Плач та риданіє українського народу над своєю долею чимось нагадує такий собі національний мазохізм. Напевно ніхто в світі так не вміє прибіднятися як ми, українці. Напевно, нікого так не побила «лиха доля», як нас, нащадків трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів, аріїв та інших знаних племен вкупі. Вже двадцять років Україна ніби незалежна, а тої незалежності ні видати, ні слихати. Бо першим президентом став не Чорновіл, а хитрий лис, ідеолог комунізму, а далі теж не було такого як треба очільника держави. Пам’ятаєте рухи «Україна без Кучми»? От ніби й стала Україна без Кучми, вибрали, відвоювали свого, з Хоружівки, а він зрадив. А тепер маємо Януковича і нема на то ради.
В такому контексті нарікають українці від Сяну до Дону, від поліських лісів до синього Чорного моря. Нарікають у власних помешканнях та на лавочках біля під’їздів, у маршрутках та електричках, на Фейсбуку та Однокласниках. А більш «інтелектуальні» наші співгромадяни не забувають долучити до цих «треносів» ще й згадки про Крути та Голодомор, про вбитих січових стрільців та воїнів УПА, які проливали кров за «неньку», але не таку, як маємо, а самостійну, соборну, словом, ідеальну Україну для українців.
Анекдоти про Януковича та Азарова, тотальне співчуття до «бідних» Юлі та Юри, які «незаслужено» сидять в тюрмі, гучне стрясання повітря закликами до нових революцій та прикладами погромів у Європі, які нібито варто наслідувати нам в Україні – все це не вартувало б жодної уваги, якби не одне «але». І це «але» полягає в тому, що багато у всьому вище написаному є правди, АЛЕ … кому вигідно постійно повторювати все це, повертатися, «неначе пес до своєї блювотини» (2 Пт. 2:22)? Гадаю, що однозначно не українцям, а ворогам, які люто ненавидять все українське і тільки й чигають на нашу незалежність, яка все ж існує не тільки де-юре, але й де-факто.
Всі проблеми є для того, аби їх вирішувати. Було б дивно, якби в Україні єдиній зі всієї світової спільноти не було жодних проблем. Кожен український уряд вирішує проблеми як може, незалежно чи це уряд Тимошенко чи Азарова, Лазаренка чи Масола, Януковича чи Ющенка, Єханурова чи Фокіна. Інше питання, що інколи ці проблеми загострювалися, але український корабель пливе по цьому житейському морі і сам цей факт стає кісткою поперек горла нашим недоброзичливцям. І замість того, аби підтримати владу в рідній неньці-Україні (нагадаємо, що згідно Біблії всяка влада є від Бога), наш народ ведеться на популістські заклики та лозунги тих, хто сам не проти чимшвидше цю владу прибрати у власні руки. Згідно Конституції в Україні – демократія і народ є джерелом влади. Постає питання – якщо народ обрав цю владу, то чому невдоволені з цим не можуть змиритися? Якщо народ обирав собі Президентом Кучму, Ющенка чи Януковича, то переможені в цивілізований спосіб мали б привітати переможця і допомогти йому працювати на благо України. А якщо є бажання самим зайняти цю посаду, то потрібно не лише критикувати, а й самому щось робити задля покращення ситуації в державі. На жаль, зараз опозиція працює за принципом «чим гірше (для держави), тим краще (для неї)». А наш піпел хаває це все, не задумуючись, що антиурядова пропаганда може бути вигідна якраз ворогам нації і фінансуватися з не-українських коштів. Така правда.
Чи не подібна ситуація з українським парламентом? Нещодавно, менше року тому, пройшли парламентські вибори. Скільки було розмов, стрясань повітрям, обіцянок та закликів. І що? Партія регіонів здобула більшість. Велику підтримку набрала партія «Свобода». Дві сили, які могли б стати взірцем української демократії. Не закликаю до копіювання американської моделі, але все ж напрошується аналогія з республіканцями та демократами. То може, варто йти в цьому напрямку? Так ні, знову амбіції окремих представників нетитульної нації беруть верх. І знову повівся наш люд, бо не дав мандат довіри «Свободі» в такій мірі, як це мало б бути. Віддали українці свої голоси «Батьківщині», «УДАР»у, КПУ. І що може «Свобода» зі своїми менш ніж півсотні штиків? Наразі кричать «Україна», коли окремі депутати виступають російською – і то добре, бо давно пора припинити виступи в українському парламенті недержавною мовою. А де решта опозиції? Далі плодить «тушки». Приклад братів Табалових, які стали депутатами за списком «Батьківщини і де-факто переметнулися до провладного табору, є яскравим свідченням, за кого не слід голосувати в майбутньому.
Та повернімося до наших «голосінь» щодо становища України. Хіба не гріхом є нарікати на убожество наших громадян? Звичайно, що грошей ніколи не буває забагато, та все ж – хіба розміри пенсій та заробітних плат, навіть мінімальних, не дозволяють жити українцям більш-менш пристойно? Ні в Європі, ні в Америці нема таких застіль під час весіль, хрестин, уродин, поминок. У котрій українській сім’ї голодні діти простягають рученята і просять кусочок черствого хліба? Якщо йти за логікою ворогів нашої держави, які так пристойно маскуються під «рятівників України», то спочатку треба «повалити «режим» Януковича», а далі все буде добре. Але знову залишається «але» – але що буде далі?
Спочатку Бог дарував нам незалежну Україну. Та ті, хто мав владу, її народу не віддав, залишив собі. Комуністи перефарбувалися на демократів і загарбали собі державне та колективне майно. Хто винен у цьому?
Потім «повалили» «режим» Кучми, але кучмісти залишилися при владі. Чому?
Прийшов Віктор Ющенко, наше «сонечко», в цей же час засіяла зірка Юлії Тимошенко. І що? Чим все закінчилося? Розсварилися наші голуб’ята, залишилася після них лише ностальгічна згадка про Помаранчеву революцію та реальні газові угоди, які закабалили Україну не менше, ніж пізніші Харківські.
В 2010 році народ зробив свій вибір. Мудрий чи не дуже, правильний чи неправильний, але вибір зроблено. І дивним чином під нового президента Віктора Януковича переформатувалася більшість в парламенті. Це проблема депутатів чи наша проблема?
Пройшло два роки і колесо історії повертається на круги своя, вступаємо в ту саму річку, наступаємо на ті ж граблі.
У чому проблема? У владі, яку уособлюють Янукович, Азаров, Королевська? У владі, яку уособлюють Чечетов, Тягнибок, Яценюк, Турчинов, Кличко, Симоненко? В опозиції, яку уособлюють ті ж Кличко, Яценюк та Тягнибок? А може, у місцевій владі? Чи все-таки у нашій незрілості, схильності до навіювання від злих відьом та відьмаків української політики? Мені здається, що проблема в нас самих. Наше суспільство не випродуковало, не згенерувало ще того типу політика, якому можна було б беззаперечно довірити владу. Духовність наших політиків така ж показово-показушна, як і їхня благодійність, чесність, турботливість про всіх нас. Мене млоїть від самої згадки про всілякі шоу а ля Шустер, від ток-шоу та «свобод слова», від нескінченних диспутів, в яких червоною ниткою йде турбота про народ та нарікання на наше складне становище. Ті, хто ускладнює наше становище, самі ж намагаються показати, як вони його виправляють. Нашою головною проблемою є лицемірство та фарисейство української політики, а не конкретно Янукович, Азаров, Тимошенко, Тягнибок чи будь-хто інший. Ніхто з сучасних українських політиків не готовий поміняти цю систему, не готовий розірвати це зачароване коло, хоча всі понад двадцять років говорять нам про реформи – починаючи від Пинзеника та Ланового і закінчуючи Азаровим та Яценюком. Ніхто не візьметься за кардинальне очищення держави від зрощеного криміналу та капіталу, ніхто не здійснить санацію всіх ланок управлінського апарату, який просяк корупцією, ніхто не підрубає коріння нашому політичному невігластву. Бо для цього потрібен час, багато часу. Для цього потрібна не лише зміна влади і навіть не зміна еліт, а й зміна устрою. Демократія навряд чи найбільш підходяща форма для України, на жаль. Ще В’ячеслав Липинський відстоював ідею аристократичного правління, а гетьманство було своєрідною (за змістом) формою конституційної монархії – але це лише так, ліричний відступ.
Помаранчева революція вкотре довела прописну істину, що роблять революції герої, та плодами її користуються ниці та підлі люди. Тож та революція, до якої закликають-підбурюють надто радикальні користувачі соцмереж, абсолютно нічого б не змінила. Насмілюся висловити думку, що сценарій поширення революційних настроїв в українському суспільстві пишеться поза межами нашої держави. Як і фінансується, до речі…
Якщо хтось мені закине, що надто багато песимізму в моїх роздумах, то відповім: песиміст – це добре поінформований оптиміст. І все ж я не є песимістом, я вірю, що в Україні не так погано, як це намагаються подати представники української опозиції. На це вказують різні чинники як-то стабільність валюти, стабільний розмір зарплат та пенсій, рівень свободи слова, рівень купівельної спроможності українця. Якщо ж порівняти з минулими часами, то можна сказати, що живемо ми досить добре. Хіба легко жилося нашим дідусям та бабусям у колгоспах? Які були затримки зарплат у 1997? А цукрова, бензинова та інші кризи семирічної давності? Держава є, а держава це ми, тож заклики до повалення «режиму» особисто для мене співзвучні із закликом ліквідації України як держави. Карта поділу України, карта розпалювання ворожнечі між Заходом та Сходом, між україномовним та російськомовним населенням, карта перманентного неспокою в державі, перманентної революції задля самої революції та інтересів окремих падких на владу ділків – ці та інші карти вже давно розігрувалися. Революцію варто починати із себе, зі свого місця в державі, зі свого усвідомлення вибору під час виборів, а не із закликів трощити вітрини, палити авто та виганяти Президента. Який би він не був, цей Янукович, які б помилки не робив, але його вибрав народ, український народ і саме цей народ зможе в 2015 або вигнати його, або переобрати знову.
Я розумію, що наражаюся на шквал критики. Я розумію, що читач, можливо, хотів би прочитати щось інше. Але це моя позиція, яку хочу викласти в таких пунктах:
– незважаючи ні на що, Україна є і буде;
– наші предки і конкретно ми переживали значно гірші часи, ніж є зараз, тож замість скиглити, потрібно дякувати Богу за те, що маємо;
– не революційний, а еволюційний шлях має обирати Україна і не піддаватися на провокації тих, хто прагне допастися до влади в будь-який спосіб;
– кожен з нас, українців, повинен на своєму місці не лаяти владу, а допомагати їй розбудовувати Україну, замість розхитувати наш корабель, маємо дружньо протистояти навалі штормових викликів;
– кредо кожного українця повинно звучати «А що ти зробив для України?» а не «що Україна зробила для мене?».
І ще одне – не забуваймо, що нарікаючи, що нам погано, можемо допроситися, що буде значно гірше. Бо не завжди зміни означають покращення. Приклад деяких малих міст України, як і деяких світових держав – яскраве цьому підтвердження…
Володимир Ключак
P.S. Іншу позицію можна прочитати у статті Анатолія Власюка «Слово на захист опозиції», яку теж публікуємо на «Трускавецькому віснику».
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень