Якщо хтось не хоче робити, то це гірше, ніж він не вміє робити. Ця народна мудрість добре пасує до дій ряду нових чи молодих чиновників. Не в плані, що вони не хочуть працювати, а навпаки. Їхнє невміння урядувати компенсує їхнє бажання навчитися, стати чиновниками радянського зразка, щоб ці посади годували не лише до смертного ложа, але і їхніх нащадків: дітей, онуків, правнуків.
Місцеве самоврядування в Україні має ту специфіку, що воно роздвоєне, наче зміїне жало. З одного боку існують обласні та районні державні адміністрації, керівників яких призначають по вертикалі. І хоча голови ОДА та РДА і підбирають собі заступників та час від часу замінюють на своїх людей керівників важливих у фінансовому плані відділів та управлінь (це якщо виходить якась нестиковка зі старими кадрами), все ж більшість простих клерків залишається на своїх місцях. Чиновники-бюрократи дуже добре вживаються у роль активних працівників, хоча часто їхня робота зводиться до подання звітів та «відбуття» «робочих» годин на «робочому» місці. Роздутий штат чиновництва не зменшується всупереч різноманітним реформам, які проводить кожен уряд незалежно від політичного забарвлення. Щоправда, в останні роки деякі структури ліквідовують, тоді області та райони нормально функціонують і без них, зате, на жаль, плодяться нові відділи, нові управління. Бо ж треба десь примістити чинуш, які відвикли від реальної праці.
З другого боку в Україні у всіх містах існують виборні органи. Окрім обраного голови міста, який підбирає собі заступників, в міських радах теж є дуже багато відділів, управлінь. Тут заміна одних чиновників іншими відбувається зазвичай частіше, адже прихід нового мера переважно означає реалізацію його обіцянок членам своєї команди. А ці обіцянки окрім лобіювання тих чи інших інтересів (в першу чергу бізнесових) передбачають і посади. Тоді старих чинуш виганяють чи «просять», а на їхнє місце приходять нові. Переважно після перших тижнів акліматизації та обіцянок провести ґрунтовні та системні зміни все залишається на своїх місцях. Змінюються обличчя, але не змінюється система. Язик у змії хоча й роздвоєний, але насправді він – єдиний орган.
Чи залежить простий смертний від чиновника і наскільки? З однієї сторони, кожен клерк, який фактично паразитує на тілі держави і нас із вами, бо ж живе за наш рахунок, за наші відрахування із зарплат, пенсій чи інших надходжень, повинен бути слугою. Гадаємо, не потрібно нагадувати етимологію слова «міністр» (з латинської означає «слуга»). За іронією долі, «слугами народу» називають не так міністрів, як народних депутатів, але це вже інша тема. Як би там не було, та кожен представник влади – від Президента та Прем’єр-міністра і до рядового спеціаліста якогось районного чи міського відділу – повинні бути слугами народу. Насправді ж маємо царів, князів, бояр, герцогів та графів і просто поміщиків, котрі служіння народу розуміють як служіння собі, тобто частині цього ж народу. А найдрібніші – «економи», «управителі», «орендарі» та інші так звані «підпанки», які згідно прислів’я, ще гірші від «панів». Бо нема гірше з драба пана. Неначе змії в період парування, сплітаються всі ці «слуги» в намірі зберегти існуючий стан речей, не допустити, щоб був порушений статус-кво. Апатичність решти, яка в даному випадку становить понад 90-95% населення, дозволяє їм це робити. Нема громадянського суспільства, нема контролю, нема відповідальності.
І все ж незважаючи на гостру критику чиновництва хотілося б сказати і кілька слів на його захист. Чиновництво є незмінним складовим елементом держави. Отже, маючи українське чиновництво, маємо українську державу. Інше діло, наскільки ці чиновники є українськими по духу і навіть згідно національності. На жаль, дії деяких чиновників починаючи від найменших клерків до тих же міністрів (взяти хоча б Дмитра Табачника) викликають сумнів у їхньому служінні державницькій ідеї. Та все ж чиновники України продовжують справу чиновників Австро-Угорщини, Речі Посполитої, царської та радянської Росії – здійснюючи урядування над дорученими їм підданими Його Величності.
Друга теза на захист чиновників – виховна. Ніщо так не сприяє вихованню підростаючого покоління як наочні негативні приклади. Це не лише смерть від раку у курців чи муки наркоманів, не лише фільми, де злочинців карають по справедливості, чи казки, де Добро завжди перемагає Зло. Це і постаті вгодованих людей у пишних кріслах в не менш пишних кабінетах, які уособлюють собою репресивний апарат відносно батька-підприємця, матері-вчительки, бабусі-пенсіонерки чи дідуся-робітника. Формуючись у середовищі сім’ї, молода людина має наочний приклад, як не творити добро, як ставити перешкоди – про все це вона чує з розмов відносно податкових органів, відділу освіти, пенсійного фонду чи адміністрації державного підприємства. Правильні акценти заставлять юнку чи юнака зненавидіти чиновництво до глибини душі. Хоча й трапляються неофіти, ладні ступати тими ж слідами та розділяти долю багатих, але проклятих.
На користь існування чиновництва свідчить і той факт, що воно являє собою мініатюрне відображення суспільства, в якому існує. Чим більше серед чиновників хабарників, тунеядців, непрофесіоналів, корупціонерів, аморальних типів – тим більше таких самих осіб у самому суспільстві. Те, що суспільство толерує такого роду чиновників, свідчить про небажання дійсно змінити ситуацію. Стан речей, який влаштовує більшість, освячує Її Величність Демократія. Більшість так хоче, тому це правильно. Більшість так хоче, тому це правильно?
Повертаючись до «нових» чи молодих чиновників, варто зауважити, що рідко хто з них йде на роботу з метою дійсно служити народу, громаді, суспільству, конкретним пересічним громадянам. Втягуючись у болото, важко залишитися чистим. Біла ворона не витримує випробовування, адже не вписується в дизайн. Мишам нема що робити серед змій, адже вони – пожива для цих плазунів. Отруйна атмосфера владних кабінетів отруює найблагородніші уми, а що вже казати про уми не надто благородні. Нема кому відкрити вікна, щоб впустити чисте повітря, нема кому вимести мітлою сміття, нема кому винести на смітник разом із кріслами тих, хто приклеївся до них, гадаючи, що це навічно.
На жаль, українці дуже радикальні в словах, але не в діях. Навіть такі «радикали», які на кожному мітингу палко цитують Бандеру, Шухевича, Донцова чи Фаріон, не готові викурити гадюк з їхнього кубла. А якщо вже викурюють, то тільки для того, щоб самим мати цю нору. Святе місце порожнім не буває, казали древні. У ситуації з чиновництвом пасує українське прислів’я «одна сорока з плота – дві на пліт». Сподіватися, що чиновники вимруть як динозаври, не доводиться. Залишається сподіватися, що вони користуватимуться хоча б протизаплідними засобами 🙂
Тож хай живе гадюче кубло! Гадюки – важлива ланка в ланцюзі живлення, вони є невід’ємним елементом біогеоценозу. Так само і «герої» наших роздумів – не сліпа гілка еволюції, а ласа ніша антропоценозу. Тож дискусія на цю тему тільки вітається!
Володимир Справедливий
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень