Родина Резуненків – військові з діда-прадіда. Ця професія особливо почесна в нашій державі зараз, коли на українських військових найбільша надія – що зможуть захистити Україну від ворожої навали, що збережуть державу.
Полковник Олег Резуненко разом зі своїм сином Дмитром залишилися вірними присязі, вірними офіцерському обов’язку, чесними перед собою та перед державою. Воюючи в зоні АТО, обидва втратили здоров`я, отримали поранення. Зараз вони мають невеличкий перепочинок – після лікування у госпіталях в ці січневі дні перебувають на реабілітації в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький» (колишня назва – Військовий клінічний санаторій), яким керує Василь Іванович Вовчанський.
А ще один син Олега Резуненка, брат-близнюк Дмитра Олександр і зараз воює на Сході України, в зоні АТО.
Наша розмова з героями АТО відбулася 16 січня. Посприяли в цьому заступник начальника ЦМР та СЛ «Трускавецький» з медичної частини Євген Іванович Кіт та депутат Трускавецької міської ради Богдан Богданович Процишин. До речі, як повідомив Євген Іванович, зараз в ЦМР та СЛ «Трускавецький» знаходяться на реабілітації десять учасників бойових дій в зоні АТО.
Отже, пропонуємо Вашій увазі розмову з Олегом Резуненком (О.Р.) та Дмитром Резуненком (Д.Р.).
– Олеже Анатолійовичу, як так сталося, що Ваші сини обрали фах військового? Це родинна традиція?
О.Р. – Так. Військовими в них є два діди – один, вже пенсіонер, полковник, а другий, царство йому небесне, майор. Я теж військовий, командир Центральної бази інженерних боєприпасів Збройних Сил України. Проте вибір мої хлопці робили самі, цілком свідомо.
– А чому саме інженерна справа?
О.Р. – Інженерна справа – це всесторонній розвиток. Інженер будує мости, укріплення, займається розмінуванням. Жодна бойова задача не проходить без присутності інженера.
– Як Ваші сини потрапили на фронт?
О.Р. – Обидва наші сини, лейтенанти Дмитро та Олександр в 2014 році закінчили Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Закінчили вони її із золотими медалями та отримали ступінь магістра.
По спеціальності вони – військові інженери (сапери), по розподілі служать в Охтирці. Після закінчення закладу наші сини були направлені в зону Антитерористичної операції на Сході України (перша ротація).
Дмитро виконував задачі про розмінуванні ділянок місцевості в мирних населених пунктах, де сепаратисти поставили протипіхотні міни в некерованому варіанті. Щоб не постраждали люди, Дмитро ці міни не знешкоджував на місці, а розміновував, ризикуючи власним життям.
Виконував він також бойове завдання і в поставленій задачі зробити другий прохід в Донецький аеропорт.
21 листопада під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Піски Донецької області Дмитро отримав поранення внаслідок підриву на протипіхотній міні. Після поранення направлений на лікування Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, а згодом з метою медичної реабілітації, стимулювання трофічних і рухливих функцій кінцівок був направлений сюди, в Трускавець, у Центр медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький».
Я дуже задоволений тою увагою, яку приділяє моєму пораненому синові медичний персонал санаторію, що його не забула держава і піклується про нього.
– Дмитре Олеговичу, чи можете розказати про Ваше бойове поранення?
Д.Р. – Як сказав батько, я – сапер. Досвіду набував ще в мирний час. Під час виборів я розміновував райдержадміністрацію у Великій Новосілці, де було закладено вибуховий пристрій (на виборчій дільниці). Довелося розміновувати і залізничні шляхи, мости…
В склад нашої групи, яка займалася розміновуванням території, входило п’ятеро бійців – я, двоє моїх товаришів з військової частини і двоє бійців «Правого Сектора». Хочу особливо відзначити бійців «Правого Сектора» як в вищій мірі інтелектуальних людей. Це дійсно розумні, освічені, достойні люди.
Коли ми виконували задачу, то заходили в розвідку аж до сепаратистів і розміновували ділянки місцевості.
Сепаратисти ставлять розтяжки міни на 1 – 1,5 метра, але самих мін натикають дуже багато, що є особливо небезпечним. Для прикладу, в радіусі дії однієї міни може знаходитися не одна міна, а цілий десяток або й більше. Тому працювати дуже складно, адже знешкоджуючи одну міну, можна не зауважити розтяжку іншої і підірватися.
Коли я нахилився і знешкоджував (розгвинчував) одну міну, мої побратими не помітили розтяжку і зачепили її. Це було на відстані до 7 метрів від знешкоджуваної мною міни. Міна ОЗМ-72 має ту властивість, що «вистрибує» до 1 метра і тоді розривається поверх землі. Відповідно площа ураження міни досить велика. Радіус дії такої міни – 25 метрів, а забійна сила осколків – 50 метрів.
Таким чином в результаті підриву міни з нашої групи троє бійців були пораненими, а двоє загинуло прямо на місці. Це були якраз хлопці з «Правого Сектора».
Що ж робити? Ми самі зробили собі перев`язку, безпосередньо на місці. Тоді я ще не усвідомлював важкість поранення. Якби не шлем (каска) та не бронежилет, то не вижив би – осколки пішли в голову і на тіло. Каска виглядала як їжак від осколків. Незахищеними були руки, тож один осколок поранив руку та вийшов навиліт, а інший застряг у кістці.
Поранені, ми по ворожому тилу винесли на собі тіла наших бойових побратимів (3 км).
Першу операцію мені зробили в місті Селідово, але осколок не витягли. Не змогли. В Харківському госпіталі зробили ще дві операції – аж за третім разом вдалося витягнути злощасний осколок. Після лікування в госпіталі мене було відправлено на реабілітацію в Трускавець.
О.Р. – За виконання непростої задачі на Дмитра відправлено документи на представлення до нагородження орденом «За мужність» ІІ ступеня.
– У Трускавці Ви вперше?
О.Р. – Я тут втретє, у військовому санаторії. Тут наявні професійний ретельний огляд лікаря, діагностика, процедури належного рівня якості. Персонал тут – розумний, грамотний, уважний.
Зараз після перших чотирьох днів перебування в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький» у сина одна рука вже відчувається, а друга спухла до нормального виду (тобто, зійшов набряк), хоча пальці на ній ще не згинаються. Гадаємо, що до кінця нашого перебування на реабілітації ситуація зі здоров`ям сина нормалізується. Мені як батьку дуже приємно, що мого пораненого сина тут зустріли з такою увагою.
Д.Р. – Я вперше у Трускавці, вперше в цьому санаторії. Я вражений, як тут професійно надають допомогу, як чуйно ставляться до нас. Особливо хочу подякувати лікарю Лесі Дмитрівні Гаєвській. Тут висококласні спеціалісти-медики, які вислухають, уважно поставляться до людини.
Я відчув тут бажання допомогти, відчув оту солідарність між всіма українцями, незважаючи на те, якою мовою ми говоримо. Відчувається доброзичливість місцевих мешканців, щирість, щире бажання допомогти. Щодо самого Трускавця, то тут і архітектура, і природа зовсім інші, ніж на Сході України, тут є своя родзинка…
О.Р. – Ми сподіваємось, що наш син якнайшвидше одужає за сприяння таких гарних та кваліфікованих працівників, які працюють в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький».
– Олеже Анатолійовичу, Ви – військовий зі стажем. Зараз головне запитання, яке хвилює всіх українців – коли закінчиться війна?
О.Р. – Війна – це продовження економічної політики. Поки політики між собою не вирішать, як далі буде, так воно і триватиме. Ми ж виконуємо свій офіцерський обов’язок…
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень