У часі збіглися дві події: в Білорусі стратили “терористів”, а лідер Компартії України Петро Симоненко вкотре запропонував відновити смертну кару.
Релігійні чи моральні аспекти цих справ залишимо за рамками статті, хоча саме вони повинні бути визначальними в цивілізованому суспільстві. Навіть неозброєним оком видно політичну доцільність з боку тих, хто знехтував класичним принципом “Богу – Боже, кесарю – кесарове”.
Лукашенко, який і раніше грав роль диктатора Білорусі, вже й не приховує того, що є таким за своєю суттю. Маска зрослася з обличчям, і жодна пластична операція вже не допоможе, хіба що гільйотина. Білоруський президент не помилував тих, кого вважають винними у теракті в мінському метро, коли 11 квітня минулого року загинуло 15 й понад 200 осіб було поранено. Багато хто сумнівається в ефективності роботи білоруських спецслужб, які миттєво вийшли на “терористів”, заодно списавши на них і вибух у Вітебську кількарічної давності. Лукашенко підіграв смакам середньостатистичного білоруса, хоча з боку думаючих людей і правозахисників це викликало спротив.
Що стосується Петра Симоненка, то він і його політична сила фактично розпочали передвиборчу кампанію. Кращого приводу, ніж знаходження між життям і смертю Оксани Макар, яку миколаївські нелюди спочатку згвалтували, а потім намагалися задушити й живцем спалити, годі й придумати. В суспільстві завжди знаходиться певна частина людей, яка не може жити без “сильної руки”. Комуністи підігрують смакам середньостатистичного українця, бо не можуть похвалитись економічними та соціальними реформами вкупі з регіоналами, будучи в парламентській коаліції з ними.
Білорусь за нинішньої лукашенківської влади втратила будь-яку перспективу інтеграції в Європу. За нинішнього режиму Януковича Україна цю можливість ще зберігає – принаймні чисто теоретично. Вкидування ідеї про смертну кару з боку комуністів є не просто небезпечними ігрищами, а свідомим підштовхуванням України в обійми Росії, від чого може і голова запаморочитись, і держава опинитись на грані між життям і смертю.
Нинішня політична ситуація й усвідомлення найближчої перспективи України дозволяють думати, що білоруський варіант, в тім числі й зі смертною карою, нам не загрожує. З іншого боку, навіть попри неминучий дрейф у бік Росії в зв’язку з поверненням Путіна в найвище керівне крісло, хоча фактично він його і не полишав, – важко з юридичної точки зору відновити смертну кару в Україні, адже для цього необхідно порушити міжнародні зобов’язання.
Практичне застосування смертної кари в Білорусі й розмови про це в Україні насправді переслідують іншу мету з боку цинічних політиканів. Таким чином намагаються відволікти увагу середньостатистичного громадянина від розв’язання насущних проблем. Мовляв, треба бути законослухняним, не виступати проти влади, вкалувати зранку до ночі – а про твою безпеку подбає “сильна рука” диктатора.
Ось тільки щось не сходиться в цьому трафаретному сценарії, розрахованому на обивателя. “Всесильні” білоруські спецслужби доволі швидко знайшли “терористів”, однак не змогли вберегти середньостатистичних громадян від самого терористичного акту. Нинішня українська влада також не здатна захистити своїх середньостатистичних громадян від свавілля мажорів, віру в безкарність яких ця ж влада й породила. І ще далеко не факт, що з введенням смертної кари ці та подібні проблеми будуть розв’язані.
З нинішньою системою правосуддя в Білорусі та Україні дуже легко знайти винного і стратити його. А потім з’ясовується, що справжні убивці гуляють на волі. Допоки диктатори та цинічні політикани не увірують в Бога, смертну кару не слід запроваджувати…
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень