Про кожного з великої родини Копчаків із Трускавця можна писати окремо, бо всі вони є відомими особистостями, усі пройшли чималий творчий шлях, незалежно від віку.
Художник за фахом Юрій Копчак із придрогобицького села Болехівців поєднав своє життя з колегою по ремеслу Вірою з далекої Єришовки Павловського району Воронезької області. Разом виростили та виховали трьох дітей – доньок Оксану й Наталю та сина Андрія. Всім трьом прищепили любов до художнього ремесла. Ті ж, своєю чергою, свої долі поєднали з такими ж, як вони – художниками.
– Усі ми споріднені єдиним ремеслом, – розповідає середульша із трьох Копчаків-молодших Наталя, – хоч кожен з нас у свої роботи втілює різні характери та смаки, свої “Я”. Нас семеро, тому одна з останніх наших виставок мала відповідну назву: “Сім’Я”.
Разом з Наталею гостем редакції був наймолодший із Копчаків – син Андрій. Обоє розповідали про себе та кожного із семи “Я” Копчаків – творчі шляхи, дещо з особистого життя.
– Голова нашого сімейства, наш батько, більше полюбляє малювати пейзажі, – продовжувала розповідь Наталя, – у матері дуже добрі натюрморти. Її смаки перехопила наша старша сестра Оксана. Андрієві роботи уже дещо авангардні…
– Живопис для мене – це засіб втілити на полотні мої глибокі почуття, – доповнив сестру Андрій, – а також особливий настрій, фрагменти моїх снів, світосприйняття, дещо нематеріальне та невидиме. Хочу надихнути у свої твори певний зміст і дати глядачеві пережити й відчути його.
Визначити ж стиль полотен Наталі доволі складно. В одному із телесюжетів, знайдених автором цих рядків у запису в мережі Інтернет, щодо виставки Наталі Поліщук (Копчак) ведуча висловилася буквально так: “Наталя Поліщук відкинула всі традиційні техніки і винайшла власну, щоправда, як її назвати, фахівці сперечаються й досі…”
Так і не визначивши стилю полотен Наталі, їх хіба що охарактеризували “почуттям у фарбах”. Кожна з робіт має й назву: “Квіти під дощем”, “Птахи кохання”, “Мереживо мрій”, інші. Пейзажів художниця не любить, її ваблять натюрморти та портрети жінок, щоправда, усі вони без облич. Як пояснює, це для того, щоб відвідувачі виставок мали простір для фантазії. Коли мазків пензля бракує для втілення задуму, то домальовує пальцями, вони, каже, краще відчувають полотно. За мазками художниці відчувається її добрий настрій, який передається глядачеві.
У роботах найстаршої з дітей Копчаків, дочки Оксани, – відлуння ліричного настрою, бажання висловити особисті почуття за допомогою засобів живопису. У картинах Оксани Голик (Копчак) глядача заворожує співзвучність чистоти яскравого кольору з духовністю людини, єднає його з природою. Чоловік Оксани Тарас Голик – син ще одної трускавецької сім’ї художників. За стилем його роботи більше споріднені з Копчаком-старшим – це кращі традиції реалістичного пейзажу. Художник втілює у них своє світосприйняття, своїми полотнами він переконує, що можливості реалістичного живопису невичерпні. Його роботи заворожують ліричністю та ніжною мелодією рідної природи.
Художні виставки сім’ї Копчаків мандрують цілим світом – спільні та окремо кожного. Та найбільше їх буває, звісно, в Україні. Причини тому різні – складність в організації, сімейні обставини, бо ж час на місці не стоїть і молодші Копчаки обзавелися ще молодшими, а ті, ох, як прив’язують до дому.
– Наталіє, – звертаюся до представниці жіночої половини родини художників Копчаків. – Сьогодні ви уже відомі, без перебільшення, в усьому світі. А з чого усе починалося? З батьківських настанов: ”Роби, як я”, їх напуття стати інтелігентним та відомим, чи ще щось?
– Нам батьки ніколи не нав’язували своїх смаків, – говорить Наталя Поліщук, – тому й тепер у нас дуже різні за стилем та характером роботи. Батько ніколи не сварив нас за розлиті фарби чи заляпаний обрус. Ані батько, ані мати ніколи не повчали, як треба і як не можна, ми були кожен у своєму пошуку.
Фінішем у пошуку трьох дітей Юрія та Віри Копчаків стала професія батьків – усі вирішили навчатися їхньому ремеслу. За тодішньої грошової скрути вступ у навчальні заклади Львова був нереальним, тому спочатку навчалися на художньому відділі Самбірського педагогічного училища (пізніше коледж). А далі – у кожного свої дороги і спільне прагнення – на полотнах своїх художніх робіт доносити до людей любов до рідної землі, внутрішній світ людини. Що не виставка – то визнання. Зараз четверо із семи “Я” Копчаків є членами Національної спілки художників України, всього ж їх у Трускавці – шестеро. У доробку кожного із родини художників є сотні полотен, частина з них мандрує виставковими залами, інші стали долею колекцій любителів образотворчого мистецтва у різних країнах світу.
– Наталю, – ставлю ще запитання співрозмовниці, – ваші картини продаються, бо ж не для виставок лише малюєте. А чи багато грошей може викласти покупець за картину?
– Ой, – сміється, – хто їх має, то, звісно ж, що може викласти багато, навіть дуже багато. Але чи багато є в нас таких людей? Інша річ, що не завжди ті, хто викладає кругленьку суму за придбану картину, є поціновувачами образотворчого мистецтва. Справжнього любителя художніх картин видно по очах. Якось, пригадую, оглядав наші картини якийсь невеличкий дідок. Свій погляд зупиняв завжди на одній моїй роботі, згодом висловився, що вона не те, що припала йому до душі, а ніби щось говорить йому. Я навіть трохи здивувалася, що такого віку людині припав до вподоби дещо сучасний стиль картини. Коли ж людина далека від образотворчого мистецтва, то ще на реалістичну картину знічев’я гляне, а про інші стилі може просто сказати: “Это и мой ребёнок так нарисует” (сміється).
Наймолодший із Копчаків витворенням полотен для виставкових зал та для їх продажу не обмежується – Андрій бере участь в появі у світ книжкових видань, здійснюючи їх художнє оформлення.
– Щоб усе було на рівні поважних видавництв, книговидавці велику вагу надають оформленню книги, – розповідає Андрій. – Звісно ж, можна абияк усе зробити за допомогою комп’ютера, але доскіпливе око встежить у цьому поверховість. Я ж малюю книжкові ілюстрації на папері, а вже пізніше вони скануються.
Проте, досягнень сучасних технологій молодий художник не відкидає: що є добре, каже, приживеться, а халтура та поверховість – ні. Буває ж, каже Андрій, що людина й картину намалює зовсім без смаку, бо таланту бракує, інша ж може й за допомогою комп’ютера таке зобразити, що задивишся – усе на своєму місці.
У художньому ремеслі, як і в усякому іншому – є свої “плюси”, а є й “мінуси”. Добрим є те, що роботи українських художніх митців цінують в усьому світі, знають в інших країнах, що українська школа – одна із небагатьох, яка, попри нові впливи й нашарування, ще дотримується традиції. Позитивом є й те, що свідомість українців ще не до тла зматеріалізувалася, у наших душах ще залишилося місце для духовного світосприйняття.
“Мінусом” тут є мимовільне перетворення художнього ремесла у звичайне ремісництво, бізнес, і найбільше “сприяє” цьому держава. За словами Андрія Копчака, за кордоном художники податків не платять, бо картин своїх, як і всякий інший товар, не продають – їх реалізовують через виставкові зали, а ті уже мають механізм розрахунків з державою і з митцями. А нас же з тим голів ламати не хочуть: продав, значить, заробив. А як заробив – то плати податок. Негативом є й те, що невибагливі кітчі деяких малярів здешевлюють справжні художні роботи митців, притуплюють і псують смаки оглядачів картин.
Традиція Копчаків зберігається не лише у їхньому ремеслі, а й у родинному корінні. Дружина Андрія Юля – уродженка родинного села Віри Копчак – тієї ж далекої Єришовки Павловського району Воронезької області. Вона також художниця – працює в станковому живопису, захоплюється художньою фотографією. Чоловік Наталі Павло Поліщук – наразі за малювання фундаментально не взявся, але бере участь в усіх виставках та пленерах родини чи когось окремо, тож невдовзі може стати восьмим “Я” у сім’ї Копчаків. А ще через декілька літ дозріють нові “Я” – підростають діти в Оксани та Наталі, дасть Бог, дочекається їх наймолодший син Андрій. Це буде третє покоління художників – уже династії Копчаків.
Василь Кирилич, газета “Франкова криниця Підгір’я”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень