Унікальним національно-культурним і християнським явищем у святкуванні Різдва Христового був і є для українців вертеп. Практично у кожному галицькому селі він по-своєму різний, цікавий як за своїм текстовим змістом, так і за оформленням. Не обминуло це народне різдвяно-вертепне дійство і мого села Бистриця (Пруси), що на Дрогобиччині.
Мені, як колишньому його учасникові кінця 50-х років минулого століття, завжди здавалося, що наш сільський вертеп, на відміну від інших, був по-особливому цікавим, творчим, неповторним. Головне, у ньому не було особливо виражених соціально-політичних чи національних ознак, а переважали лише релігійні, різдвяні і, звичайно, трохи соціально-гумористичні мотиви, виразником яких виступав “Жид”-лихвар, що у будь-якій ситуації старався отримати вигоду. Але це був лише комічний персонаж без жодних натяків на національну нетерпимість.
Чому, на мою думку, у моєму селі вертеп був особливим? Бо у ньому, на відміну від інших, не було трьох Іродових воїнів, двох жидівок, Цигана, Смерті. А були три царі, три пастушки, Ангел, Ірод з двома воїнами, Жид, Чорт і хлопчик, який носив вертеп-хатку, в якій запалював свічку, коли відбувалося вертепне дійство у його першій частині. Як ніякий інший вертеп наш, при підході до хати господаря. обов’язково співав “Рождество Твоє, Христе Боже наш”. У світлиці розпочиналася різдвяно-містична вистава. В хатинці-вертепі запалювалася свічка, входили три пастушки і лягали на солому (а в ті часи у кожній хаті на Святий Вечір вносили солому). Тоді один з них ніби пробудився зі сну і стривожено каже: “Вставай, брате! Що за чудо!? Що за диво?!”. Інші поволі піднімаючись, промовляють: “Чи то дніє, чи зоріє? Ще далеко день!”, “То в вертепі щось ясніє! Певне, там вогень!”, і падають, вигукнувши: “Лихо з нами!”. І тут з’являється Ангел з коротким мечем і дзвіночком у руках. Задзвонивши, він урочисто проголошує: “Господь з вами! Не лякайтесь, не смутіться! Я приношу вість для вас – ідіть Богу поклоніться, що народився Спас! До вертепу поспішайте, Сина Божого вітайте, і всім людям голосіть, що прийшов Христос на світ!”. У цей момент заходять до хати три царі, яких пастушки, співаючи, питають: “Тріє царі, де ви ідете?”. Вони співом відповідають: “Ми ідем в Вифлеєм…” і далі згідно відомої коляди “Бог Предвічний”. Дійство це досить тривале і цікаве. На ролі пастушків, царів вибирали хлопців, які мали гарні голоси і вміли співати. Іродом переважно був юнак високого зросту з солідним басистим голосом. У цій ролі мені запам’ятався Юзик Мисишин, високий, з чудовим баритоном. Потім Любомир Гловацький – рослий, широкоплечий, з гучним голосом. Коли під час вистави він вставав, то мусів пригинатися, щоб короною не пошкодити повалу (стелю). А найбільше запам’ятовується Жид, який був улюбленим героєм вертепу і всього села. Цю роль не легко було зіграти, бо це була найбільш незалежна, вільна до імпровізації особа. Від нього перш за все вимагалося дотримання в певний момент вертепного тексту: “Ай!-Вай!-Мір! …Я прийшло в сам добрий час…” і т. д. А потім він міг багато жартувати, сипати дотепами, гадати, гендлювати, бо в кобелі (торбі) у нього, як він казав, були “шварц, мидло, повидло і сякі-такі бабські і хлопські делікатеси”, виманював пампушки у господині, а деколи і прихопив без її дозволу, на що господиня закривала очі, залицявся, оберемком обнімав дівчат, яким було дуже цікаво і страшно, бо з вереском ухилялися від його патлатої бороди і жахливого горба на плечах. Звичайно, робив він це в міру допустимого і все йому прощалося. Кажуть, ще до війни цю роль найкраще грав нині 90-річний Володимир Дмитрів, людина дуже дотепна і мудра. Успадкував цей дар і його син Роман, який активно підтримував цю традицію у 60-х роках. Добре вдавалася ця роль і Ярославу Шуригайлу. На жаль, про весь вертеп і про всіх вертепників не розкажеш. Так було.
Та з самого початку приходу атеїстичної влади, як більмо в оці її ідеологів були наші національні традиції і, зокрема, вертеп. Уже в 1948 році в селі Мальчиці Яворівського району Львівщини працівники НКВС розстріляли вертепників. Цю трагічну подію у камені зафіксував львівський архітектор Роман Петрук. Ця скульптурна група встановлена у Трускавці на території санаторію “Карпати”.
Репресивні дії атеїстів проти вертепів продовжувалися і в наступні роки. Не обійшли вони і мого села. До цієї роботи були залучені міліція, партпрацівники, і, напевне, не зі своєї доброї волі, школа, вчителі. Вся атеїстично-виховна робота була скерована на те, аби зламати, побороти, витравити з юних, дитячих душ ці чудові традиції. Саме 60 – 70 роки минулого століття пригадують мої односельчани, як роки коли ця “виховна” робота перетворилася на шалене гоніння, переслідування, ганьблення на шкільних лінійках, перед класом тих учнів, які ставили вертеп.
Так, 60-річний Володимир Добрянський пригадує, як вони, підлітки-вертепники Роман Мицавка, Василь Рифун, Роман Коца, Іван Говіщак, Михайло Білик, Михайло Татарський та інші втікали серед білого дня поза село, долаючи снігові замети, глибокі рівчаки та гористі схили, бігли понад круті береги ріки Бистриці, аби заховатися від “каральної” експедиції міліціонерів та райкому партійців, бо пригнали на “бобику” (“ГАЗ-69”) ловити вертепників. Рятувалися втечею від ловів атеїстичних мисливців за вертепами і старші хлопці: Роман Дмитрів, Любомир Андрусишин, Ігор Семків, Ігор Пруський, Роман Камінський, Василь Мисишин та багато інших.
Ці репресивні гоніння за вертепами закінчилися тим, що на Різдвяні свята 1975 року у селі Голобутові на Стрийщині партійні “мисливці” вчинили напад на вертеп, у результаті чого загинув малолітній Василько Дронь. Очевидці розповідають: похорон був великий, урочистий. Попереду йшов священик, вертеп, процесія і було дуже багато людей з навколишніх сіл і міст, навіть з Німеччини і Польщі. Була і міліція. Але ніхто з них навіть пальцем не ворухнув. Вони відчували – люди були озлоблені, здатні на опір… Цю справу розглядали на бюро львівського обкому. Мали бути покарані і начальник міліції, і керівник місцевої парторганізації, і директор школи. Не беремося казати, чи був хтось покараний. Та зараз це не так важливо. Ті, хто виконував ці потворні атеїстичні акції, зараз напевне, каються. Судити їх ніхто не збирається.
З настанням незалежності все змінилося. Можна вільно дотримуватися давніх християнських і національних традицій. Але, на жаль, на селах, і в моїй Бистриці теж, стає все менше дітей, і вже нема кому продовжувати ці гарні традиції. Вертепи ставлять, але вони, на мою думку, не мають того колориту, духовного змісту, солідності, що були раніше. Але добре і те, що про це різдвяне дійство не забули, підтримують. Є надія, що з часом діти наситившись від захоплення Інтернетом та комп’ютерами, наповнять своє життя повноцінним і красивим живим спілкуванням, відродженням та підтримкою давніх національних традицій.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень