Вибори завершилися, але обговорення тривають. Запеклі і з використанням фейків, емоційні і сповнені ненависті і побоювань, у соцмережах та в реальному житті.
Хто такий Зеленський і чому програв Порошенко? Що нас чекає і як діятиме Коломийський? Наскільки зміниться внутрішня та зовнішня політика і чи збережеться Україна?
Насправді кожне обговорення – це намагання позбутися свого внутрішнього баласту, вихлюпнувши його словами, усними чи писаними. Це намагання не так зрозуміти, як реалізувати своє прагнення бути почутим, бути значимим, бути в процесі, а не в стороні. Люди говорять про те, що коїться чи коїтиметься в Києві, намагаючись перекласти на вищу владу частинку відповідальності за своє життя як приватної особи, члена міської територіальної громади чи як громадянина України. Люди хочуть змін, але одночасно бояться їх. І від того всі ці «Дякую!», «25%», «25 см», «75%», «Зе!», від того це обсмоктування кожного слова поки що діючого та майбутнього президентів України.
28 років свідомі українці намагалися подолати стару радянську систему. Стара система не давалася, трансформувалася, прикривалася щораз іншими лозунгами, серед яких останнім часом найчастіше звучать слова «зміни», «боротьба з корупцією», «інвестиції», «реформи», «інновації». Старі кадри на свої теплі місця садовили своїх синів, зятів, племінників чи похресників, а червоні директори та парторги з комсоргами із задоволенням спостерігали, як система працює і втирає носа її поборювачам.
Від верхнього рівня в столиці до найнижчого рівня в містечках, селах та на підприємствах система залишилася все тою ж – старою, прогнилою, корумпованою, далекою від демократії та рівних можливостей. Виграш Зеленського – це все-таки удар по цій системі. Удар по всіх старих керівниках, по старих партіях під одного лідера і по підгодованих журналістах та «авторитетах»: моральних, а часто насправді аморальних. Це удар по старих політиках і старих посадовцях – мається не увазі не так їхній вік, як стиль правління. Це удар по лицемірству недореформ і недосправедливості.
Насправді особисто Петро Порошенко ці вибори не програв. Він завжди був при владі і залишиться в ній. При Кучмі, при Ющенкові, при Януковичу Петро Порошенко завжди вмів себе знайти і гарно прилаштуватися, а Революція Гідності дала йому серйозний шанс стати людиною №1 в Україні. Він зробив багато, і за зроблене як всередині держави, так і на міжнародній арені дійсно варто сказати йому «Дякую!». Він залишиться президентом, як є президентами Кравчук, Кучма чи Ющенко. Без дещо образливого префіксу «екс» та без звинувачень та образ зі сторони тих, хто й собачої будки не збудував і недостойний йому навіть шнурівки на черевиках зав’язати чи розв’язати.
Але навіщо ці крокодилячі сльози і цей плач Єремії, що «Все пропало»? Навіщо ці бідкання над долею української мови, державності, церкви і майбутнього? Хіба Порошенко Месія для України? Ні! І Зеленський не Месія також. Месій не буде, Мойсеїв також не буде. «Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть», писав Франко. «На тобі!» – це ключові слова. На тобі, на мені і на нашому сусідові. Спільно ми можемо зберегти, збудувати, довести до процвітання – місто, край, державу.
Але для цього потрібні реальні, а не ілюзорні реформи, потрібні зміни, які б докорінно змінили ставлення чиновників до своєї діяльності, підприємців до свого внеску в державний бюджет, пільговиків, які були б готові пожертвувати частинкою свого добробуту задля загального блага. Головна зміна, на яку чекає український народ – щоб нарешті була відповідальність за слова та за вчинки. Тобто, пообіцяв – виконуй! Зробив добре – маєш винагороду. Зробив зле – будеш покараний. Обов’язково.
Новий президент Володимир Зеленський – це не та людина, яку хотіли б бачити на посту глави держави більшість галичан, українська інтелігенція, чимало розумних людей. Так-так, звісно, краще було б, якби цю посаду обійняв хтось у вишиванці, з чисто арійським українським походженням до сьомого коліна, з бездоганною літературною мовою, вірянин ПЦУ чи УГКЦ, волонтер, націоналіст зі значним досвідом роботи в державних органах та на міжнародній арені. Цей перелік можна б продовжити. Але це – утопія. Бо насправді на найвищому пості Україна потребує не людини з вище окресленими характеристиками, а просто порядної людини.
Колись Вацлав Гавел казав, що краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу. Він мав на увазі, що краще приймати на державну службу молоді кадри без досвіду, але з порядністю та щирим прагненням, аніж старих лисів, котрі знають всі прогалини в законодавстві, схеми та інші нюанси як нажитися на тій державі. Хто ж наживається на державі – той наживеться на простих людях, на мені й на тобі. Так в Україні було 28 років її незалежності, але ми про це чи то забуваємо, чи просто не говоримо. А про це треба пам’ятати.
Новий президент України Володимир Зеленський насправді не клоун. Він актор, а акторський досвід надзвичайно помічний, особливо в зовнішній політиці. Він не один, і тішить те, що в його команді не якісь «екс-регіонали», як нас лякають у соцмережах, а переважно саме невідомі широкому загалу люди, що є надією на їхню незаплямованість та готовність до рішучих дій. Він не може робити більше, ніж прописано у повноваженнях президента – і про це теж повинні всі пам’ятати, коли чекають від Зеленського миттєвих чудес чи месіанських кроків.
Нового президента завжди треба підтримувати – незалежно від прізвища. Чи то був Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко. Чи то буде хтось після Зеленського. Бо новий президент – це завжди новий шанс. На зміни на краще, на консолідацію суспільства, на певну чистку в органах влади, на певні кроки, котрі дадуть результат в близькому чи дальшому майбутньому. Лише після певного проміжку часу можна буде робити якісь висновки – чи справи в державі йдуть до гіршого, чи до ліпшого. А не репетувати ще до інавгурації.
Поважаючи право кожного на думку і свободу слова, все ж не можна залишитися байдужим до тих маніпуляцій, котрі застосовуються в соцмережах. А особливо до неправдивих, фейкових «новин», які вже тепер представляють нового президента України як ворога української мови, маріонетку олігарха Коломийського, танцюриста на кістках наших полеглих (всі раптом згадали про День пам`яті жертв тоталітаризму та політичних репресій), неука, котрий відмовляється від обіцянок. Переважно створюють та поширюють такі фейки ті, хто навіть не читав програми кандидата в президенти, і вперше в житті почув про третю неділю травня як День пам`яті. Насправді весь шум-гам не вартує виїденого яйця, бо інавгурацію можна влаштувати 18 чи 21 травня, а мова Зеленського явно краща, ніж була в Кучми, Януковича чи багатьох прем`єр-міністрів.
І наостанок про простих людей. З Києва чи Львова, Слов`янська чи Трускавця, Вінниці чи Мукачевого, Дрогобича чи Борислава. Після битви шабельками не махають. Головна битва відбувалася 31 березня та 21 квітня. Кожен мав один патрон і міг використати його як хотів. Вбиваючи одного кандидата чи даючи шанс іншому. Стріляючи вхолосту чи залишивши патрон в кишені. Тепер ладувати цей патрон до стрільби – це звичайнісінька бравада. Своє слово Україна та українці сказали 21 квітня, і або ми дотримуємося Конституції, або ж стаємо ворогами рідної держави, підважуючи право народу на волевиявлення. Або ми за єдину Україну, або ж ми стаємо сепаратистами, нічим не ліпшими від тих з ОРДЛО. Крапка.
Чи задоволені прості люди діяльністю Верховної Ради в цілому, тієї чи іншої фракції, свого депутата? Чи будуть дострокові вибори до ВРУ, чи все-таки чергові в жовтні? За кого кожен з твоїх друзів в реалі та на Фейсбуку має голосувати? Кого має призначити Зеленський прем`єр-міністром, головою ОДА у твоїй області, керівниками силових відомств? В яку країну і яку область він має поїхати найперше і що має говорити в своїй інавгураційній промові? Диву даєшся, коли люди обсмоктують ці питання, неначе їм нема діла до реальних справ у реальному житті довкола. Таким хочеться на ті всі запитання відповісти фразою з «Гобіта»: «Не твій клопіт, золотце!». Або анекдотом про старого гуцула, котрий зайшов до кав`ярні і на запитання що буде пити – каву чи чай, відповів «Чай». А на запитання «Який – чорний чи зелений?» відповів офіціантові чітко та однозначно: «То тебе вже не їбе».
В нас був вибір – кава чи чай, Порошенко чи Зеленський, і ми його зробили. А далі – «не твій клопіт, золотце!». Нехай мавр робить свою справу, нехай ламається стара прогнила система, нехай плачуть ті, що крали і мають що втрачати. Ми ж зберігаймо спокій і працюймо для себе та для України. «Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть»…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень