Мабуть, нема особливої потреби представляти нашим читачам Романа Ілика. Він, що називається, виріс на наших очах.
Ми говорили про медицину як найбільш близьку йому тему, адже за фахом Роман Романович – лікар, про політику, бо він балотується по Дрогобицькому виборчому окрузі № 121 від об’єднаної опозиції, про особисте. Ось таке вийшло замкнене коло.
Роман Ілик видався мені відвертою людиною, не уникав відповідей на запитання, тому вітаю його з дебютом на сторінках “Тустані”. Сподіваюся, що наш вибагливий читач гідно оцінить те, що я хотів запитати, і те, що відповів мій співрозмовник.
“Місто Борислав не треба перетворювати на місто-привид”
– Пане Романе, чому Ви вирішили балотуватися до Верховної Ради України?
– Розпочну з того, що за фахом я лікар. Більше десяти років викладаю в Львівському Національному медичному університеті імені Данила Галицького. Минулої каденції Львівської обласної ради працював головою комісії з питань освіти та науки, був першим заступником голови обласної ради. Маю досвід роботи в управлінні, політичній діяльності, є знання у медицині, освіті.
У депутатській діяльності все це буде корисним. Балотування стало логічним продовженням моєї політичної діяльності на посаді голови партії. Щодо Дрогобиччини, то її проблематику добре знаю і бачу, як це можна розв’язувати з точки зору органу законодавчої влади.
Ми за двадцять один рік незалежної України не мали жодного разу свого обранця, свого краянина в парламенті. Як ви знаєте, й Івана Франка свого часу не обрали до парламенту. Така об’єктивна реальність. Але впевнений, що в наших силах це змінити.
– Ви народилися в Бориславі, росли в Дрогобичі. Тепер Львів, потім, мабуть, буде Київ. Вам можуть закинути, що Ви ніби наш, але ніби і не наш. Ось що би Ви сказали з цього приводу своїм опонентам?
– Історія мого народження є досить цікавою, до речі. Ви знаєте, що періодично наші медичні заклади зачиняють на так звану профілактику. Якраз подібне випало на той час, коли я народився. Батько й мати проживали в Дрогобичі, але пологовий будинок тут зачинили на профілактику, і я народився в Бориславі. Тому реальним місцем народження записано Борислав, але я дрогобичанин. Тут ходив до школи, згодом знову ж таки повернувся до Борислава, бо вчився в медичному училищі, закінчив Івано-Франківський медичний інститут і працював у Дрогобичі. Лише чотири останні роки працюю у Львові.
– Як перший заступник голови обласної ради Ви були куратором Борислава. І тоді, мабуть, найбільше пізнали бориславські проблеми?
– Трошки не так. Коли нас обрали до Львівської обласної ради, фракція територіально закріпляла депутатів від “Батьківщини”. Мені дуже хотілося бути закріпленим за Дрогобичем, тому що я вважаю себе корінним дрогобичанином. Тут я працював на державній роботі, тут у мене була приватна медична практика, тут знаю багатьох людей, яких лікував. Але треба було підсилити позиції по Бориславу. Тому фракція прийняла рішення закріпити мене за цим містом. За весь час каденції я вивчав і розв’язував саме бориславські проблеми.
– Назвіть, будь ласка, основні, на Вашу думку, проблеми Борислава і механізми, як їх розв’язати, коли Ви станете народним депутатом України?
– Якщо коротко, то це передусім дороги, вода, високі комунальні тарифи, це екологія, яку взагалі треба виділити окремим пунктом, проблема сміттєпереробки. Можемо додати неосвітлені вулиці, низькі заробітні плати, відсутність садочків, центрів дозвілля для молоді, але пріоритетними є ті, що я назвав першими.
– Ось, наприклад, загазованість Борислава, це входить до кола екологічних проблем. Який механізм, як розв’язати цю проблему?
– Так, Борислав з точки зору екології – це складне місто. Я думаю, що ми можемо тут порівнювати тільки зі Стебником, який теж має схожі проблеми.
Самотужки, навіть на рівні області ці проблеми не вирішити, бо вони потребують серйозного фінансування. Тут якраз потрібно працювати у Верховній Раді і домагатися прийняття конкретних законопроектів, які дозволять цільово отримувати державні кошти. Зараз міські голови цих міст вимагають визнати міста зоною екологічного лиха. Думаю, що Борислав повинен обов’язково отримати надзвичайний статус, і я зроблю все від мене залежне, щоб так воно і було.
– Деякі експерти кажуть, що скільки би грошей не вкладав у Борислав, все одно нічого не вийде, тому що Борислав – єдине місто на планеті, яке знаходиться на нафтовому родовищі, там є багато шурфів, копанок. Вони говорять, що ліпше переселити мешканців у якесь інше місце, це обійдеться дешевше, а це місто законсервувати. Наскільки реальною є така точка зору?
– Знаєте, в Греції на острові Кіпр є місто Фамагуста, яке свого часу покинули всі його мешканці. І воно стоїть зараз як місто-привид. Я думаю, що ніхто з нас не бажав би Бориславу такої долі.
Спочатку треба зробити все від нас залежне, можливе і неможливе, щоб врятувати місто. Покинути його – це вже …може бути останнє рішення.
“З 2010 року я вже не займаюсь медичною практикою”
– Ви закінчили Бориславське медучилище. Який фах?
– Фельдшер. Училище закінчив з відзнакою, тому мав можливість, не йдучи до лав армії, вступати до інституту. Склав на відмінно один іспит і мене відразу зарахували.
– Нині про Бориславське медучилище ходить багато чуток. У радянські часи не було такого хабарництва, як зараз. Бориславці воліють поступати до аналогічних медичних закладів на Сході України чи навіть у Росії, ніж у себе вдома. Можливо, ці чутки, як завжди, дещо перебільшені, але не буває диму без вогню. Корупція в медицині – наскільки вона є розвинутою і як з нею боротися?
– Щодо хабарництва. Думаю, не варто керуватися чутками. Ми ніколи не поборемо цю українську біду, якщо будемо так підходити до цього питання. Тому, якщо хтось має конкретну інформацію, стикнувся з цією проблемою, нехай звертається в правоохоронні органи, а не розпускає чутки. А загалом там, де ще присутній людський фактор при вступі, про такі речі будуть говорити. Тому треба змінювати саму систему, позбуватися вступних іспитів і приймати дітей на основі рейтингу атестатів.
Бориславське медичне училище зараз є медичним коледжем. До речі, якраз я був одним із ініціаторів здобуття цього статусу і всіляко допомагав колективу його отримати. Я й надалі підтримую тісний зв’язок з педагогічним колективом, з директором коледжу. І наскільки мені відомо, насправді там хороша атмосфера. Коледж дає гарні знання. Це факт. Знаю, бо моя донька теж закінчувала цей заклад свого часу і успішно після цього поступила в інститут.
– І Ви нічого не платили?
– Ні, не платив.
– Може, Вам пішли назустріч, бо Ви медик?
– Та ні! Ось дуже цікаво, до речі, навести приклад Івана Вакарчука. Як людина, освітянин, одним лише законодавчим кроком зміг змінити ситуацію в країні! Саме завдяки йому був прийнятий закон про вищу освіту, який перевернув українську освіту з голови на ноги і зняв проблему хабарництва у цій площині завдяки введенню зовнішнього незалежного оцінювання. Будь-яка дитина, в тому числі моя донька, отримала шанс на чесне і справедливе зарахування до вищого навчального закладу.
– Але Ви ж не будете заперечувати, що в медицині все-таки є хабарництво?
– Є.
– І як це подолати?
– Дуже просто! Ось хоча би таким чином, як зробив це я. Створив приватну медичну установу. Приходячи сюди, людина знає, за що і скільки повинна заплатити і який рівень послуг вимагати. Завдяки таким клінікам розвантажується і державний бюджет, до речі. По-перше, вони створюють достойні робочі місця для медиків, по-друге – заробляють на себе самі, а не чекають подачок від держави, навпаки – ще й поповнюють місцевий та державний бюджети. По-третє, люди, які сюди приходять, вже не йдуть у державні установи і звільняють місця для тих, хто таки змушений лікуватися за державний кошт.
– Ви стоматолог, маєте фірму “Рома” в Дрогобичі, але кажуть, що вона одна з найдорожчих на наших теренах. Найдорожча чому – бо якісна? Чи найдорожча тому, що нема порівняння з іншими?
– Наша клініка вже європейського зразка. Тут створені умови для найприскіпливішого хворого – від психологічного до сервісного комфорту. Кожен наш клієнт отримує індивідуальний підхід до лікування. У нас працюють найкращі фахівці свого профілю. Ми націлюємо людей на те, що треба системно займатися своїм здоров’ям. Лікувати не наслідки, а знаходити причину і її ліквідовувати. Я гордий тим, що наша клініка одна з кращих в регіоні.
Звичайно, ціни у нас не є низькі, але це якщо рівнятися на державні установи. Якщо ж брати до уваги приватні, то наші ціни навіть нижчі.
Нагадаю, що з 2010 року я вже не займаюсь медичною практикою. Я склав свої повноваження, повністю переписав нерухомість і підприємства, які були у моїй власності. Цей проект очолювали після цього ще троє людей. Це були члени нашого колективу, які безумовно мали на це підстави. Лише потім керівником стала моя донька.
– Це було викликано наїздами на Вас з боку правоохоронців?
– З одного боку, так. З іншого – коли залишаєш підприємницьку діяльність, розумієш, що хтось має цим процесом керувати. Але тут є один такий беззаперечний факт: не завжди хороший, кваліфікований лікар є вмілим керівником. Тому вибрати достойного управлінця не просто.
– А чому саме донька? Можливо, гени передалися?
– Вона закінчила медуніверситет, прийшла сюди, працювала звичайним лікарем. Попрацювавши кілька років, пройшла тут практику, інтернатуру, тому що ми є базовими для Львівського медуніверситету. У нас студенти можуть проходити практику, так ми готуємо сучасних молодих спеціалістів.
Оленка здобула медичний досвід, побачила і зрозуміла колектив, окрім того, має необхідні риси характеру для керівника – цілеспрямована, організована, комунікабельна, вміє об’єднати людей. А ще, що дуже важливо, любить свою справу і не байдужа до неї.
Звичайно, у неї інший стиль управління, ніж у мене. Але вона досягає хороших результатів у роботі – і це найважливіше.
– Отже, вона продовжила Вашу справу. І все гаразд з фінансової точки зору?
– Ви знаєте, скажу вам відверто, не вникаю глибоко в ці речі. За п’ятнадцять років підприємницької діяльності, на щастя, я зумів забезпечити собі можливість не жити за рахунок дитини.
“Сімейних лікарів треба, мабуть, втричі більше, ніж сьогодні маємо”
– Звичайно, Ви погодитеся, що потрібна медична реформа, але просто, мабуть, ніхто не знає, яка саме, і тим більше в умовах України. Дивіться, яка може бути медична реформа, якщо, скажімо, в дрогобицькій лікарні хворим навіть не дають хліба? В інших навколишніх лікарнях – бориславській, трускавецькій – грошей вистачає, а в Дрогобичі нема. Якою має бути медична реформа, так, щоб на всі випадки життя?
– Дуже гарне запитання. Коли ми говоримо, що на одного хворого в день на лікування і харчування виділяють трохи більше десяти гривень, то про який рівень медицини тут можна говорити?
На мою думку, без державного медичного страхування нам проблему не вирішити. Що треба зробити на законодавчому рівні? Кожен українець повинен знати, що сплачуючи щорічно невеликі внески, він має гарантоване право на відшкодування витрат за лікування. Якщо вам лікар, наприклад, виставляє рахунок на чотириста гривень, то двісті покриває держава, а двісті – доплачуєте ви. Можливі й інші співвідношення, залежно від того, яку програму ви виберете. Це перше.
Друге теж важливе з точки зору законодавчої ініціативи, і я обов’язково буду цим займатись, – це питання соціального захисту пенсіонерів. Людина сьогодні, пропрацювавши багато років на різних підприємствах, сплативши податки у всі фонди, стає пенсіонером і стикається з об’єктивною реальністю – вона нікому не потрібна. І коли раптом необхідне дороге лікування, змушена бігати до чиновників, друзів, оббивати пороги багатіїв для того, щоби зібрати гроші. Держава повинна гарантувати людям захищеність. Тоді не так лячно, якщо раптом станеться біда.
З другого боку, крім державного, має право на існування і приватне страхування. Тобто частина державного страхування, частина – приватного, і ти взагалі тоді не платиш за лікування. Такі моделі успішно працюють як в Європі, так і у світі.
– Гаразд. А як сімейна медицина? Як Ви до цього ставитеся? Партія регіонів каже, що нібито це вже реформа. А мої друзі з Вінничини, де запроваджена ця так звана сімейна медицина, кажуть, що немає універсальних лікарів, і коли пацієнти приходять, лікарі не знають, до якого спеціаліста їх направити. В мене складається враження, що це профанація цієї нібито сімейної медицини, яку пропонує Партія регіонів.
– Найбільша проблема, коли реформа опиняється в руках людей, які починають її дискредитувати.
Коли ми говоримо про сімейну медицину, то повинні розуміти, що це необхідна ланка, і сімейних лікарів треба, мабуть, втричі більше, ніж сьогодні маємо. Що це є за лікар? Це насамперед хороший фаховий спеціаліст, якому ми довіряємо. Він виконує своєрідну роль диспетчера, який скеровує пацієнта до потрібного закладу і спеціаліста.
На жаль, сьогодні наші хворі не йдуть до лікарів, вони біжать в аптеку за порадою, а тому часто лише заліковують хворобу, переводять її з гострої форми в хронічну.
Сімейний лікар знає вас дуже добре і може проаналізувати причини хвороби, і з чим вона пов’язана, саме він приймає рішення про те, які обстеження треба пройти і до якого конкретного фахівця звернутися. При такому підході є надія вилікувати хворобу, а не залікувати її симптоми.
– Просто існує недовіра до місцевих лікарів.
– Тому й треба говорити про те, що сімейний лікар насамперед повинен викликати довіру. Він повинен бути хорошою людиною і висококласним фахівцем.
– Але довіра до місцевих лікарів є не лише на провінційному рівні, але й на київському. Нещодавно я дивився телепередачу про Анатолія Хостікоєва, відомого артиста, чоловіка Ольги Сумської. Лікарі йому поставили страшний діагноз, хоча в нього був поліартрит. Лікарі довели його до такого стану, що він вже був інвалідом. Він поїхав на лікування до Німеччини, йому сказали, що в нього поліартрит, це лікується буквально за місяць, вилікували, поставили на ноги, як кажуть, у прямому розумінні цього слова, бо він вже не міг ходити. Тобто лікарські помилки, неправильні діагнози є й на київському рівні, а не лише на провінційному.
– Так, на жаль, такі випадки трапляються. Дуже важливо, аби з кожної такої помилки робились серйозні висновки. Не дай Боже, щоби така помилка знову повторювалася.
“Вірю в те, що буде парламентська більшість і ми змінимо життя в країні”
– Давайте все-таки поговоримо про політику, тому що маємо політичні вибори. Ось дивіться, в одній з телепередач на ЗІКу Ви сказали, що буде заява від “Свободи” про само-висуванців. Олег Тягнибок назвав Михайла Задорожного зрадником, хоча Михайло Задорожний стверджує, що Олег Тягнибок цього не говорив. Я розумію, є партійні домовленості між “Свободою” і об’єднаною опозицією. Але простий обиватель думає, що все-таки і “Свобода” хороша, і “Батьківщина” хороша, і чому між партійцями немає єднання, і чому відразу треба називати Михайла Задорожного зрадником? Чи це не перебільшено і чи це не нашкодить, в тому числі й Вам? Як Ви думаєте?
– Скажу про себе. Я з 2006 року є членом партії “Батьківщина”. Незалежно від того, чи був просто депутатом, чи головою комісії, чи першим заступником голови Львівської обласної ради, я своєї партійної приналежності не змінював. Коли стояло питання про те, що “Батьківщину” не пускали на минулих виборах до місцевої ради, не проміняв свій квиток на мандат. Хоча ви розумієте, що привабливих пропозицій надходило багато. Для мене це – не самоціль. Важливішими є мої ідеї, переконання, і відданість тим партійним речам, до яких я пристав. Тому, коли ми говоримо про те, що незалежно від того, чи “Батьківщина” в опозиції, чи при владі, чи знову в опозиції, моя позиція залишається не змінною. Чи Тимошенко є прем’єр-міністром, чи так, як зараз, за ґратами, був і залишаюся активним членом партії “Батьківщина”, в тому числі й головою обласної партійної організації.
І зараз, коли ми обираємо депутатів до нового парламенту, важливо, щоб це були ідейно переконані люди, надійні, а не політичні флюгери. Чому? Якщо порівнювати Верховну Раду з іншими радами – міськими, районними, обласними, то треба розуміти, що тиск на людей, які туди йдуть, він не те що подвоюється, він у сотні разів більший.
Тому дуже важливо, аби кожен партієць дотримувався партійної дисципліни. І якщо є рішення, прийняте партією на всеукраїнському рівні, то необхідно йому підпорядковуватись. Якщо не згоден – виходь з партії. Іншого не дано.
Приходить час, коли власні амбіції повинні відійти на задній план.
– Тобто Ви вважаєте себе людиною команди і Ви переконані, що нема такого тиску, щоби Вас можна було зламати, щоби Ви проголосували проти своєї совісті?
– За ці два роки мені довелось пройти немало випробувань: від переслідувань прокуратури, викликів на допити і завершуючи голодуванням. Коли, на знак солідарності з Юлією Тимошенко, ми жили два тижні в наметах біля пам’ятника Шевченка.
Тому випробування ці вже пройдені. І тут уже не говорити треба, а діяти.
– Але ще не було основного випробування – славою. Як кажуть, Крим, Рим і мідні труби. Ще не було мідних труб. А раптом Ви не зможете якраз випробування славою пройти?
– Я був депутатом обласної ради, головою комісії, першим заступником голови обласної ради. Хто зі мною працював, знає, що я не змінююсь залежно від статусу, є набагато важливіші речі. Посада сьогодні є, а завтра нема. Залишається людина, яку або будуть поважати, або ж зганьблять. Про це треба завжди пам’ятати.
– Розумієте, наші люди вже бояться. Обпеклись, як кажуть, на гарячому, на молоці, й дують на воду. І вони бояться, щоби з Дрогобиччини, саме з Дрогобиччини, яку ще називають П’ємонтом у П’ємонті, саме з такого найбільш ідейного і революційного регіону в Україні, не вийшла людина-тушка. Маємо приклад Лавриновича, який може стати Головою Верховної Ради й захищати інтереси Партії регіонів і Януковича, маємо Димінського. Вони все-таки перейшли з національно-демократичного табору в про-владний. І є ще такий варіант, треба до всього бути готовим, що в парламенті все-таки не буде демократичної більшості, що все-таки Януковичу вдасться якось зберегти ту більшість недемократичну, і тоді невідомо, як поведуться ті люди, які йшли, власне, не за партійними списками, а по мажоритарці. Як бути в цьому випадку? Що би Ви могли сказати виборцям Дрогобиччини, якщо Ви станете народним депутатом, щоби вони не переживали, що Ви можете стати “тушкою”?
– Хочу людям сказати одне – не за словами судіть про кандидатів, а за ділами. Чим вибори стають все ближчими, красиво говорити навчились усі. Усі стали опозиціонерами і борцями за свободу, мову, і тільки думають, як допомогти людям. А ви поцікавтесь, чим займалась людина рік-півтора тому. Де і з ким працювала, що говорила і ким була. Лише тоді зробіть висновки.
Уся небезпека цьогорічних виборів на заході України якраз і лежить в площині мажоритарних округів. Влада добре розуміє, що регіонали тут не пройдуть, тому робить ставку на вовків в овечих шкурах. Їм дозволили все: і Януковича критикувати, і Юлю називати героєм, клястися у вірності опозиції і т.д. Бо важливий тільки результат, аби після проходження в парламент ці “народні обранці” вступили у фракцію регіонів, і вони такі обіцянки вже дали. На таких кандидатів працює потужний адміністративний, фінансовий ресурс. Вони готувались до цих виборів ретельно: будували стадіони, роздавали матеріальні допомоги, помагали дітям і т.д.
Тому прошу своїх земляків, будьте пильними. Ситуація політична в Україні настільки загрозлива, що наступних виборів може і не бути, вони просто проголосують за те, щоб обирати президента в парламенті. І тоді можна забути про будь-яку демократію. Попри все я вірю у мудрість наших людей і їхній правильний вибір.
Вірю в те, що буде парламентська більшість і ми змінимо життя в країні. Інакше не може бути.
“Всі ми розуміємо, як важлива боротьба за кожен голос виборця”
– Ось дивіться, на нашому окрузі є 21 кандидат. Є такі, – можливо, люди не зараз це зрозуміють, можливо, трошки пізніше, – є відкриті від Партії регіонів як Янковський і Сендак, є такі скриті, підсадні качки, як кажемо, один від прем’єр-міністра Азарова, другий від голови Ради національної безпеки та оборони України Клюєва, третій від глави президентської адміністрації Льовочкіна (бо в Партії регіонів теж є різні групи впливів), і так далі. Але є й дійсно від національно-демократичних сил, проте вони мають амбіції, розуміють, що вони не пройдуть, але будуть пропагувати свою партію, свої ідеї, а потім багато з них заявляють, що наприкінці вересня – на початку жовтня побачать, які рейтинги, і тоді знімуть кандидатури на користь найбільш рейтингового, але це не означає, що люди, які будуть стояти за тими кандидатами, проголосують дійсно за більш рейтингового. Який знайти аргумент, щоби ці кандидати в депутати трошки збавили свої оберти, свої амбіції, щоби вони дійсно повірили, що Ви як представник від об’єднаної опозиції є найбільшим виразником інтересів дрогобиччан у нашому регіоні?
– Усе це виборчі маніпуляції. Скажу так – усі, хто хотів об’єднатися, – об’єдналися. Це не був процес кількох днів. Це був тривалий, багато в чому непростий об’єднавчий процес, завдяки якому маємо союз восьми демократичних опозиційних партій. Такі лідери як Тимошенко, Яценюк, Гриценко, Кириленко, Тарасюк та інші змогли відмовитись від амбіцій, пішли на компроміси, щоб вперше в історії незалежної України створити потужну опозиційну силу.
Вони продемонстрували, що ми не тільки можемо об’єднатися, а ще й координувати дії з іншими партіями, такими як “Свобода”, наприклад. Тому маємо об’єднання, початок якому був покладений 22 січня на Софіївській площі. Відразу ж 1 лютого Львівщина показала приклад, і я радий, що став одним з ініціаторів об’єднання Фронту змін, “Батьківщини” і “Свободи” у нашому регіоні.
І тепер кожен мажоритарний кандидат від об’єднаної опозиції – це людина, якій довірили боротись за перемогу десять партій. Це не є позиція чи захцянка когось одного, ти несеш відповідальність за усіх. І всі ми розуміємо, як важлива боротьба за кожен голос виборця, за перемогу на кожному окрузі.
Під час минулих виборів була запущена технологія, яка називалася “проти всіх”, яка привела до влади Януковича. Зараз будуть нові технології, і вони вже працюють. Одна з них – яка породжує байдужість і зневіру людей. Мовляв, одні нічим не кращі від інших. Чого йти на вибори, якщо нічого не зміниться? Так влада сподівається понизити активність виборців.
– До речі, а чому Ви відмовилися від прохідного місця, а пішли на мажоритарний округ? Вас за це похвалив Турчинов.
– Так, це якраз був той випадок, коли Турчинов безпосередньо перед десятками телекамер сказав про те, що все-таки це безпрецедентний випадок, коли відмовляються від прохідного місця в списку заради балотування на мажоритарному окрузі. А місце було дійсно прохідне – 53-тє. Після того, як не зареєстрували Тимошенко і Луценка, воно стало 51-шим.
Ніколи в житті не шукав легких шляхів. Ви знаєте, що наш округ ще називають “округом смерті”. І коли я побачив соціологію по ньому, то зрозумів, що як керівник партії мушу боротися, аби здобути перемогу. Думаю, що це буде серйозне випробування навіть для такого молодого політика, як я. Але така боротьба дає хорошу путівку в майбутнє.
До того ж, мені важливо заручитися підтримкою земляків, а не заховатися за спинами однопартійців. Тому, до речі, перемога на мажоритарці є набагато ціннішою, статус народного депутата-мажоритарника є набагато вищим, ніж того, хто пройшов за партійними списками.
– Пане Романе, але тут ще такі були чутки, це можна знайти в Інтернеті, особливо в коментарях, не стільки в самих статтях, що – я те, що читав, те й кажу, – що Турчинов і Яценюк торгували, вибачте за такі слова, прохідними місцями в списку, а вже на мажоритарці сам кандидат знає, скільки йому треба заплатити грошей, набагато менше, ніж за прохідне місце в списку. Наскільки це реально і наскільки це стосується Вас?
– Це неправда! Неправда тому, що мажоритарників об’єднана опозиція визначала дуже просто. Поважні інституції робили соціологічні опитування на округах, в тому числі й на Дрогобицькому виборчому окрузі. І коли була розмова за декілька днів до з’їзду про те, що найбільше шансів на проходження по 121-ому окрузі має Роман Ілик, я не довго вагався, щоби прийняти це рішення.
Тут ще важливо, що люди, окрім ідейної переконаності, хочуть бачити вихідців з території. Якщо ми розуміємо, що це політик, який тут народився, виріс і його всі знають, то є велика імовірність, що його підтримають люди ще більше. Щодо нашого району, то ми ще не мали свого народного депутата в парламенті, були лише заїжджі. Але люди тепер побачили, що такі кандидати перед виборами роздають, однією рукою засівають округи, а другою – в парламенті натискають кнопки і позбавляють їх пенсій і заробітних плат.
Окрім того, якщо депутат є земляком, то не втрачається з ним зв’язок, і люди завжди можуть звернутися до нього.
– У нас, у Дрогобичі, ще така ситуація. Ви єдиний кандидат від об’єднаної опозиції, але, наскільки мені відомо, КОД, Комітет опору диктатурі, ще не визначився з кандидатурою. Як це пояснити? Чому така розбіжність між об’єднаною опозицією і КОДом? Інші політики там зібрались?
– Перед вами сидить людина, яка була від самого початку створення КОДу. До речі, КОД утворювався на Львівщині як дійсно Комітет опору диктатурі, головним завданням якого було звільнення Юлії Тимошенко, бо він був утворений відразу на другий день після її ув’язнення. На жаль, я не бачив “активних” членів КОДу під Качанівською колонією, Лук’янівським СІЗО чи Печерським судом. Знаю, бо не пропустив жодної масової акції на підтримку нашого лідера. Тому вже перше завдання вони не виконали.
По-друге, КОД від самого початку був тим комітетом, який лише координував дії політичних партій. Сам він не є суб’єктом виборчого процесу і юридично не може мати свого висуванця.
“Я дуже щасливий, що маю трьох дочок”
– Про політику, мабуть, досить. Давайте такий особистісний зріз візьмемо. Ну, робота роботою, політика політикою, а ось чим Ви любите займатися у вільний від роботи і політики час? Чи взагалі у Вас зараз є вільний час?
– Його дуже мало, хотілось би мати дещо більше. Коли вчився в середній школі, то ходив до художньої школи, малював, мені й досі подобається живопис. Цікава мені геральдика, захоплююсь гірськолижним спортом.
Ще зі студентських років ходжу в спортзал, і це, крім фізичної підготовки, допомагає розвантажуватися і психологічно.
– Хто Ваша дружина, чим вона займається?
– Дружина моя працює бухгалтером на одному з приватних підприємств, маю трьох доньок. Старша – лікар, середня уже зараз закінчує останній курс в медуніверситеті, найменша ходить до школи. Мені приємно, що доньки пішли моїм шляхом, обравши професію лікаря, мабуть, я є для них авторитетом (посміхається).
– Було розчарування, що три доньки? Мабуть, сина хотілося?
– Чи хотілося сина? Так, звичайно, особливо в молодості. Але згодом ти розумієш, що це насправді не має жодного значення. Я дуже щасливий, що маю трьох дочок.
– Коли Ви твердо вирішили балотуватися в народні депутати України, що Вам сказали дружина, старші доньки?
– Відверто кажучи, вони не в захопленні від того, чим я займаюся. Тут якраз є дуже цікавий приклад того, коли голодував у Львові, десь там на п’ятий день чи на шостий…
– … коли забрала швидка?
– … ні, забрала на десятий. А в той день приїхала старша донька з Дрогобича, заглянула в намет увечері, де я жив, а це була вже десь година дев’ята вечора, подивилася, в яких умовах це все відбувається. Бачу, на очах з’явилися сльози. І відразу дала таке, на мій погляд, дуже просте запитання: “А для чого це все потрібно?”.
Для чого це все потрібно людині, яка наче має як представник середнього класу достатньо всього? Відповів, що робимо це заради таких, як ти, молодих. Бо якщо сьогодні комусь цим не займатися, то дуже скоро ми будемо жити вже зовсім в іншій Україні. І це не буде демократична європейська країна, а авторитарна колонія нашого північного сусіда.
Думаю, вона зрозуміла мене. Бо насправді усі ми мріємо жити в нашій державі, мріємо, аби вона була багатою, вільною, сильною. Такою, щоб усі ми гордо казали: “Я – українець!”.
Анатолій Власюк, www.tustan.io.ua
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень