Історія, про яку я хочу сьогодні розповісти, є короткою. Сьогодні, 12 грудня, до помешкання інваліда І групи, самотньої старенької жінки-трускавчанки завітав… І тут постає питання – чи варто називати прізвище благодійника? Чи треба знову наражати цю людину на образливі та наклепницькі, повні жовчі і ненависті «відгуки» його недоброзичливців? Тому назвемо цього чоловіка Святим Миколаєм. Адже кожен, хто робить добро, наслідує приклад Святого Миколая.
Пані Ірина (чи Ірина Іванівна – як кому завгодно) практично не виходить з дому. Страшна хвороба поліомієліт прикувала її до оселі – без сторонньої допомоги жінка й на вулицю не вийде. В молоді роки працювала на пошті, багато ходила, тож і тепер залюбки пройшлася б вулицями Трускавця. На жаль, не може. А так хоче.
Пані Ірину обслуговують працівники територіального центру. Вона є членом асоціації інвалідів. А крім того вона кохається в квітах та книгах. Її кімната – як оранжерея. Щодо книг, то вони зараз дорогі, отже не все, що хотілося б, пані Ірина може дозволити собі купити. З книг. Бо ж ще треба щось їсти, та є й інші потреби.
Зі Святим Миколаєм пані Ірина знайома давно. Не тільки тому, що він спонсорує продуктові набори до Дня інвалідів та інших дат. І не завдяки благодійним обідам – на них якраз вона не буває через свої обмежені фізичні можливості. Знає пані Ірина Святого Миколая не тільки тому, що просила в нього грошової допомоги, і він не відмовив. Пам`ятає його з 2000-х років, коли переступила поріг міської ради і вперше його побачила. Ще тоді, а це було десь біля 15 років тому, жінка відчула, що має справу з доброю і чистосердечною людиною. Такою, яких мало в сьогоднішньому світі.
Та повернімося до сьогоднішньої історії. На День інваліда цього року пані Ірину не внесли в списки інвалідів, які отримували гуманітарну допомогу. До Дня Святого Миколая їй теж годі чекати на подарунок – хто дасть його самотній старій жінці? Кілька днів тому пані Ірина зателефонувала до героя нашої сьогоднішньої оповідки і попросила … землю. Звичайний ґрунт для пересадки вазонів.
Коли цей зайнятий чоловік сьогодні о 8.30 зателефонував їй і сказав, що буде в неї о 11.00, то вона спочатку не повірила. Бо знає, наскільки він є зайнятим. І знає, що в нього є набагато важливіші справи, ніж якась її земля. Але…
Коли наближалася одинадцята година, цей чоловік вийшов зі свого робочого кабінету і сказав біля десяти дуже важливим відвідувачам, у тому числі не останнім людям в області, керівникам, журналістам з провідного українського телеканалу, лікарям та підприємцям: «Мусите мене почекати». Ніхто не знав, куди поїхав цей чоловік. А він з двома семикілограмовими пакунками землі і звичайно ж з великим пакетом з продуктовим набором поїхав відвідати цю самотню хвору жінку, котра так потребує людського спілкування.
В цій історії нема жодної вигадки. В ній теж нема жодного піару. Її суть – вміння робити добро, вміння дарувати радість.
Якщо Ви витрете сльозу хоча б у однієї людини і якщо Ви спричините радісну посмішку на засмученому обличчі, то це вам зарахується… Неважливо, звідки ті слова – з Біблії, Корану, Каббали чи Упанішад. Важливо слідувати їм і звертати увагу на «малих світу цього».
Робити добро, не зважаючи на ніж у спину, на наклепи, на обливання брудом, на атаки недоброзичливців. Якщо людина має таке життєве кредо, то чому б просто не назвати її Святим Миколаєм? Хоча дехто здогадається про кого йде мова в цій короткій історії. Але суть не в іменах і не в прізвищах.
Робімо добро! Де лиш можемо і як лиш можемо…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень