Гість «Волі громади» – людина відома, успішна і … дуже скромна. Мова йде про Руслана Крамара, який балотувався на посаду міського голови Стебника і отримав досить солідну підтримку виборців. Руслан Ярославович був єдиним кандидатом, який мав чітку програму дій і не боявся відкритих зустрічей з виборцями, дебатів, гострих запитань.
Лише через якийсь час можна буде зробити підсумок, чи праві були стебничани, підтримавши Петра Старосольського. Не виключено, що на перехідний період такий мер дійсно є підходящою фігурою. Та після проведення адмінреформи і передачі на місця всієї відповідальності за функціонування освіти, медицини, соціальної сфери до влади має прийти людина, яка вже себе зарекомендувала як успішний управлінець, хороший менеджер, чесний політик. Руслан Крамар належить до когорти саме таких людей.
Про посаду без принципів…
– Пане Руслане, Ви балотувалися на виборах Стебницького міського голови, але переміг інший кандидат. Як Ви сприйняли цей вибір стебничан?
– Спокійно. Звичайно, що в емоційному плані мені було трохи образливо. Але я сприйняв спокійно тому, що це не є обов’язок стебничан мене обирати чи працевлаштовувати. Стебничани обирали першу людину в місті, яка буде вести фінансові, господарські справи, громада міста визначилися на пану Старосольському, я його привітав, от і все. Нехай керує.
– Знаю, що майже відразу після виборів міський голова Стебника Петро Старосольський пропонував вам посаду першого заступника, але Ви відмовилися. Чому?
– З приводу цього я вже давав коментарі, і зараз в черговий раз скажу, що я від цієї посади не відмовлявся. Я тільки сказав, що мене посада не цікавить – чи першого заступника, чи не першого, чи керівника якогось відділу або підприємства. Займати якусь посаду, щоб мати титул, мені не потрібно. Я вже був і заступником міського голови, і зараз очолюю не просте підприємство, так що посада сама по собі мене не вабить.
Ми не зійшлися на принципах, на яких я був готовий працювати. В мене була Програма розвитку Стебника «Майбутнє міста», яку я розробляв разом з однодумцями, і вона мала чіткий план реалізації. Чи була програма у Петра Старосольського і яка вона – не знаю. Я такої програми не бачив, про неї не чув, і, звісно ж, не читав її.
Я був готовий, щоб ми об`єднали наші зусилля: сформували спільний план дій нової влади, створили єдину команду. Мета – реалізувати задумане, вивести Стебник з того становища, в якому він силою певних обставин опинився. Просто бути заступником і не мати можливості втілювати задуми, посада без реформ та позитивних змін – ні мене особисто, ні нашу команду це не влаштовувало. Пропоновані кадрові зміни абсолютно не вирішували проблем міста, а тому не збігалися з нашим баченням розвитку Стебника.
Та хоча ми не зійшлися, я переконаний, що пан Старосольський вболіває за місто, яке однаково рідне як йому, так і мені. Я вірю, що він хоче зробити добро для стебничан. Інше діло, чи вдасться йому це.
– Ви працюєте в сусідньому Трускавці. А чи плануєте повертатися в стебницьку політику?
– Я ніколи не був у стебницькій політиці. З паном Старосольським я однопартієць – і він, і я є членами партії «Батьківщина». Тому в політичному плані ми є однодумцями, принаймні я так вважаю.
Я йшов на посаду міського голови на запрошення Стебницького громадського руху, який об’єднує більше десяти громадських організацій міста. Цю пропозицію я оцінював не як політичний процес, а як процес господарський.
– Прозвучала назва партії «Батьківщина» і якось так спало на гадку, що у Стебнику і мер від «Батьківщини», і секретар ради також. Чи це правильно?
– Лиш би людина була хороша (сміється)… Це ж було рішення депутатів. Депутатський корпус більшістю голосів прийняв таке рішення, що мер і секретар від однієї політичної сили. Якщо люди достойні, то нехай хоч вся міська рада буде від партії «Батьківщина». Тільки щоб місто розвивалося.
– Чи після виборів Ви підтримуєте стосунки зі Стебницьким громадським рухом?
– Так, звичайно. Ми спілкуємося, регулярно зустрічаємося.
Про сто днів і п’ять пунктів…
– Вже п’ять місяців у місті калійників – нова влада. Як Ви як простий громадянин оцінюєте – чи змінилося за цей час щось у Стебнику? Чи стало легше жити людям, чи появилася перспектива для міста вийти з глибокої депресії?
– Зараз складно давати оцінку діяльності міського голови Петра Старосольського чи в цілому міської влади, адже лише закінчилася зима, тільки нещодавно прийняли бюджет міста, тому очікувати якогось чуда було б передчасно.
Коли я йшов на вибори, то просив людей, які мені довірять владу, обирати мене на сто днів. Чи це були вибори на 5 років чи на 2 – для мене значення не мало, це було як формальність. Я йшов на сто днів і брав на себе чіткі зобов’язання виконати п’ять пунктів. Я казав, що у випадку невиконання цих п’яти пунктів піду геть з посади. Ніхто крім мене з інших кандидатів на мера таких зобов’язань не брав. Не йшла мова, чи вони виконають свої програми, чи будуть дотримуватися своїх програмних принципів, чи не будуть. Обрали – і все, дякую.
Я обіцяв подолання проблеми з вивезенням сміття, проведення інвентаризації землі та всього комунального майна, виведення з тіні підакцизних товарів, підписання угоди про партнерство мінімум з одним із польських, чи інших європейських міст задля залучення інвестицій у розвиток Стебника, початок процесу реформування комунальних підприємств та структури міськвиконкому. Такими були ці 5 пунктів. По кожному з них я міг би сказати дуже багато, адже в нашій програмі було ретельно розписано як я збирався досягти їх виконання, якими шляхами та методами.
– А чому саме 5 пунктів?
– Історія цих позицій була такою. Громадський актив Стебника просто сказав мені – вибери сам п’ять позицій, які вважаєш першочерговими, і які тобі посильно зробити за сто днів, щоб нам не було соромно за тебе. І цих 5 позицій, які я назвав – це було те, що я вважав необхідним, а разом з тим, можливим виконати за такий короткий термін часу. Тобто, мене ніхто не заставляв писати те чи інше, я сам вибрав ці позиції. І за них я був готовий відповідати.
А були ж іще багато пунктів програми «Майбутнє Стебника», з якою кожен стебничанин міг ознайомитися.
До речі, якщо Петро Старосольський побачить, що ситуацію йому ніяк не вдасться «вирулити» і Стебник таки не отримає позитивної динаміки розвитку, то я готовий в будь-який час йому допомогти. З нашою командою, звісно ж. В будь-який час.
От Ви згадали, що багато стебничан не має роботи, працює в сусідніх містах, у тому ж Трускавці. Так от, якщо брати, для порівняння Стебник і Трускавець, то уявімо собі, що обидва ці міста після виборів стартанули і два мери побігли вперед. І один мер біжить зі швидкістю 10 км за годину, а другий – 20 км. Чим довше вони бігтимуть, тим дужче відстань між ними зростатиме, відрив першого від другого ставатиме щораз більшим і більшим.
Я брав на себе зобов’язання перед стебничанами, що років через сім Стебник і Трускавець матимуть приблизно одинакові показники з соціально-економічного розвитку. Це було моє зобов’язання.
Пройшло сто днів – я б взяв зобов’язання на рік, і так далі. Але мені реалізувати нашу програму не дали виборчі хитросплетіння. Тому маємо реалії, що відстань між Стебником та Трускавцем не скорочується, вона далі лише збільшується.
– Невже Ви не бачите жодних позитивних зрушень? От, наприклад, міський голова у своєму інтерв’ю для сайту «Трускавецький вісник» сказав, що покращилася ситуація з вуличним освітленням…
– Чесно скажу, що я як ходив раніше з ліхтариком, коли зустрічався з громадським активом, так з тим ліхтариком і ходжу (сміється)… Можливо, на якихось вулицях і покращилося освітлення – не заперечую, бо не знаю. Принаймні зараз я не готовий давати цьому позитивну чи негативну оцінку.
Про майбутнє Стебника…
– Пане Руслане, які три поради Ви дали б теперішньому меру Петру Старосольському?
– Знаєте, є таке прислів’я: поганий керівник знає що треба зробити, а хороший знає як це зробити і робить. Порадників у міського голови вистачає і без мене. Тому від чергових порад я утримаюся, але у мене є побажання. Я щиро бажаю пану Старосольському увійти в історію Стебника мером, що підняв місто з руїни.
– А в якій ситуації Стебник?
– По суті він зараз не місто, а напівмісто. Або навіть місто не на пів, а на третину. Які функції він має, якими коштами володіє? Хто керує стебницькою освітою, культурою, медициною, соціальним напрямком? Місто має тільки господарку і то не в повному об’ємі, як це могло б бути. Та навіть при такій ситуації ми готові ставати до роботи і «вирулювати» її в перспективному напрямку.
– А чи зміг би Стебник вижити сам? Бо зараз від Стебника всі відхрещуються – Уличне та Доброгостів бажають об’єднуватися не зі Стебником, а з Трускавцем, Болехівці теж категорично проти об`єднання зі Стебником. Тож чи варто Стебнику бути окремим, може краще і далі лишатися придатком Дрогобича?
– Я думаю, що рано чи пізно адміністративна реформа все ж відбудеться, і тоді Стебник вже не буде напівСтебником. Стебник може бути як район Дрогобича – подібно як в селах є неформальні назви, або, для прикладу як Забівка в Стебнику. В складі Дрогобича Стебник може навіть не мати географічної назви – ось до чого Стебник може докотитися.
Я би не хотів, щоб так сталося, щоб Стебник в адміністративному плані був забутий, зник. Все-таки Стебник має давню, глибоку історію. В цьому плані я патріот. Я би хотів, щоб Стебник був окремою адміністративно-територіальною одиницею, яка є центром розвитку.
У світовій історії є приклади не лише великих, а й малих держав, які є передовими. Візьмімо хоча б такі невеликі за територією країни Балтії як Литва, Латвія, Естонія – наскільки вони пішли вперед порівняно з великою за площею нашою Україною.
Про господаря-діда, родину і щастя…
– На виборах Вам дорікали, що нібито Ви до Стебника не маєте відношення. Чи можете трішки розповісти про Ваш стебницький родовід?
– У мене мама – корінна сольчанка, стебничанка, а тато – з одного із найстаріших родів у Трускавці. Ці два міста для мене є рідними і я ніколи не скажу, що я тільки стебничанин чи тільки трускавчанин. Я належу і до тої громади, і до тої. Якщо буде грати футбольний клуб «Стебник» із трускавецькою «Зорею», то я буду вболівати за футбол.
Моя мама Зеновія з роду Баран, це стебницький рід. А моя бабця по маминій лінії – з роду Пристаїв у Станилі.
Мій прадід Баран мав поле, яке тягнулося від місця, де калійний комбінат від Сольця – аж до кущів, від яких починається ліс Трускавця. Він був господарем, який вмів керувати господарством, він любив цю справу.
У Сольці в мене велика родина по маминій лінії, по дідовій та бабиній. А у Трускавці теж велика родина – по дідові, який був з Крамарів, і по бабці, яка походила з роду Слонських.
У Стебнику я народився, виріс, тут я прописаний. У Стебнику я ходив до школи, вчився у трьох школах – спочатку в початковій школі в Сольці (№ 13), потім у Стебницькій СШ № 7, а закінчив СШ № 11. Вже років чотири будуюся в Сольці, на батьківському обійсті.
– Як підете на пенсію, то будете там жити?
– Надіюся, що швидше збудую (сміється). Життя все розставить по своїх місцях, не будемо випереджати події.
– Розкажіть якийсь цікавий епізод з Вашого дитинства…
– Є багато спогадів, хороших і не дуже. Наша хата навпроти клубу, а там дискотеки, часті бійки, село на село, вулиця на вулицю. У кого були драниці (дерев`яний паркан), то на ранок тих драниць могло й не бути…
Життя не було заможним, але було радісним. Я дуже хотів бути дорослим і коли мені казали, що дитинство є найщасливішим періодом, то я не вірив. Я думав – як може бути дитинство найщасливішим періодом, коли доросла людина є самодостатня, заробляє гроші, а дитина ж залежить від дорослого. Як може дитина бути щасливою, коли вона є залежною? Так я думав тоді, в дитинстві.
А зараз, коли я сам дорослий, коли в мене одному синові 18 років, іншому два з половиною, то я зрозумів, яка суть цього дитячого щастя, у чому воно полягає. Дитина – щаслива. У неї нема таких думок, звідки завтра взяти кошти на хліб, вона живе одним днем. Дитина рано випила молоко, вийшла з хати і прийшла ввечері, знову – молока і спати. А цілий день грає в футбол.
У футбол ми грали будь-де, вимог ніяких не було. Іноді грали під горою якоюсь і треба було бігати знизу догори. Йшли зі школи, зробили ворота з портфелів, а як не зі школи йшли і портфелів не було, то робили з каміння – і грали, бігали. Це було велике щастя насправді.
Пам`ятаю, як ми з класом в одинадцятій школі збирали макулатуру. Тоді змагалися – хто більше назбирає макулатури, той поїде в Білорусію, у Мінськ. А ми дуже хотіли поїхати.
З одним класом ми назбирали приблизно однаково макулатури і вирішили зробити хід конем. Ми відставали трішки, але тому, що збирали і носили на моє подвір`я, щоб в останній день нас вже ніхто не міг обігнати. І ми таким чином мали виграти ці змагання і поїхати у Мінськ.
Але так склалося, що в той день, коли у моїх батьків ми пакували цю макулатуру, щоб її завтра здати, хтось її підпалив. Чи бавився сірником, чи якась інша була причина – не знаю. І замість того, щоб нести макулатуру до школи, ми носили відрами воду з криниці і гасили ту пожежу. Макулатура згоріла вся, і шкода було нашої праці. Правда, якась частина нашого класу все ж поїхала в Мінськ, бо були вільні місця…
Про мудрість для стебничан…
– Якби Ви мали можливість попросити у Бога щось для Стебника, для стебницької громади, то чого б попросили в першу чергу?
– Я завжди прошу мудрості. Біблійна історія розповідає про царя Соломона, якому Бог сказав: «Проси, що хочеш». І Соломон сказав: «Боже, Твій народ такий великий, тож дай мені мудрість, щоб ним управляти». І Бог сказав Соломонові: «За те, що ти не попросив золота, слави, а попросив мудрості, ти будеш наймудрішим з усіх царів, а крім того багатшого від тебе ніколи не буде».
Я хочу побажати стебничанам мудрості. Якщо вони матимуть мудрість, то будуть і багатими.
Це психологія приречених казати: «Де взяти гроші? Що робити завтра?». Це неправильна думка. Якщо є мудрість, якщо є розум, то є і багатство. Світом править розум, а не надра. Візьміть Японію і візьміть Росію. Тільки там, де є щоденна наполеглива праця, де повага до батьків, де відповідне виховання дітей, там є розвиток, там є добробут. А де всі чекають на користь від надр, добра нема.
От, кажуть – Трускавець розвивається, там є вода, а ми не будемо розвиватися, бо в нас нічого нема. І нічого не треба – треба мати розум у голові, мудрість треба мати. Тому я бажаю стебничанам мудрості…
Спілкувався Володимир Ключак, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень