Ольга Кобилянська. Більшість знає її життя і творчість за офіційною версією радянських часів.
Та сьогодні, у 150-ти річчя з дня народження цієї талановитої української письменниці хотілося б підняти завісу над її особистим життям.
Вона була гарна – її інтелігентна, навіть аскетична краса, струнка постать привертали до себе увагу. До того ж, мала витончений смак, одягалася елегантно, за сучасною модою. Ольга, розумна й освічена, без сумніву, була цікавою особистістю. Шукала нових обріїв і в житті, і в творчості, і в коханні, і в самій собі. Була самостійною та цілеспрямованою. Здавалося, щастя їй не обминути…
А щастям вона вважала – сісти на коня і мчати, мчати, мчати, намагатися перегнати вітер або саму себе. Ця пристрасть до верхової їзди дарувала їй відчуття повної свободи, яка обіцяла так багато. Ольга була справжньою амазонкою – струнка постава, поривчасті рухи, палаючий погляд. Колись Кобилянська обмовилась, що дуже хочеться зробити у літературі щось схоже на шалений політ на дикому коні. І це їй безперечно вдалося. Вона стала окрасою жіночої літературної когорти України – в її творах віддзеркалювалась музика душі, пройнята глибоким ліризмом, на основі тонкого психологічного аналізу.
А ще вона вірила у сни. Їй добре запам’ятався один сон – він їй здався пророчим. Поряд був мужчина – високий, гарний, а головне сильний. І того чоловіка вона шукала все своє життя. Називала коротко і загадково: «Той, котрий…» І коли їй казали: «Давай познайомимо – він тобі пара», вона знайомилася і говорила: «Це не «Той, котрий…».
Взагалі, у її щоденнику дуже часто зустрічаються чоловічі імена – про кого ж писати молодій панянці. Серед тих імен – і селяни, і студент, і інженер, і деякі «люблю» – безіменні. Деякі чоловіки певно навіть і гадки не мали, що стали героями її любовних страждань.
Здавалося, наче вона «гострила» перо – так ретельно описуючи свої почуття і ніби чоловіки, про яких вона писала, не мали до цього прямого відношення – так, ніби просто тема для роздумів, тема для пристрасті, тема для кохання, тема для творчості…
Коли родина Кобилянських переїхала до Чернівців, для Ольги почався новий період у житті. І де б вона не з`являлася – в салоні, в театрі, на вулиці – вона брала в полон: одягнена в чорну строгу сукню, струнка, висока, смуглява брюнетка, з великими чорними очима, що ховалися під пухнастим покривалом густих вій і від того здавалися оксамитовими.
Проте… як писала Ольга: «Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки товаришка?».
Саме в Чернівцях, коли Ользі було більше тридцяти, зустріла головне кохання свого життя. «Перед її душею виринув він… «Той, котрий…» Осип Степанович Маковей.
Саме він із перших заговорив у пресі про талановиту й оригінальну літераторку – Ольгу Кобилянську. Друкував її оповідання в своїй газеті.
Парадоксально, але Кобилянська вважала, навіть щиро вірила, що вона ввійде в історію тільки завдяки цьому своєму коханню. Вони вели палке, пристрасне листування. Він високо ставив її літературний талант, але все не зважувався на освідчення, на якісь кардинальні зміни у їхніх відносинах. Ольга, яка завжди була рішучою – і в думках, і у вчинках, – пропонує коханому жити разом, навіть не заводячи мови про шлюб.
Кобилянська деякий час не наважувалась відіслати того листа. Вона таки сумнівалась, чи не далеко вона зайшла, фактично пропонуючи чоловікові руку і серце. Навіть питала поради у своєї щирої подруги – Лесі Українки. Чи не принижує її такий лист? Леся палко переконувала подругу, що коли хочеш сама вирішувати свою долю, то в цьому нема ніякого приниження. Отож Ольга послала того листа.
Деякий час вони жили разом. Але зовсім недовго.
А потім… Потім Осип Маковей несподівано одружився з іншою. Згодом поїхав із Чернівців.
Чого тільки не передумала Ольга безсонними ночами. Що з нею не так? Може, було б легше, якби він все пояснив, розклав по полицях, розставив всі крапки над «і»…
Що стало причиною цього вчинку Осипа Маковея – важко сказати. Походження? Селянський син, хоч і талановитий, і всебічно освічений, незатишно почувався поряд з уродженою аристократкою, якою була Ольга від голови до п’ят? Чи відчував себе значно нижчим за Кобилянську на літературних сходинках – він завжди дуже скромно оцінював свої твори? А, може, як і кожний мужчина, він з острахом сприймав жінку, котра просто не могла бути слабкою і покладливою?
Після розриву з Маковеєм єдиною розрадою для Ольги було листування зі своєю духовною сестрою, любою «сестричкою» Лесею Українкою. Їх обох покинули чоловіки, тільки Лесин пішов у вічність, а Осип до іншої…
І все-таки в житті Ольги Кобилянської розцвіла «біла лілея» кохання – Василь Стефаник. Не просто талановитий – глиба. Сильний – як «Той, котрий…». Знову: аристократка і селянський син. Екзотична квітка і барвінок.
І знову поетично піднесене листування. Василь писав їй листи, схожі на величні гімни краси почуттів. Це були справжні літературні шедеври. До того ж, Василь підкреслював, що саме Ольга тримає його на цьому світі. А вона чутливо «слухала» його серце і відгукувалася дзвінкою струною.
Потім раптово відвертий і тремтливий тон листів кудись зникає…
Василь Стефаник одружився з іншою, а Ольга Кобилянська так і не вийшла заміж.
Коли Ользі Кобилянській виповнилося сорок років, з нею трапилася страшна трагедія – вона перенесла апоплектичний удар. Потім він повторився протягом життя ще двічі. Про неї дбала – з відданою турботою – прийомна дочка, племінниця Галина-Олена, дочка брата. Вона обожнювала Ольгу Юліанівну, називала матінкою. І не покинула до останнього дня життя письменниці. Єдина її втіха, єдина розрада…
Коли Ользі було близько п’ятдесяти, до неї сватався статечний і врівноважений чех, до того ж заможний підприємець. Але вона відмовила. Не «Той, котрий…», зовсім чужий.
Останні роки життя Кобилянської співпали з приходом радянської влади на Буковину. Живому класику української літератури були надані різноманітні почесті та ушанування – вона була нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, стала членом Спілки радянських письменників. У Києві вийшов двотомник її творів. Пишно відзначили 55-річчя її літературної діяльності. Втім, радянська влада активно використовувала ім`я письменниці в агітаційних цілях.
Та після приходу на ці землі німецьких та румунських військ було написано донесення, що в Чернівцях живе комуністична пропагандистка. Планувалося навіть показовий суд над зрадницею. Справу на неї було заведено, але не встигли ні заарештувати, ні розстріляти. Кобилянська не дожила до розправи – померла.
За бажанням Ольги Юліанівни, її поховано в родовому склепі.
Все своє довге життя, а прожила вона 79 років, Кобилянська палко прагнула утвердитися, сказати вагоме слово – і в творчості, і в коханні. Найвища насолода – творити. А ще – кохати. Вічні цінності – вони житимуть, доки існує саме життя…
Ольга Кобилянська дійсно схожа на гірську орлицю, як її часто називають. Велична у своїй самоті та недосяжності.
Шановні трускавчани, ця розповідь підготовлена за книгою Неллі Топської «Любов – наснага, любов – журба». Звертайтесь до нашої бібліотеки, щоб прочитати цю надзвичайно цікаву книгу, щоб краще пізнати нові, невідомі грані життя і творчості таких знайомих, ще з шкільної програми, письменників. Живіть читаючи – це надзвичайно цікаво!
Віра Савка, завідувач бібліотеки-філії №1 м. Трускавця
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень