Так, саме так. Не «бери», а «знімай». Дозволила собі замінити слово в рядку світлої пам’яті Окуджави. Здається, справжній фронтовик-доброволець, що знає ціну «червоним комісарам» Булат Шалвович не обурився б, довідавшись, на яку тему говоримо.
Крутиться ще один рядок, але отут уже не знаю, почула я її десь, або вона попросту приснилася в ці напружені дні. От: «Своя історія – колиска. Чужа – Прокрустове ложе». Напередодні 66 ліття травневих днів 1945го Україну старанно заганяють у чужу історію.
Один з наріжних катаклізмів сучасності, що надовго визначив подальший шлях усього світу – Другу світову війну, світ, природно, забути не може. Але варто звернути увагу: цивілізований світ давно сприймає цю глобальну подію винятково з погляду історії конкретної країни. Ось що святкують (а точніше – відзначають) у різних державах, до рівня свободи, добробуту, толерантності нам би заслуговувало прагнути. У Нідерландах і Данії про перемогу над гітлерівським нацизмом згадують у дні, коли ці країни були звільнені від окупації, аж ніяк не 9 травня.
8 травня, річницю підписання Німеччиною Акту про капітуляцію за середньоєвропейським часом, відзначають, як річницю перемоги антигітлерівської коаліції над нацизмом у більшості країн – учасників коаліції. У Латвії 8 травня – День розгрому нацизму й пам’яті жертв Другої світової війни. У колишній фашистській Італії День звільнення від фашизму припадає на 25 квітня – саме цього числа Муссоліні втік з Мілана. Як не покажеться комусь дивним, відзначають і в сучасній Німеччині. З 2005 року у ФРН засноване державне свято, 8 травня, День звільнення від націонал-соціалізму.
Ви уявляєте собі, наскільки потрібно «увімкнути» сукупну громадську справедливість, як піднятися над минулим заради сьогодення й майбутнього, щоб проводити антинацистське свято в країні, де дотепер живі (ровесники наших ветеранів, на яких влада оближно посилається, мов, нехай червоні прапори, не можна ж дідків скривдити) солдати й офіцери Вермахту? Не кажучи вже про їхні дітей, онуків і правнуках, у будинках яких зберігаються сімейні фотографії реальних героїв творів Ремарка. А можете уявити собі, щоб Москва піднялася до святкування Дня перемоги над комунофашизмом?.. Втім, є об’єктивна причина, святкувати нема чого. Комунофашизм не переможений, не засуджений прилюдно, на відміну від нацизму.
У ці холодні дні ми безупинно чуємо нав’язливу, брехливу скоромовку влади: День перемоги Україні слід відзначати винятково з Росією, у фарватері Росії, «братньої Росії» (, що воювали з Гітлером під іншими прапорами, нам не тільки не брати, очевидно, навіть не кузени).
Більш ніж дивно. Я, налаштована антиімперськи й антикомуністично, учора відкрила для себе: можу в ці дні розділити думку Росії. Росії, що нудиться під путінським режимом. Приміром, публіциста Бориса Стомахіна. Заголовок його статті, опублікованої кілька років назад, деяких хлясне, що твій батіг, і тим не менше: «День перемоги людожерів». У текстові рядка: «Це святкування «перемоги» не над гітлерівським режимом, якого давно вже немає, а саме над цілим рядом окупованих Совітами в тій війні народами»; «З 1945 року цей день – «день перемоги» сталінського фашизму над гітлерівським. Сьогодні він стає ще й днем перемоги фашизму путінського».
На батьківщині до пана Стомахіна відносяться неоднозначно. У статтях цього дисидента, опублікованих у малотиражному бюлетені «Радикальна політика», на сайті руху опору Ічкерії « КавказзЦентр» і дійсно, є настільки жорсткі речі, які можна оцінити так: ненависть цього російського громадянина до Росії зашкалює. Ненависть – оборотну, невідривну сторону дійсної любові?.. Про це – трохи нижче. А зараз, от що говорить про Стомахіна російський православний священик батько Яків Кротів: «Стомахін зобразив Путіна зі свастикою? І я теж вважаю, що цілком гідний носити свастику не тільки Путін В.В., його генерали й солдати, але й ті цивільні мешканці Росії, які роблять вигляд, що їм нічого невідомо про геноцид чеченців, про дискримінацію грузинів у Росії». Взагалі, про молодого (йому трохи за 30) супротивника нинішнього кремлівського режиму заговорили от з якого приводу. На думку Росії думаючої, він «він перший «чистий» політик сучасної Росії, якого чесно посадили за слова й переконання, не підкидаючи патронів, наркотиків, мічених грошей і т.п.». Так, в 2006 році Стомахін загримів на 5 років таборів плюс «3 року позбавлення права займатися журналістською діяльністю» (!). Звільнився Борис у березні нинішнього року.
Тему ненависті як протилежної сторони небрехливої любові до батьківщини зачепила легендарна Валерія Новодворская, побачивши в стомахінській справі виразну паралель із Чаадаєвим. Петро Чаадаєв ( 1794-1856 рр.), що називав себе, «християнським філософом», у війні 1812го бився під Бородіно, ходив у штикову атаку при Кульмі, приймав участь в узятті Парижа. А потім у журналі «Телескоп» опублікував твір за назвою «Філософські листи». На думку сучасників, вони містили «гірке обурення із приводу відлученості Росії від всесвітнього виховання людського роду». Влада імперії закрила журнал, покарала редактора й цензора. Чаадаєв був оголошений божевільним, оселений під домашній арешт із однієї короткою прогулянкою в день.
Шлях Чаадаєва в справі заперечення печерного «квасного патріотизму» — важкий. Але, вертаючись у сучасність, варто сказати: потенційним чаадаєвим України, принаймні в аспекті відносини до Другої світової, набагато легше: Україна перед світом тут не винувата ні в чім. Саме тому так жолобить неправда, скоромовка із ТВ Екрана в ці дні: «Київ бомбили на світанку, світ ще не знав, що почалася найбільш страшна в 20му столітті Велика Вітчизняна війна!» Цікавлюся запитати, як це шановний світ умудрився пропустити те, що « найбільш страшна в 20му столітті» Друга світова війна почалася у вересні 1939 го, і її спільно, з абсолютно рівною провиною перед світом, розв’язали, дотримуючись положень таємного протоколу пакту Рібентропа-Молотова, Гітлер і Сталін?
Україна була розмінною картою в руках двох вусатих параноїків. Суттєва частина синів України била гітлерівські війська під червоним прапором; мала частина – помилково понадіялася, що в цій м’ясорубці можна використовувати антикомуністичний наступ гітлерівців з метою побудови незалежної України; достатньо виразна частина, що замовчується в незалежній Україні так само, як замовчувалося при Радах, починаючи з 1943 року до кінця 50х самовіддано, і, на жаль, безнадійно, намагалася здолати й тих, і інших окупантів.
Повторюю загальновідоме? У тому й то й суть, що практично невідома. У п’ятничній програмі Савіка Шустера підфарбовані старшокласниці з Одеси продемонстрували волаюче незнання цих сторінок історії. Засуджувати потрібно не їх, наших дітей і онуків, у силу віку знаючих те, що підносить їм країна. Засуджувати потрібно нас. Ми недодали їм правди.
Як хочеться, щоб 66 років після країна нарешті зняла чужу шинель! Морально вернулася додому, щоб, віддавши у весняні дні скорботу загиблим у Другий світовий, об’єктивно оцінити історію, рухатися вперед. Історію однаково не перепишеш, хоч лусне кремлівська обслуга — Дмитро Табачник. Не вимажеш ні сторінки спільного параду гітлерівських і сталінських підрозділів у Бресті в 1939му, ні оборону Брестської фортеці від гітлерівців в 1941му, ні все інше, як би кого воно щиро не засмучувало.
Але нам старанно, при нинішньому режимі – прямо-таки істерично, не дають зняти чужу шинель.
Президент РФ Медведєв привітав Януковича (чомусь 6го, типу як в закладі нашвидку накривають на столи в останній передвихідний день, щоб булькнути за баб із приводу 8 березня, і рвонути з роботи). Він сказав: «Важливо зберегти правду про події Великої вітчизняної війни для майбутніх поколінь і давати відсіч будь-яким спробам переписати історію». Істина. Заперечити нічого. Тільки правда в Росії своєрідна, починаючи з одіозного тосту Йосипа Віссаріоновича в 45му, коли було сказано, що Гітлера переміг насамперед «російський народ», і закінчуючи Володимиром Володимировичем, який зовсім недавно смачно харкнув в обличчя українським ветеранам війни, заявивши, що Росія у війні впоралася б і без України.
Нехай би й тепер справлялася зі своїми проблемами, Україну не вмішуючи. А то члени «Російської єдності», що направляються у Львів незважаючи на заборону місцевого адміністративного окружного суду проводити 9го будь-які масові заходи, крім організованих облдержадміністрацією, збираються не стільки дарувати ветеранам «червоненьке», скільки…перейменувати у Львову вулицю. Заявляють, що власноручно позбивають таблички на будинках вулиці імені Дудаєва. Ну як отут ще раз не згадати слова російського дисидента Стомахіна, російського священика о.Якова: ЧИЮ й НАД КИМ перемогу нас примушують святкувати під егідою Москви?
Триває свистопляска навколо одіозного закону Верховної Ради про обов’язкове використання так званого «стяга перемоги». Політологи, втім, відзначають, що говорити про це освіченим людям неначебто незручно, оскільки однозначно ясно, укинутим конфліктом режим намагається відвернути громадян від загострення болючихпроблем. Але свистопляска триває? І як не звернути уваги на чергову ганебну «раскорячку» режиму. По-перше – червоне полотнище на рівні закону намагаються втюхати винятково для внутрішнього використання, на будинках посольств України за рубежем 9го будуть вивішені винятково державні прапори. Виходить, є чого соромитися, що приховувати? По-друге – ці замітки пишуться в першій половині дня 7 травня, і дотепер невідомо, чи підпише Янукович скандальний закон. ВР прийняла його 21 квітня. Лише 5 травня він удостоївся автографа спікера й був переданий в адміністрацію Януковича.6го голова АП Льовочкін заявив, що закон направили в Кабмін « для одержання відповідного експертного висновку». Мадам Герман, надуваючи защічні мішки (це завжди, коли вона із придихом виголошує слово «президент», розуміючи під оним Януковича), віщає журналістам: потрібно, мов, дочекатися, коли президент підпише закон, і тоді ставити запитання на цю тему. Країна гуляє чергові весняні вихідні. Грамотні аналітики вважають, що потенційною можливістю «не встигнути» завізувати одіозний закон, Янукович дає місцевим владі лазівку діяти на свій розсуд. Чим не дворушництво?
Саме противне – ось цей штучно нагнітаємий напряг у дні, які повинні були б стати в Україні днями пам’яті, ще одним кроком до правдивого сприйняття країною своєї історії з «хоробро закрученим сюжетом». Нам не дають відсапатися, повернутися з війни, уткнути багнет у землю. І зауважте, на «мертву війну», у реаліях якої ми не маємо сил нічого змінити, силоміць зганяють нове покоління. «Губернатор» Іванофранківщини Вишиванюк, який, видно, на Заході України прагне бути «червоніше» комуністів, і «прокремлевськіше» ПР, за даними надійних джерел розпорядився гнати на дійство під чужим прапором викладачів і студентів місцевих ВУЗів. З викладачів, що не бажають брати участь у заході з окупаційним душком, вимагають пояснювальні записки…
А знаєте – Україна неодмінно відсвяткує День перемоги. Поки невідомо, якого числа і якого місяця, але неодмінно. Коли будуть підстави. Коли нарешті ми знайдемо державну перемогу над власної колоніальністю. Один із кроків до настільки багатогранної мети – це усунення від влади нинішнього нелегітимного режиму, що повинно відбутися найближчим часом. А річниці весни далекого 1945го – що ж, як і в усьому цивілізованому світі, стануть річницями скорботи й пам’яті. Доживемо?..
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень