На цвинтарній брамі висить табличка з написом: «Колись ми жили, як ви живете. Тепер ми тими, ким ви будете».
Невідомо, хто автор цих слів, але як же глибоко вони відображають сутність смерті, скороминущість життя. Сьогодні людина жива, ходить, посміхається, переживає, нервує, спілкується… А завтра вже чуєш – помер, померла…
1 листопада Католицька Церква відзначає День Всіх Святих. В цей день традиційно згадуємо померлих, відвідуємо їх могили. Серед сотень та тисяч померлих є люди, які особливо дорогі нашому серцю, пам’ятні з тієї чи іншої причини.
Тож сьогодні, в День Всіх Святих, хочемо пригадати постаті хоча б зо двох десятків людей, які жили у Трускавці, залишили свій слід, а зараз знаходяться за межею, в іншому світі. Від часу їхньої смерті минуло менше десяти років…
Олексій Абдулін. Вчитель фізики в «другій школі». Тобто в НВК «СЗШ №2-гімназія». Але насамперед – Людина, чоловік, батько, дідусь. Втрата завжди стає нестерпною, особливо якщо це втрата близької людини. Березень 2014-го…
Богдан Аксентійчук. 25 серпня 2010 року перестало битися серце Богдана Аксентійчука. Виходець з Тернопільщини, він левову частку свого життя присвятив Трускавцю, підняв на ноги ЗАТ «Трускавецькурорт», багато зробив для збереження та дослідження «Нафтусі». Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Михайло Білас. Легенда Трускавця, легенда України. З давнього трускавецького роду Біласів, хоч і народився в Медвежі. Його гобелени могли б прикрашати стіни Лувру, але добре, що вони тут, в рідному краї, у музеї його імені. Його твори – це його діти, бо своїх він не мав. Ніколи не прислуговував багатіям, служив народу, хоч знав, що слів вдячності навряд чи дочекається. Був гордим у найкращому значенні цього слова. Упокоївся в Господі 25 січня 2016, на 92-му році життя.
Тимофій Бойко. Він так переживав, щоб не закрили Будинок учнівської творчості у Трускавці! Не за себе переживав, не за місце праці, бо знав, що рак невиліковна хвороба, що жити йому залишилося недовго. Переживав за дітей. Всім не вгодиш, тож не міг вгодити і всім у ввіреному йому колективі. Зробив, що міг, як міг… І відійшов. Відійшов назавжди…
Юліан Вороновський. Єпископ-батько. Перший Владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ з осідком у Трускавці. Ніколи не зрадив батьківської віри, був висвячений підпільно в далекому 1968. Ще за совєтів, у 1986 підпільно стає єпископом УГКЦ. Після проголошення незалежності України активно розбудовує церковні структури у ввіреній йому єпархії. Поради в нього запитували і прості люди, і владні мужі, і отці. Він залишиться в пам`яті саме як добрий батько – усміхнений, справедливий, лагідний…
Михайло Вронський. «Світязянка» – це його витвір. В пансіонат він вкладав душу і помер фактично на посту, будучи директором оздоровниці. Його батьківщина – Білорусь, та у Трускавці він зміг себе реалізувати належним чином, творити добро, прикрашаючи місто, даючи роботу, віддаючи себе курорту, який став для нього рідним. З собою в могилу напевно забрав багато таємниць. А добрі справи залишилися – на роки і на віки…
Зенон Гузар. Він знав про Івана Франка більше, ніж будь-хто. Професор Дрогобицького педуніверситету йшов на роботу з однією метою – передати все, що знав, своїм учням, тобто студентам. Жив самотньо, у невеличкій квартирі на вул. Стебницькій у Трускавці. Інтелігент, яких зараз майже вже немає. Надзвичайно скромний. Його дослідження творчості та поглядів Івана Франка часто ставали сенсацією в науковому та літературознавчому світі. Ними він ввійшов в історію франкознавства. Спомином про те, що Зенон Гузар жив у Трускавці, є меморіальна таблиця на будинку, де він мешкав, і який назавжди покинув у грудні 2011…
Іван Даньків. Був чесним депутатом. Мало про кого можна сказати саме так. А про нього казали. Людина слова, людина праці. Був – і не стало. Скільки це років тому – сім, вісім? Час стирає з пам`яті обличчя, а роки пливуть так швидко…
Роман Драновський. Його не стало в червні 2016. Був спеціалістом на тому місці, яке йому визначив Господь. Хорошим спеціалістом. Музикант, звукорежисер. В останню путь його проводжали оплесками. Похований у рідному Стебнику, та майже все життя пропрацював у Трускавці…
Радомир Заборовський. Весна 2015-го. Люди готуються до Великодня. А він знав, що його жде Небо. Там він, творець, надіється зустріти Творця неба і землі. Людині з чистою совістю помирати не страшно. Вчитель, художник, інтелігент, майстер, хороший сім`янин, люблячий батько, прекрасний сусід. Немає його вже посеред нас…
Анатолій Іванюк. 51 рік, ще б жити та жити, творити та творити. Батько гуртів «Дзвін» та «Немо», хрещений батько гурту «Мері». Його пісні слухали та ними захоплювалися – пам`ятаєте? Коли почалася війна, він давав концерти, а гроші йшли на потреби наших бійців. Возив туди гуманітарну допомогу, їздив з концертами для АТОвців, щоб підтримати їх там, підняти бойовий дух, показати, що з ними – вся Україна. Важка хвороба, смерть. Похований на старому трускавецькому цвинтарі, біля церкви Покрови…
Богдан Карпин. Для уродженця села Ямельниця Трускавець став рідним. Трускавецький санаторій «Карпати» був відомий ще й тим, що там працював він, Богдан Дмитрович, прекрасний фахівець, лікар-стоматолог. День за днем проходили тижні, місяці, роки. І так до того фатального дня, коли прийшла вона, Смерть. Раптово і безжально…
Євген Конів. Душа компанії, талановитий композитор. Свій всюди. В гурті «Сусідки», в колі товаришів, в трускавецькому КУНі, в культурі, на вулиці, у санаторіях. Як можна було його не любити та поважати? 70 років – межа, яку йому визначено зверху. Зупинилося серце такої людини…
Юрій Копчак. Художник від Бога. Гордість Трускавця. Хвороба не вибирає, а Бог чомусь завжди бере кращих. Завжди говорив правду. Вчив дітей – і своїх, і чужих, в навчання вкладав душу, самого себе. Його твори живуть, його діти продовжують справу батька. А самого Юрія Копчака з нами немає вже більше двох років, з липня 2014-го…
Олег Крамар. Січень 2013. Різдвяні свята. Весело – бо ж свята. І тут така сумна звістка. Помер батько родини, керівник культової у Трускавці кав`ярні «Рів`єра». А міг ще жити і жити…
Марія Мельникович. Вічно піклувалася про інвалідів. Бо й сама була інвалідом, а ще – заступником голови Трускавецької міської асоціації інвалідів. Просила допомоги – не для себе, для інших. Активна до останнього. Відійшла в березні 2011 р. тихо, несміло, залишаючи в пам`яті тих, хто її знав, вічну посмішку на круглому, миловидому обличчі…
Віктор Пічугін. Вчитель, за яким шкодували і шкодують всі. Вчитель від Бога. Як його любили діти – не передати. Захищаючи своїх учнів від бандитів, був поранений. Прожив динамічне, цікаве життя. Пропагував здоровий спосіб життя. Часто його можна було побачити в лісі біля колії, як ішов/біг до себе на дачу. Не міг без роботи. Смерть була раптовою і шокуючою. Ніхто не міг повірити, що Віктора Дмитровича вже немає. А його не стало…
Оксана Різняк-Дмитречко. Рідна сестра легендарного нашого земляка – трускавчанина Романа Різняка. Так-так, того самого Макомацького. Її життя – це ціла історія, епоха. Сама ж вона – дуже проста і скромна. Дочекалася вшанування пам`яті брата, відкриття йому у рідному Трускавці пам`ятника. Пішла в засвіти 28 грудня 2013…
Оксана Скальська. Оксана Леонівна – її знали всі. Людина чесна, справедлива, хороший правник, захисниця тварин, невтомна громадська діячка, опозиціонер чи не до всіх влад у Трускавці. Щира патріотка України, де жила, і Польщі, бо була полькою за національністю. Підступна хвороба вирвала її з лав живих наприкінці 2010 року. Сильним ударом для неї стали результати місцевих виборів. Те, що до влади в місті-курорті прийшов криміналітет, Оксана Леонівна пережити не змогла…
Василь Халак. Музикант, добра душа, все життя пов’язане з Народним домом Трускавця. «Big Band» осиротів, коли хвороба вирвала з ряду живих пана Василя…
Петро Шашкевич. Він відійшов у Вічність, маючи лише 63 роки. Це був травень 2012, весна, час, коли б жити та радіти життю. Із глибоким сумом сприйняли звістку про його смерть друзі та колеги. Він був другом для всіх, з ким працював, а все життя пропрацював у комунальному господарстві Трускавця. Не мав ворогів, був добрим, щирим, нікому не заздрив. На похороні люди плакали, бо такі як він – рідкість…
Андрій Шіхт. Воїн. Старший лейтенант Збройних Сил України. Віддав життя за нас, за Україну. Загинув під Маріуполем у віці 24-х років в грудні 2015-го. Як важко і нестерпно, коли батьки ховають сина. Молодого, у розквіті сил, здорового, якому б жити, кохати, виховувати дітей, перед яким могло бути ще стільки років життя…
Це лише маленька часточка тих, хто вартує доброго слова, хто ходив вулицями Трускавця, дихав з нами одним повітрям, спілкувався – до одного дня, до певного часу…
Крім названих вище трускавчан скільки ж їх було ще – чиїхось батьків, матерів, братів, сестер, сусідів. Вони мали різні характери, різні політичні та релігійні погляди, по-різному дивилися на цей світ. В якийсь момент свіча їхнього життя згасла…
Згадаймо в сьогоднішній день, День Всіх Святих, наших близьких, рідних, друзів, знайомих, сусідів, співробітників, котрі відійшли у Вічність. І пам’ятаймо – колись вони жили, як ми живемо. Тепер вони тими, ким ми будемо…
Вічний спочинок даруй їм, Господи, а світло відвічне нехай їм світить. Вічная пам`ять…
Підготував Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень