Цивілізовані країни вкладають в освіту чималі кошти. Вони розуміють, що завдяки цьому можна досягнути прогресу. На жаль, в Україні поки не усвідомлюють, що завдяки розвитку освіти можна розв’язати багато інших проблем, а крім того, у зв’язку з війною Росії проти нас, не маємо змоги належно фінансувати освіту.
Про своє бачення проблем в освіті Стебника розмірковує мешканець міста Руслан Крамар.
“Коли школу закривають, то вірогідність її повторного відкриття дорівнює нулю”
– Пане Руслане, нещодавно виникла одна проблема. Дрогобич хоче закрити в Стебнику відразу аж три школи. Минулого року мова йшла про закриття двох шкіл, а тепер бачимо, що апетит зростає під час їди. Як Ви ставитеся до цього? Чи потрібно в Стебнику закривати школи?
– Розумієте, коли школу закривають, то вірогідність її повторного відкриття дорівнює нулю. Про це повинні пам’ятати ті, хто вносить подібні пропозиції. Якщо закривають школу і приміщення не використовують, то воно руйнується, і вже через рік-два сам об’єкт будівлі буде втрачений. Якщо приміщення використовують з іншою метою, то навіть якщо воно не буде зруйноване, навряд чи колись у ньому знову буде школа. Ми маємо непоодинокі випадки, коли «тимчасово» закривали дитячі садочки, а в результаті приміщення віддавали на приватизацію і як об’єкт освіти назавжди втрачали. Натомість, коли інші садочки переповнені, міста не мають вільних приміщень під дитячу установу.
Дрогобич пропонує закрити три школи. Це тринадцята, одинадцята і вісімнадцята школи.
У тринадцятій я починав учитися. Це початкова школа, яка знаходиться в Сольці. Тут викладала свого часу Уляна Кравченко. Так що навіть з точки зору збереження історичної пам’яті цю школу не можна закривати. Але навіть якщо ті, хто займається так званою оптимізацією, кажуть, що діють прагматично, то все одно не враховують ряд суттєвих факторів. Це не розумно – закрити початкову школу і розвозити дітей автобусом по інших навчальних закладах Стебника. Їх треба не тільки завезти до початку навчань, а й організовано забрати назад після закінчення уроків. Завжди в таких випадках виникають форс-мажорні обставини. Батьки матимуть постійний головний біль, де їхня дитина. І треба розуміти, що маємо справу не зі старшокласниками, які самі собі можуть дати раду, а з учнями початкової школи. Тому, коли вирішується питання так званої оптимізації, економії коштів, скорочення кадрів, треба завжди враховувати людський фактор, і саме він повинен бути вирішальним при розв’язанні тієї чи іншої проблеми.
Тепер візьмемо вісімнадцяту школу. Це порівняно нова школа з добре розвинутою шкільною інфраструктурою. Мабуть, абсурдно закривати саме такі навчальні заклади. Крім того, в тому мікрорайоні Стебника більше нема шкіл, так що знову постає чимало питань, в тому числі і з довезенням учнів початкових класів. Перш ніж приймати рішення про закриття цієї школи, треба подумати про ті проблеми, які після цього виникнуть, і чи здатне місто їх розв’язати.
Одинадцята школа – найстаріша в місті, в якій я теж учився. Я вважаю, що її теж недоцільно закривати з багатьох причин, про які я вже казав.
– Коли триває передвиборча кампанія, кандидати на міського голову кажуть, що не треба закривати школи, а коли приходять до влади, забувають про обіцянки. Та й реальна фінансова ситуація змушує їх думати й діяти по-іншому.
– Ми повинні виходити з того, що держава фінансує школи. У середньому в рік на дитину припадає 9 тисяч гривень. Зараз Стебник є фактично у підпорядкуванні Дрогобича, беруться всі учні наших шкіл, на кожного має припадати приблизно по 9 тисяч гривень. Множимо на кількість учнів і маємо шкільний бюджет.
Але 9 тисяч гривень – це середньостатистична цифра. Наприклад, є школи, в яких навчається, скажімо, 600 – 700 дітей. Вони самоокупні, тому в розрахунку на одного учня мають надлишок у використанні коштів. Але є школи, в яких 300 учнів і менше. Вони збиткові, на одну дитину треба витратити вже більше, ніж середньостатистичні 9 тисяч гривень. Але маємо єдиний шкільний бюджет. Тому здійснюється перерозподіл коштів. Самоокупні школи діляться грішми зі збитковими школами
Тепер подивимося на цю проблему з іншого боку. Дрогобич може говорити про закриття чи не закриття шкіл у Стебнику лише тоді, коли є недофінансування освіти в цілому по Дрогобичу і Стебнику та немає джерел додаткового фінансування.
Адже що ми насправді маємо? Ми бачимо, що Дрогобич активно вкладає кошти в школи. Це і утеплення фасадів, заміна вікон і таке інше. По Стебнику щось не видно подібної активності. Фактично стебницькі школи доводять до стану енерговитратних, а потім ставлять владу міста до відома, що ці об’єкти слід закрити. Це несправедливо.
– Дрогобич теж хоче закрити дві чи три школи.
– У Дрогобичі мешкає 80 тисяч осіб, у Стебнику – 20 тисяч. Тобто перш ніж у Стебнику закрити одну школу, в Дрогобичі треба закрити чотири. Слід розуміти, що Стебник – депресивне місто, в тому числі й завдяки дрогобицькій владі, яка не вкладала кошти у ремонт доріг, у розвиток інфраструктури.
“При якійсь стебницькій школі можна було би відкрити автошколу”
– Дрогобич пропорційно не ділиться зі Стебником коштами – скажімо, на ту ж освіту. Як би можна було ці гроші використати?
– Нині Стебник, умовно кажучи, перебуває в підпорядкуванні Дрогобича. Тому слід взяти те, що пропорційно належить нам. Якщо говорити про освіту, то це насамперед кошти, які мають бути скеровані на утеплення фасадів шкіл, встановлення вікон і будівництво котелень, у тім числі з альтернативним видом палива.
Стебник потребує створення навчально-виховних комплексів, коли дитячий садочок напряму прив’язаний до школи. Наприклад, це можна зробити у вісімнадцятій школі, бо там близько нема дитячої установи. Це би в значній мірі розвантажило дитячі садочки міста.
У багатьох містах успішно розвиваються центри розвитку дошкільної освіти. Ще їх називають школами раннього розвитку. Чому б таку школу не відкрити у Стебнику? У такій школі діти могли би вивчати іноземні мови, займатися хореографією, художньою творчістю, чимось іншим. Це, зауважте, ще до того, як вони підуть до школи.
До речі, це платні послуги. Взагалі визначений чіткий перелік платних послуг, які можуть надавати школи. В основному це пов’язано з освітою і спортом.
При якійсь стебницькій школі можна було би відкрити автошколу. Я не розумію, чому досі цього не зроблено. У Дрогобичі, Трускавці, Бориславі такі автошколи є, вони заповнені, там на встигають навчати набрані групи, а стебничани змушені навчатись у Трускавці чи Дрогобичі.
– І все-таки, чому Стебнику не вистачає коштів на освіту?
– На мою думку, ще треба розібратися, чому в принципі виникає така проблема.
– Багато шкіл у Стебнику не заповнені учнями. Наприклад, вісімнадцята школа. Що робити з вільними приміщеннями?
– Робити те, про що я казав. В тих інших приміщеннях треба відкривати школи хореографії, вивчення іноземних мов.
– Тобто на приватній основі?
– Так, звичайно. Ця практика є доволі поширеною в інших містах. Якщо взяти вивчення англійської мови, наприклад, то у звичайних школах увагу концентрують на граматику. Вчать учнів грамотно писати. Це добре. Але дитина закінчує одинадцятий клас і фактично не знає розмовної англійської мови. А саме в приватних школах акцент роблять на розмовну мову, тобто те, що найбільше потрібно. У приватних школах, де вивчають англійську мову, діти вже через рік-півтора можуть дивитися телевізор чи фільми на цій мові й у принципі розуміти, про що говорять.
– Якщо зробити підсумок того, що Ви кажете, то справа навіть не у Дрогобичі, а у відсутності ініціативи з боку стебницьких директорів шкіл зокрема і стебницької влади загалом?
– Я думаю, що в даному випадку не потрібно шукати винних, а спільно з відділом освіти, директорами шкіл, за активної участі влади і громади комплексно розробити ці програми і комплексно їх втілювати.
– Як Ви ставитесь до тієї проблеми, що багато пенсіонерів працює в школах, а молоді вчителі закінчили Дрогобицький університет і не можуть знайти собі роботу?
– На жаль, такою є державна політика. Пенсіонер може і в 90 років іти до школи, викладати інформатику, взагалі не розуміючи, що таке, наприклад, восьмиядерний процесор. А людина молода і творча, яка тільки-но закінчила університет і має бажання себе реалізувати, повинна йти на ринок торгувати чи на якусь іншу роботу. Мабуть, людина в 60 чи 65 років повинна вже розуміти, що все змінюється, є нове бачення, нові підходи до освіти. Тому треба дати дорогу молодим.
– Вчителі-пенсіонери, мабуть, це розуміють. Але коли їм приносять мізерні пенсії – як їм виживати? Ви за те, щоби виганяти пенсіонерів, а молодих набирати?
– Ні, не так. На державному рівні має бути достойною пенсія. Пенсіонер не має думати про додатковий заробіток. Нам кажуть ще трошки потерпіти, а там, мовляв, вже буде краще жити. Але я думаю, що вже зараз можна провести індексацію пенсій і підняти їх мінімум вдвічі. Проте уряд бачить, що народ терпить, мають городи, худобу тримають, діти помагають – так що пенсіонери ще можуть потерпіти. Ось люди трохи почнуть протестувати і тоді влада перед виборами може зробити індексацію пенсій.
Якщо цю проблему не розв’язують на державному рівні, то думаю, що дещо можна буде зробити на місцях. Велику роль могла би відіграти атестація робочих місць. Якщо, скажімо, 70-річний вчитель фізики проходить атестацію і відповідає сучасним вимогам, то нехай тоді викладає, нема питань. Але атестаційна комісія має визначати не лише те, що вчитель має відповідну освіту, а насамперед те, чи його методика викладання предмету відповідає сучасним вимогам, чи має він відповідний кваліфікаційний рівень.
З іншого боку, треба створювати нові робочі місця. Я вже говорив про школи раннього розвитку. Туди мають іти молоді педагоги, які мають нові підходи до викладання. Тоді буде видно рівень цього педагога. Якщо у такого вчителя діти навчатимуться із задоволенням та зацікавленням, то вже директор школи буде зацікавлений в тому, щоб взяти його на роботу.
Також педагог, який закінчив університет, має право відкрити свою практику – чи з англійської мови, чи з хореографії. Якщо директор школи побачить, що діти дають результати, то теж запросить такого вчителя на роботу.
Можна корегувати кількість годин для вчителів. Наприклад, пенсіонер може мати меншу кількість годин, ніж молодий учитель. Пенсіонер все-таки має пенсію. Нехай і мізерну, а молодий вчитель і цього не має. Тому молодим треба йти назустріч, але вони мають показати рівень викладання. Це буде видно по результатах навчання дітей.
Доцільно створити загальностебницьку програму по дошкільній освіті. Якщо буде відкрита школа раннього розвитку, то, скажімо, батьки платять вчителеві 50 гривень на місяць за кожну дитину, а місто – ще 50 гривень для заохочення молодого спеціаліста. Тобто молодого вчителя не треба ставити перед фактом: ти створюй школу раннього розвитку, а там вже як буде. Він повинен відчути підтримку громади. Якщо буде спів-фінансування, то молодий вчитель почуватиме себе впевнено. Не можна, однак, відмовлятися від того, щоби батьки не платили, а все на себе взяло місто. Практика показує, що тоді вчителі фіктивно записують учнів, а насправді їх набагато менше.
“Більша кількість чиновників ще не означає, що працюватимуть вони краще”
– Чи є ще якісь резерви для нормального функціонування стебницьких шкіл?
– Насамперед слід зменшити використання енергоносіїв та здешевити теплову енергію. Стебник може собі дозволити встановити котли на тверде паливо, це здешевить вартість теплоносіїв. Також слід звернути суттєву увагу на економію електроенергії, зокрема у харчоблоках.
Багато проектів по освіті пропонує обласна рада. Мова йде про спів-фінансування, тобто половину коштів платить область, половину – міська влада. За рахунок цього можна розв’язати багато проблем, пов’язаних з тим же утепленням фасадів, реконструкцією теплопостачання, заміни вікон і таке інше. Насамперед ініціатива повинна виходити від відділу освіти. Там треба підготувати багато документів, бо, на жаль, у нас країна така – паперова, бюрократична.
Крім того, можна взяти участь у грантах. Але це теж потребує не лише бажання, а й уміння правильно заповнити всі документи. Гроші від грантів теж можна використати для тих же цілей, про які я вже казав
Багато можна зробити, якщо Стебник підпише угоду мерів. Там теж є свої програми, і можна виходити на європейський рівень.
– Якщо Стебник в результаті адміністративної реформи стане самостійним містом, то будуть створені відповідні служби, як у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі. Мабуть, їх розмістять у школах, у вільних приміщеннях. Як Ви до цього ставитесь?
– Так, школи мають вільні приміщення. І, як один із варіантів, в одній зі шкіл можна розмістити ці служби. Але, я думаю, не потрібно буде заселяти чиновниками вільні приміщення у школах. Зараз у приміщенні міської ради працює 24 особи. Думаю, безболісно можна додати ще 5-6 чоловік, щоб функціонували всі служби.
Більша кількість чиновників ще не означає, що працюватимуть вони краще. Бо зараз бачимо переливання з пустого в порожнє. Мовляв, це не моя робота, це його робота. А коли є одна людина, вона знає, що це її робота. При цьому якогось особливого навантаження на цього чиновника не буде.
– Не секрет, що зараз багато батьків допомагають школам фінансами, роблять ремонти і так далі. Як ви ставитись до цього і чи слід продовжувати таку практику? Чи все-таки держава має взяти витрати на це на себе?
– Звичайно, цим повинна займатися виключно держава, але вона щось не поспішає цього робити. Треба об’єктивно дивитися на речі, а не мріяти. Мрія – це мета, до якої треба йти. Але думаю, що в найближчі п’ять років ситуація в цьому питанні докорінно не зміниться. Тому й далі функціонуватимуть шкільні ради, благодійні фонди. Без допомоги батьків школи просто не існуватимуть, а самі приміщення руйнуватимуться. Тому вся підготовка до нового навчального року й далі лежатиме на плечах батьків, а не держави.
– У нас країна хабарників і корупціонерів. На жаль, ці огидні явища не оминули й школу. Знаємо, що вчителі завищують оцінки, учні незаконно отримують золоті медалі. Як це побороти?
– Я думаю, що при міському голові має бути створена громадська рада з освіти, куди увійдуть вчителі й батьки. Вона не просто ставитиме перед собою якісь стратегічні завдання, а й розв’язуватиме конкретні проблеми.
Я бачу ще одну проблему. Відділ освіти звертає увагу на те, що вчителі завищують оцінки, а потім використовує спеціальну методику: ті ж контрольні роботи чи результати ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання). Але ж ніхто не звертає увагу на те, як учителі деколи занижують оцінки. Маємо не поодинокі випадки заниження оцінок і це, на жаль,не знаходить жодної реакції.
Або ще така проблема. Чому, навчаючись одинадцять років у школі, учень не отримує достатньо знань для успішного складання ЗНО? Я не проти того, щоб вчителі додатково заробляли на індивідуальній роботі, але вона швидше повинна проводитися з тими, хто відстає від шкільної програми, а не навпаки.
“Помилка вчителя не є очевидною, але наслідки бувають не менш трагічними”
– Ви вчитель за фахом. Що треба для того, щоби Ви повернулись у школу? Держава що має зробити?
– Я закінчував Дрогобицький педагогічний інститут тоді, коли важко було працевлаштуватись не тільки в Стебнику, Дрогобичі чи Трускавці, а й будь-якому місті Львівської області. Треба було мати, скажемо так, знайомства. Я не мав таких можливостей. Це був 1997 рік. Тепер я розумію, що вже не можу бути вчителем. Уже втрачений зв’язок між тією освітою, що я мав, і нинішньою. Та й комунікація з дітьми втрачена.
– Зараз статус учителя є непривабливим. Та й зарплата мала. А пам’ятаємо, як колись учитель і священик були найбільш шанованими людьми.
– Учитель нині опинився на задвірках життя. З іншого боку, все-таки маємо педагогів, які користуються великою повагою серед батьків і дітей. Це треба заслужити, щоб тебе діти любили. Ці вчителі постійно працюють над собою, вчаться, знаходять підходи до дітей. Їхня праця повертається до них сторицею.
Коли ми говоримо про низькі зарплати вчителів, то держава повинна подбати про те, щоби підняти їхній матеріальний статус. Але й вчителі повинні віддаватися роботі, бо не секрет, що маємо таких учителів, яких просто не можна допускати до роботи з дітьми. Є й такі, які знають свій предмет, але не можуть свої знання передати дітям.
Маємо й таку ситуацію, коли дитина поступає в педагогічний університет тому, що в неї низький рейтинг балів і вона не може поступити у престижний університет. Мовляв, буду вже вчителем, якщо не вдалося стати лікарем чи інженером. Я ж вважаю, що саме в педагогічний університет має бути жорсткий відбір студентів, не менший, ніж у медичний університет. Помилка лікаря – смерть пацієнта. Помилка вчителя не є очевидною, але наслідки бувають не менш трагічними.
– Вчитель, окрім викладання предмету, має ще й виховувати дітей. А як він їх виховає, коли в житті бачимо одне, а на роботі він змушений казати інше. Відповідно це все відбивається на учнях.
– Так виглядає, що наша система освіти спрямована не на виховання достойних громадян суспільства, а на виховання робочої сили, яка має працювати, не піднімаючи голови, і скільки заплатили – за це й жити. Нас виховують так, ніби ми приречені, цивілізований світ десь далеко, а якщо хочеш пробитися, то їдь за кордон. Нам треба докорінно змінювати підхід у вихованні дітей. Замість того, щоб говорити до дитини: “Ти поганий, ти дурень”, треба казати: “Ти найрозумніший, ти неповторний, такого, як ти, більше не було і не буде, ти народився, аби залишити свій слід на землі”. Нам треба відмовитися від того, щоби виховувати у дітей меншовартість.
Треба ще сказати про роль сім’ї. Яким би кваліфікованим не був учитель, якою би пошаною не користувався у батьків чи любов’ю у дітей, все одно великою залишається роль сім’ї. Якщо сім’я не виховує дитину в потрібному напрямку, то школа тут вже не допоможе.
– На розвиток освіти у Стебнику, як і будь-де, впливає демографічний стан.
– На замовлення уряду Канади вивчали демографічний стан Дрогобича і Стебника. Природне заміщення людей, це коли жінка народжує 2,1 дитини. В Дрогобичі і Стебнику коефіцієнт народження 1,16. Це означає, що у нас дітей народжується майже вдвічі менше. Це катастрофа сама по собі. А друге – це природна еміграція, у нас людей виїжджає більше, ніж приїжджає.
Я довго думав, чому в Стебнику така ситуація? Тому що не враховані три основні ключові фактори. Це насамперед комфорт проживання. Сюди входять якісні освіта, культура, спорт, медицина, благоустрій тощо. Крім того, в Стебнику нема достойних умов для заробляння грошей, тобто не створені умови для ведення бізнесу, а сама заробітна плата, якщо ти найманий працівник, – дуже низька. І третя умова, яка суттєво впливає на те, що Стебник не розвивається, – це кримінальне середовище. Воно несприятливе для проживання у місті.
Тому й маємо ситуацію, коли майбутнє Стебника, а це молоді сім’ї, виїжджають у Дрогобич і Трускавець, купують там житло. Подивіться, в якому стані зараз Народний дім. Його ніхто не ремонтує. А це ж обличчя міста! Поки ми не розв’яжемо оці три проблеми, про які я сказав, не можна буде говорити про Стебник як цивілізоване місто.
– Чи можете назвати вчителя в школі чи викладача в інституті, які вплинули на Вас і Ви хотіли бути подібними на нього чи на неї?
– Я не запам’ятав, чесно кажучи, прізвища цього викладача, але врізалася в пам’ять одна його фраза. Він сказав: “Ніхто не має права вдарити дитину. Але дитина, коли серйозно провинилася, завжди має відчувати, що батько чи мати ось-ось можуть вдарити її”. Як на мене, це найвище мистецтво педагогіки, коли дитина зробить щось не так і розуміє, що батько може зірватися, але батько знає, що ніколи цього не зробить.
Я цей принцип постійно використовую в своєму житті. Якщо я бачу, що людина не виконує належним чином свою роботу, то кажу, що можу її звільнити, але майже ніколи цього не роблю. Людина це розуміє, змінює своє ставлення до роботи.
– Що ще важливе про стебницьку освіту Ви можете сказати насамкінець?
– Можливо, це напряму і не належить до освіти, але без цього не можна говорити про загальну культуру. Це дороги. Якщо до школи нема нормальної дороги, то можна сказати, що і виховання в школі нема. Не можна до школи їхати фірою.
Держава все-таки повинна повернутись обличчям до школи. Треба виховувати достойних громадян, справжніх українців. Ми маємо найбільшу в Європі перспективу щодо цього, бо в нас дуже розвинуті духовність і віра. Громадяни практично всієї України – це побожні люди. І молодь наша теж вихована в такому ж дусі. Їм будувати Україну. Нам треба повернутися до основ народної педагогіки. Освіта повинна мати належне фінансування. Громади мають долучитися до виховання і навчання дітей. Приємно, коли наші діти вчаться у вищих навчальних закладах і повертаються працювати в рідне місто чи ми бачимо їх на відповідальних посадах у Львові чи Києві.
Але часто ми виховуємо, вчимо дітей, а вони потім їдуть за кордон. Іноземна держава, абсолютно нічого не докладаючи, отримує висококваліфікованого фахівця. У нас же діють за принципом “не потрібні нам розумні, нам потрібні віддані”. Дитина навчилась, стала фахівцем, але замість нього на ту чи іншу посаду призначають кума, свата, брата, хоча вони фахово далекі від тієї роботи. Треба міняти такий підхід. Треба, щоби розумні люди, які мають освіту, не виїжджали із Стебника. Людина повинна розуміти, що потрібна державі, владі. Потрібна тобі земельна ділянка – бери, потрібне тобі приміщення – маєш. Тільки повертайся після навчання і працюй. Ми самі повинні розпоряджатися своїми найкращими кадрами, а не готувати їх для інших.
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень