Нині опозицію не лає хіба що лінивий: і не така вона, і не те робить, і не так, і взагалі – жах!
Все це нагадує мені анекдот про докучливу дружину, яка постійно критикує свого чоловіка: і цвях він не так забив, і підлогу не так помалював, а люстру взагалі повісив жахливо. Нарешті чоловік не витримав і запитує: “Якщо я роблю не так, то скажи, як має бути?”. А дружина відповіла: “Я не знаю як, але не так”.
Критикуючи опозицію, що вона робить не те і не так, ми чомусь упевнені, що саме наша порада допоможе, скажімо, змести режим Януковича. При цьому не даємо собі звіту, а чи справді такі геніальні у своїй впевненості й святій простоті. З іншого боку, дистанціюючи себе від опозиції, чи не ллємо ми воду на млин того самого режиму Януковича, в необхідності повалення якого переконані?
Говорячи про сучасну українську опозицію, повинні мати на увазі принаймні три речі.
Перше. Українська опозиція є такою, якою є, й іншої наразі у нас нема і не передбачається. Хочемо ми цього чи ні, але саме їй на даному етапі Української Революції відводиться головна роль у поваленні режиму Януковича.
Друге. Ні в кого не викликає сумнівів, що режим Януковича треба повалити. Хочемо ми цього чи ні, але саме нинішня опозиція має прийти йому на зміну, бо, здається, гіршого, ніж нині, вже просто не може бути.
І третє, найістотніше. Нинішня опозиція є перехідною майбутньою владою. Ми повинні вже зараз думати, щоби нинішня опозиція, ставши владою, не узурпувала її й підготувати тих, хто прийде на зміну нинішній опозиції, яка стане владою.
Щоби досягнути кінцевої мети – побудови справді незалежної Української держави за формою і змістом – слід пройти декілька етапів. Про перші три, які є тактичними, але аж ніяк не стратегічними, я тільки що сказав. При цьому слід мати на увазі, що чим слабшим є громадянське суспільство, тим сильнішим видається нам режим Януковича і тим більші надії ми покладаємо на опозицію. Тому саме опозиція в ущерб своїм меркантильним інтересам як єдиного представника знедоленого народу повинна бути зацікавлена в тому, аби в Україні розвивалось громадянське суспільство. Це треба робити хоча би з однієї простої причини: рано чи пізно настане час, коли опозиція зрозуміє, що без масової підтримки народу не зможе змести режим Януковича. Якщо й далі лише бавитися в лідерство, то можна услід за Юрієм Луценком та Юлією Тимошенко потрапити до в’язниці.
За великим рахунком, опозиція не має чіткої стратегічної лінії, в’язнучи у тактичному болоті. З одного боку, це зрозуміло, бо опозиційні сили є різними й завдання їхні різні. Але, з іншого боку, вони повинні зрозуміти, що вже давно все слід зводити до спільного знаменника, бо режиму Януковича простіше розбити їх поодинці, враховуючи амбіції та непорозуміння.
“Лінива” робота Верховної Ради України розхолодила опозиціонерів. Вона не змушує їх займатися щоденною, непомітною, чорновою роботою, яка передбачає насамперед утвердження українського в нашому житті в різних формах і проявах. Акції непокори, блокування трибуни, персональне голосування – це добре, але це тактика, яка, можливо, дасть плоди у майбутньому, а, можливо, й не дасть, якщо опозиція, прийшовши до влади, “проспить омріяну волю”. Стратегія – це коли назад дороги немає, коли звернути з Великого Українського Шляху ніхто не зможе, незалежно від влади, яка перебуває при керівництві Україною.
Нині опозицію звинувачують у всіх смертних гріхах, і, мабуть, для цього є вагомі підстави. Довести свої підозри наразі не можна, але послуговуються народною мудрістю: диму без вогню не буває. Чи працюють лідери опозиції фактично на владу, отримуючи від неї гроші за надані послуги? Чи відрізняється опозиція від влади, чи мова йде просто про різних людей, які найняті обслуговувати Систему, а перед народом розігрують спектакль непримиримої боротьби між опонентами чи вже навіть ворогами? Чи здатна опозиція поміняти саму Систему в принципі, чи стала невід’ємним її гвинтиком і мова йде лише про косметичний ремонт у рамках спецоперації “керована демократія”? І таких запитань більше, ніж відповідей на них, особливо у людей, які вірять у теорію змов чи шукають чорну кішку в темній кімнаті, навіть коли цієї розумної тваринки там нема.
Значна частина людей, яка розуміє, що так далі жити не можна, що режим Януковича треба змести, разом із тим відсторонено дивиться на опозицію, бо не довіряє їй. Звичайний здоровий глузд підказує, що, справді, опозиції довіряти не треба. Але міфи про третю силу, яка буцімто прийде на зміну владі й опозиції, вже настільки приїлися, що в це вірять хіба що відчайдушні оптимісти. На жаль, сучасне життя вкотре не дає нам вибору: або ти з владою, або ти проти неї. Відсидітися на кухні не вдасться.
Чимало чільних діячів опозиції – це пташки з гнізда Кучми. Вони несуть на собі родові плями тодішнього режиму, а тому, за великим рахунком, мало чим відрізняються від Януковича. Змусити їх діяти розумно і в українському річищі може лише інстинкт самозбереження. І на це слід сподіватися нам усім. Янукович, здається, вже перетнув межу неповернення, тому опоненти, які стали йому ворогами, дихають в потилицю. Розв’язка може настати навіть швидше, ніж ми сподіваємося, бо більш гнилого режиму в нас ще ніколи не було. Або ми своїми мудруваннями забезпечимо Януковичу брежнєвський період застою і стабільності – як на цвинтарі…
Анатолій Власюк, www.tustan.io.ua
P.S.Іншу позицію можна прочитати у статті Володимира Ключака «Слово на захист влади», яку теж публікуємо на «Трускавецькому віснику».
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень