У ці дні святкуємо 70-річчя Української Повстанської армії. Це справді, велике свято, адже у ті страшні роки тільки наші хлопці-повстанці відстоювали право України бути незалежною державою. Тому й мушу додати бодай один штрих в історію тієї героїчної боротьби, в історію героїчної ідеї, задля якої поклали життя тисячі й тисячі найкращого цвіту української нації.
Народилася я в селі Тур’є Старосамбірського району. А вже пізніше, 1943 року, стала причетна до визвольних змагань українського народу. У нас при владі тоді були німецькі окупанти, що прийшли на зміну окупантам совіцьким. Звичайно, ця влада була трохи благіша, бо не мордувала тільки за те, що ти українець. Але теж прагнула висмоктати все з цієї землі, з цього народу. Над людьми знущалися, бо вважали себе вищими від українців, грабували усе, що тільки можна. А при тому, як і москалі, мордували наших українських патріотів.
Німці забирали від людей худобу, а тому люди, щоб порятуватися втікали до лісу. Як в часи монгольської навали. У лісовій глушині мешкала знайома жінка-вдова з двома дітками, і дозволила заховати нашу корову в її стайні. А сама я змогла ночувати у неї в хаті. Отак і збігав день за днем.
А однієї ночі – надворі гамір. Подумала – німці. Що робити — втікати. А коли вискочила надвір, то зіткнулася із хлопцем-повстанцем, що гордо сидів на коні.
Відійшов страх. Розговорилися. Запитав мене, чи є в селі німці, яке ставлення до людей? Усе я йому розповіла. А потім запросила разом із господинею хлопців до хати. То була сотня Лебедя. Повстанець мене познайомив із сотенним – Миколою Лебедем.
Наступного дня сотня організовано прибула у наше Тур’є. Розтаборилися по хатах, сприймали їх усі сільчани, як рідних, як братів. Адже це була наша армія, наша українська збройна сила. Микола Лебідь і ще три повстанці, які його охороняли, мешкали у нас. Мама моя варила їм їсти – все найкраще, що можна було віднайти у ті часи. І казала: «То ж наше військо…».
Як тепер пам’ятаю: у тій сотні всі хлопці були – як соколи. Ставні, молоді, виховані. А як красиво вони співали! Своїх повстанців оберігали ми всі. Тому німці не знали, що в Тур’є на постої українське військо. І як повідомила повстанська розвідка, захотіли проїхати через Тур’є до Свидника. Наші хлопці зробили засідку і німці, хто лишився живим, повтікали.
Але наступного року знову прийшли червоні. Наші хлопці із Тур’є, звичайно ж, не хотіли йти з ними, бо знали, скільки нашого люду ті вимордували 1941 року. Знали, що і їх чекатиме така ж доля. А тому подалися в УПА, щоб виборювати волю для України, для свого народу. Я також стала підпільницею, допомагала повстанцям запасатися харчами, допомагала і пораненим, робила перев’язки. А потім подавала дані про енкаведистів, була зв’язковою провідника «Бурлаки».
Пам’ятаю, 1949 року до Стрілок приїхав з Київського НКВД великий чин. Він наказав, щоб із Тур’є енкаведисти привели усіх неблагонадійних до Стрілок. Нас було близько сорока людей. Закрили нас до стайні, де коні стояли. Усіх, кого брали на допит, дуже мордували. До мене черга не дійшла тільки тому, що мене ще з однією дівчиною змусили різати дрова. Там не було аж такої охорони і нам вдалося втекти. Адже просто морили людей голодом. У тій стайні за три дні нам не дали навіть кусочка хліба.
Коли зустріла свого провідника «Бурлаку», розповіла йому все. Вислухав, як знущаються над нашими людьми.
А після того провідник «Оріх», який перебував на наших теренах, зробив за-сідку і коли отой високий чин від НКВД їхав зі Стрілок до Старого Самбора, всю колону машин посікли з кулеметів. Вбито і головного начальника.
Енкаведисти лютували. Розпочалися облави. Забирали усіх підряд. Багато хлопців-повстанців із нашого Тур’є загинули тоді у боях. А одного енкаведистам таки вдалося взяти живим. То був Янко Хабель (псевдо «Гром»). Його замордували у Дрогобичі. Тоді ж заарештували й мене. Я побачила Янка у Дрогобицькій тюрмі НКВД. Мене вели на допит, а його – з допиту до камери. Змогли тільки переглянутися. Все його обличчя було чорне від побоїв і крові, важко й упізнати.
Хочу теж згадати і бойових побратимів із Косівщини. Це Петро Мельник («Хмара»), політвиховник Назарій Данилюк («Перебийніс»), сотенний Дмитро Білінчук («Хмара»). Петро Мельник загинув у нашому селі, в Тур’є. Він і мій сільчанин Василь Маличкович («Гайовий») заночували в одній хаті, на краю села. Знайшовся «сексот», який доніс. Енкаведисти обступили хату й запропонували героям здатися. А потім хату підпалили. Хлопці відстрілювалися, а потім підірвали себе гранатами.
А ще пригадую, як у лютому 1948 року люди йшли з церкви. А ззаду надійшли енкаведисти, що прямували на облаву, і без жодного слова відкрили вогонь. Застрелили шістьох невинних людей. А сьомого – мого сусіда Івана Кузлина тяжко поранили. Він помер у Турці, в лікарні.
Отак московські кати знущалися над нашим народом. Убивали навіть за те, що люди ходили до церкви.
Маємо про все те пам’ятати. Й не допустити, щоб на нашій землі знову панували вороги. Ми повинні бути господарями у рідному краї. І не маємо, права забувати про тих, хто боровся за Україну й віддав життя за її незалежність. А тому наш обов’язок, принаймні, обрати до Верховної Ради справді свідомих українців, патріотів, які, як і ми, свято шануватимуть пам’ять про героїв УПА і зроблять усе, щоб ці герої були пошановані й визнані на державному рівні, як вони цього й заслуговують.
Марія Григор, учасниця визвольної боротьби, зв’язкова Української Повстанської армії, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень