Ельбрус – найвища гора Кавказу та Європи (5642 метри над рівнем моря) – у свої володіння допускає не кожного. Для того, щоб мати право зійти на її вершину, треба володіти неабиякими людськими якостями: витривалістю, порядністю, товариськістю, ну і звісно хорошою фізичною підготовкою. Так воно було колись, так і залишається тепер. Романтизм довкола цього захоплення, який виник завдяки творчості Володимира Висоцького, у наші дні переживає суттєві трансформації. Позитивним моментом, звісно, є те, що молоде покоління бодай не у великій кількості, проте хворіє цією дивною хворобою під назвою «Альпінізм».
Та ближче до діла. Днями з цікавого і екстремального походу на Ельбрус повернулася група дрогобичан. Про те, що вони там бачили і що пережили, спілкуємося з Ростиславом Гриндою – ініціатором та організатором подорожі. Ростислав уже тривалий час займається альпінізмом. У повсякденному житті він є консультантом з туристичного спорядження у мережі спортивних магазинів «Планета спорту». Тож його професія без сумніву стала в нагоді у цій неординарній експедиції.
– Ростиславе, не можу зрозуміти: надворі літо і кожна людина мріє повалятися на пляжі, чи, скажімо, в горах зі шашличком. Що тебе стимулювало так екстремально провести свою відпустку?
– Ну, по перше, Ельбрус – найвища гора Європи, що вже багато чого означає. По друге, зимово-льодовий маршрут. Досвід мандрівок зимовими Карпатами чималий, тому особливих складнощів там би не мали зустріти. Ну і по третє, не так багато дрогобичан та й мешканців регіону там побувало. Можу назвати таких десь до десятка. Тому захотілося у цьому житті зробити щось серйозне як для себе, так і для рідного міста.
– А скільки часу ти професійно займаєшся гірськими мандрівками?
– Якщо на серйозному рівні – років 7 чи 8. А якщо доплюсувати аматорсько-відпочинкові походи – років 14 мабуть буде.
– З документальних фільмів знаю, що такі високі гори самотужки не підкориш. Хто був твоїм партнером у цьому поході?
– Справді, для таких мандрівок дуже важко підібрати партнерів. У кожного з претендентів своє бачення, а то й узагалі інакші плани на літній відпочинок. Я ж намагався підібрати для мандрівки тих, з ким уже перетинався тут на зимових карпатських вершинах. Власне на «зимових», щоб знати, як ця людина діє та поводить себе у подібних обставинах, а також знати, як вона себе поведе в екстремальній ситуації. Звісно, для такої обізнаності літніх Карпат недостатньо. Не скажу, що був строгий відбір, але з десятка бажаючих поїхало лише нас троє: Іван Гуляк, Жан-Поль Сидоряк, ну і я звісно.
– Маючи досвід зимових походів, ти десь вже мабуть передбачав, що вас очікує на Кавказі. З чого складалася ваша домашня підготовка до підкорення Ельбруса?
– 
«Підкорення» – це термін, який залишився ще з радянських часів. Тоді ідеологічно усі намагалися все підім’яти під себе, навіть гори. Підкорити гору не можна. Можна на гору піднятися, можна з гори спуститися. Врешті можна просити в гори, щоб вона пустила до себе і відпустила назад. Кажуть, що у грі з горою найкраще зіграти внічию: двоє пішло на вершину і двоє повернулися звідтіля. А наша підготовка насамперед складалася з жорсткого підбору спорядження. Для цього варто було враховувати літні перепади температур. Судіть самі: біля підніжжя – плюс 15-17 градусів, на висоті 3000 метрів – 0 градусів, і на вершині – мінус 15-20 градусів. Тож постало завдання укомплектуватися максимально легким спорядженням, яке б було ефективне як на літню, так і на зимову пору. У нас усе простіше було, оскільки їхали у зимові Карпати вже у зимовому спорядженні. А там необхідно мати багато змінних речей. Тренування наші складалися з легкої атлетики (бігали на стадіоні ДЮСШ), з поїздок на велосипеді, хтось надавав перевагу плаванню. Далі тренування плавно перейшли у біг по ближніх горах. Там було усе значно серйозніше: біг в реальному сенсі цього слова на час, на дистанцію.
– Отже, тренування завершились і ви вирушили на Кавказ. Як там розвивалися події?
– Ми прибули потягом у місто П’ятигорськ, де на нас очікував автомобіль з водієм. Він доправив групу до ущелини Терскол, у якому розкинулося селище з однойменною назвою. Для довідки скажу, що це Кабардино-Балкарія і це уже район Приельбрусся. Там у селищі поселилися на приватній квартирі і в перший же день вирушили на акліматизаційний вихід на 3150 метрів до міжнародної астрономічної обсерваторії, яка розташована на піку Терскул в 3 кілометрах від Ельбруса. Як не дивно, обслуговують цю обсерваторію працівники Національної Академії Наук України, серед яких багато львів’ян. З деякими навіть вдалося познайомитись і поспілкуватися. Нові знайомі ввели нас у курс справ і поділилися цікавою довідковою інформацією. Звідтіля повертаємось в селище і ночуємо на висоті 2100 метрів.
Зранку уже знайомим маршрутом підіймаємося на висоту 3150 метрів для нової акліматизаційної ночівлі. Уже за межею 3000 метрів набір висоти має відбуватися плавно щоб не захворіти на гірську хворобу. Уже з 3150 метрів відкривається чудова панорама на кавказький хребет. Ми ночували на узбережжі гірського озера, що також вплинуло на позитивне сприйняття гір.
На наступний день нас очікували перші труднощі: нам довелося пройти язик льодовика Гарабаши, який виявився відкритим. Через велику кількість тріщин цей маршрут був вкрай небезпечним. Ми ж не планували проходження таких ділянок і відповідно не володіли відповідним спорядженням. Відповідно декілька кілометрів довелося йти по мокрому снігу в обхід (щось типу березневих відлиг). Та врешті вдалося вийти на морену (кам’яний земляний вал, який льодовик зносить з гір). Тож до кінця дня вдалося піднятися на висоту 3850 метрів. Скажу – було важко. Більшість членів нашої групи захворіли гірською хворобою. Це нудота, відсутність апетиту, повний розлад шлунку, головний біль і т.д. Через те на цій висоті довелося пробути два дні. Вверх підійматися не могли, а донизу спускатися також сенсу не бачили. І лише на четвертий день піднялися на висоту 4100 метрів.
Там поставили штурмовий табір і звідтіля зробили акліматизаційний вихід на 5000 метрів. Через день планували зійти на вершину. Проте не сталося як гадалося. Сходження через погані погодні умови перевтілилось у ще один акліматизаційний вихід. Ще з 2 до 6 години ранку нам вдалося піднятися на 5000 метрів. Проте зійшло сонце і прогрівши схили здійняло хмари. Видимість нуль метрів, що навіть ліхтарики не допомагали, а лише сліпили при відбитті від туману, чи вірніше – хмари. Там у цій пустці зустріли «комерційну групу», гід якої сказав нам тоді ключову фразу дня «хлопці, ви змахуєте на тих, кому пора вниз». Йому легко було говорити, оскільки він мав відпрацювати свої гроші незалежно від погодних умов. А нам важливо було зійти на вершину і щось все-таки з неї побачити. Тож на висоті 5300 метрів приймаємо рішення повернутися до штурмового табору. Так було важко на серці, оскільки ми не дійшли до вершини якихось 350 метрів. У групі моральний дух став спадати. І ніхто навіть не зважав, що у запасі 5 днів. День перепочивши і звіривши прогнози погоди, вирішили з нашими московськими компаньйонами все-таки зробити чергову спробу. І ось 25 липня з другої години ночі вирушаємо в путь. Біля 8 години ранку нас троє і дев’ять москвичів ступили на західну вершину Ельбруса. Загалом в Ельбруса є дві вершини: східна і західна. Східна на 21 метр нижча від західної. І в той час як ми підіймалися, сходження на східну вершину було заборонене через важкий рельєфний стан.
– Що ви побачили на вершині, і чи не розчарували вас краєвиди?
– Протягом усього сходження починаючи від висоти 3500 метрів огляду відкрився головний кавказький хребет, на південному сході – Сванетія (Грузія), де на головному плані височіла містична гора Ужба (з грузинської перекладається як «шабаш відьом», або «гора відьом», «гора-вбивця»). З Ельбрусу цікавим є огляд північної сторони, на якому розкинулися гори понад 3000 метрів. З півдня вершини до 2000 метрів виглядали звичайною вершиною.
– Ростиславе, найвища вершина Європи подолана. Що далі?
– Життя покаже. Існує багато значно цікавіших гір, які вирізняються не висотою, а складністю. Усі високі гори давно пройдені і теперішній світ альпінізму намагається не зайти вище, а пройти маршрути, якими ще ніхто не ходив. На той же ж Ельбрус можна зайти з іншої сторони. А є вершини, які манять не висотою, а красою маршруту. А загалом, як показує досвід, радикальні ідеї і плани приходять після зими, пори, коли сильно в альпінізмі не розвернешся.
– Не знаю, як там наразі справи з цим в сучасному альпінізмі, проте фіксується десь ваше сходження?
– 
В наш час є два способи ходіння по горах. Перший: ти ходиш з групою, яку сам сформував. Другий спосіб: ти ходиш з клубом, який формує тобі групу і відповідно серед них ти пробуєш шукати друзів. Я обрав перший спосіб, оскільки ходжу заради власного задоволення, не ставлячи перед собою високих спортивних цілей і не прагнучи визнання. Як я вже згадував на дрогобиччині одиниці людей, які зробили те що і ми. Звісно, серед них є й такі, що пробували зимове сходження, і деяким це навіть вдалося. Проте того, що ми зробили, достатньо для морального задоволення. Хочу зазначити, що на вершині з нами були три стяги: український прапор з символікою міста Дрогобич, стяг повітрянодесантних військ України, професійне свято яких відзначають 2 серпня (просто серед нас був лікар, який є колишнім десантником), і, звісно, стяг «Планети спорту».
– Чи допомогла тобі робота на «Планеті спорту» у сходжені на Ельбрус?
– Думаю, що так. Завдяки цій роботі змінилися погляди та принципи щодо підбору спорядження. Маючи можливість постійно отримувати велику кількість інформації про те чи інше спорядження – є можливість вивчати, пробувати, порівнювати і в результаті підбирати оптимальний комплект.
– На завершення, Ростиславе, дозволь побажати тобі Евересту, і щоб це відбулося у якнайшвидші терміни.
Розмовляв Ярослав Баран
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень