«Трускавецький вісник» вже писав (http://protruskavets.org.ua/spravzhnij-heroj) про кулеметника авіації Михайла Козара зі Станилі, котрий доставляв «кіборгам» донецького аеропорту боєприпаси і котрий отримав від держави медаль «За воїнську доблесть» та орден Богдана Хмельницького. Днями знову зустрічаємо Михайла Козара в товаристві громадського діяча та волонтера Сергія Розори. Разом з ними – доктор Кім, лікар із Кореї (додатково навчався в США), котрий займається лікуванням поранених бійців АТО.
– Ми маємо навчитися самі якісно проводити реабілітацію військових. Інакше нам треба буде продати всю Україну, щоб забезпечити всім реабілітацію за кордоном. Для прикладу, видалення камінців з нирок та реабілітація у Трускавці коштує 10 000 грн. (450 дол.), а в Ізраїлі – 45 000 дол. Тобто у 100 разів дорожче. Хоча і рівень лікарів у Трускавці, і рівень апаратури – на світовому рівні. Тому треба створювати навчальні центри, в яких передавати передовий досвід нашим лікарям для ефективнішої реабілітації. Інакше для чого нам така велика та безтолкова армія лікарів, яка сидить на шиї у народу? Ми з доктором Кімом проводимо за власний рахунок реабілітацію наших військових методами рефлексотерапії на найвищому професійному рівні. У нас є вагомі результати, але замість того, щоб підтримати та допомогти, нам ставлять палки в колеса. А в той же час з розрахунком на бюджетні кошти створюють неефективні реабілітаційні центри та збирають сотні мільйонів гривень для реабілітації хлопців, які в кращому випадку освоять за кордоном, а в гіршому розкрадуть тут, – розповідає Сергій Розора.
Пройшовши Майдан, Михайло Козар саме там знайшов найвірніших друзів. І Сергія Розору, і пораненого на Майдані Василя Омельченка зі Стебника, котрий зараз підсобив з роботою. Бо в місцевих органах влади, на жаль, набагато більше розмов про потребу допомоги воїнам АТО, ніж якихось конкретних справ.
Та сьогодні мова не про АТО і не про проблеми сучасних воїнів. А про те, що часто потреба справедливості, як і потреба захисту рідного краю, закладена в генах. Ми подібні до своїх батьків-дідів-прадідів не тільки візуально, зовнішністю, але і характером, здатністю до певних вчинків, у тому числі героїчних.
Нещодавно Михайло Козир отримав від родичів із Закарпаття більше інформації про свого прадідуся, теж Михайла Козара. Сто років тому, під час Першої світової війни уродженець Болехівців під Дрогобичем Михайло Козар у віці 18 років теж пішов захищати рідну землю – у складі Українських Січових Стрільців. Ця формація, подібно до теперішніх Нацгвардії та «Правого Сектору», складалася з добровольців, котрі не могли з байдужістю спостерігати в час, коли вирішувалася доля їхнього народу.
Народжений в 1898 році, Михайло Козар у 1916 р. був приписаний до сотні імені Мазепи як рядовий стрілець. Невдача у спробі створення української держави в 1917-1920 рр. не зламала таких хлопців як Михайло і вони продовжували вірити, що їхня мрія збудеться і колись самостійна Україна все ж постане. Тож коли в 1939 році розпочалася ІІ світова війна, вони вирішили використати цей шанс.
Правнук Михайла Козара пригадує, як тітка Анна, донька прадідуся Михайла, розповідала про життєві перипетії останнього. І як він був заарештований німцями за те, що підірвав залізничну колію, і як червоноармійці при закінченні війни спочатку його визволили з німецької в’язниці, а потім за якусь там провину відправили на Сибір. Михайло жаліє, що малим не надто цікавився життям прадідуся, якого він, звісно ж, не пам’ятає живим, але про якого багато розказували його дідусь Йосиф та тітка Анна.
Доля не шкодувала крутих поворотів для родини Козарів, тож зараз дідусь Михайла проживає в Луганській області, а місцем народження батька Володимира взагалі значиться російський Ростов-на-Дону. Зараз Михайло намагається довідатися більше про піруети долі своєї родини, зокрема і про життя прадідуся, котрий жив у такі складні часи, що брав участь і в Першій, і в Другій світових війнах.
Станильчанин Михайло Козар теж живе в непростий час. На Майдан він поїхав одразу після того, коли там пролилася перша кров, коли були вбиті перші з Небесної Сотні – Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Юрій Вербицький. Він як і тисячі співвітчизників-українців, вірив, що Майдан змінить Україну. А потім в Михайла Козара були запис у добровольці, мобілізація, АТО, участь в жорстоких боях, важке поранення…
Дивлячись на фото січового стрільця Михайла Козара, зроблене в 1916 році для документу, одразу впадає у вічі подібність його з правнуком Михайлом. Між ними – сто років різниці. Та в очах обидвох (прадіда на фотографії і правнука наживо) проглядаються рішучість та впевненість, готовність стати на захист правди та справедливості. Ці риси є дуже важливими – і на передовій, і в тилу. Бо тільки рішучістю та справедливістю можна протидіяти затягуванням в очищенні влади, які спостерігаємо останнім часом.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень