За останні декілька років збільшилася в Україні кількість судових позовів до преси. Не виключенням є й Інтернет-сайти. Так, згідно Єдиного державного реєстру судових рішень з 2009 по 2011 рр. налічується 64 позови на Інтернет-ЗМІ, з них на захист честі, гідності, ділової репутації, і спростування недостовірної інформації — 34 справи. Згідно повідомлень Інституту масової інформації (ІМІ) в лютому місяці цього року різко зросла кількість випадків нападів на журналістів та посилилась тенденція щодо тиску на ЗМІ у порівнянні з минулим місяцем. ІМІ зафіксував 6 випадків тиску, а також 6 нападів на представників мас-медіа.
У січні 2012 року таких правопорушень було значно менше: нападів – 2, а економічного тиску – 1 випадок. Дифамація є звичною у всіх демократичних країнах, де існування свободи слова не викликає сумніву. Небезпека цій свободі загрожує, коли позивачами стають посадові особи, політики, які прагнуть покарати критиків чи приховати суспільно важливу інформацію, підкорити своїм авторитарним режимом волю журналістів чи взагалі поставити крапку на існуванні неугодному їм ЗМІ. Доказом цьому стали вже відомі нам т.зв. “темники” і навіть законопроекти (згадаймо про нещодавнє інтерв’ю голови НКРЗ Петра Яцука виданню “Комментарии” про намір обкласти новим податком користувачів Skype і інших інтернет-месенджерів).
Схоже на те, що подібне торкнулося й дрогобицького медіа-простору, де позивачем в суді виступає проректор Дрогобицького державного педагогічного університету Мирон Чернець, а відповідачами – головний редактор газети “Гомін Галичини” Анна Баневська та Інтернет-сайт “Дрогобич Інфо”.
Своїм обов’язком вважаю за доцільне проаналізувати суть позову, його мотивацію, ґрунтовність та етичні аспекти, а за честь – довести безпідставність і безглуздість прагнень позивача. Іншими словами, підтримати колегу Анну Баневську та спростувати висунені обвинувачення на її адресу.
Отже, розпочнемо з фактів. 16 січня цього року на сайті “Дрогобич Інфо” появилася стаття “Казка про азійсько-дрогобицьку університетську династію, або чому до влади рвуться невдахи і банкрути”. Через три дні – в № 1-2 за 19 січня в газеті “Гомін Галичини” була опублікована аналогічна стаття за підписом Дідусь Панас. Повідомляю читачів, що дане видання є рекламно-інформаційним, левову частку якого складають реклама і оголошення. Як розповіла автору цих слів редактор Анна Баневська, з метою урізноманітнення змісту газети було вирішено опублікувати таку статтю. На її думку, це – художній твір розважального характеру, виражений у формі алегорії з гумористичним підтекстом, де відсутні образи конкретних фізичних чи юридичних осіб, однак при цьому у глузливій формі викривається проблема сучасного українського суспільства – корупція, зокрема – в освіті. Цією публікацією редактор не виношувала жодних умисних бажань завдати комусь конкретно прямої чи непрямої моральної або матеріальної шкоди; не задовольняла якихось корисливих цілей, не знайома була з позивачем Мироном Васильовичем Чернецем та не вбачала у статті можливість зазначення його завуальованого імені як дійової особи у “Казці”. Основну мету, яку виношувала журналістка – це розважити читачів. Неймовірно, але минуло два місяці з часу появи цієї “казки” в газеті, та Мирон Чернець не звернувся особисто з претензією до редактора “Гомону Галичини” з вимогою дачі пояснень чи публікації в газеті спростування, як він вважає, недостовірної інформації на його адресу. Ні особистою явкою, ні телефонним дзвінком. Про поданий на неї позов у суд про відшкодування моральних збитків Анна Баневська довідується вже з отриманого листа з суду.
Безумовно, повинен критично зауважити, що і редакція сайту “Дрогобич Інфо”, і так само редактор “Гомону Галичини” припустилися професійної помилки, опублікувавши такий пасквіль. Слід розвиватися, а не публікувати все гамузом, що надсилають, прирівнюючи таким чином інформаційні новини авторства професійних журналістів та провокаційні, а деколи й анонімні опуси невідомих осіб. Це – неправильно. Це – невірний крок, що гальмує професійний розвиток того чи іншого засобу масової інформації. В такому випадку доводиться фактично відповідати особисто редакторам, а не невідомим авторам дописів. На жаль, застереження на кшталт “За зміст статей відповідальність несуть автори” в таких випадках вже перестають виступати в ролі гарантованої “броні” на судових процесах. Винятком є форум, тобто спілкування читачів, де кожен висловлює свою думку on-line без цензури (крім фільтру на лайливі слова та прямих образ) – в такому випадку відповідальність редакції зводиться майже до нуля. Проте принципова позиція засновника сайту “Дрогобич Інфо” – свобода слова, надання можливості кожному висловити свою позицію чи бажання висвітлити актуальну проблему з того чи іншого питання базується на демократичних засадах, декларованих статтею 34 Конституції України.
Але повернімося до суті позову. У своїй заяві Мирон Чернець зазначає:
“Відповідач порушив вимоги ст. 302 ЦК України, яка передбачає Право на інформацію, “2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися у її достовірності”. Дана інформація принижує мою честь, гідність та ділову репутацію, бо в ній в порушення чинного законодавства без мого дозволу використано моє прізвище – Чернець. Там зазначено так: “Далі за сюжетом казки мало б ітися про інших сірих персонажів від убогої царської влади, які обовванюють, крадуть, беруть, друть з бідного народу десять шкур та рвуться до подальшого вічного корита (Великий Магістр Нью-Йоркської какадемії Монах-Чернець, ….). На жаль, обсяг казки не дозволяє довше оповідати, щоб розкрити підле нутро хитрих, підступних і дешевих людців, які створили фінансово-сімейні клани, п’ють народну кров, патологічно бояться змін і далі хочуть керувати”. Використовуючи моє ім’я (прізвище) автор публікації порушив вимоги ст. 296 ЦК України, яка передбачає право на використання імені і зазначає: … 2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою… Проте я не давав своєї згоди на використання мого прізвища в опублікованому “творі”.
Далі позивач, проводячи паралель зі своїм статусом і наведеними в статті персонажами, розповідає про себе наступне (цитую дослівно): “…Я ніколи не рвався до жодного “корита” і не був біля нього, маю заслужений авторитет у колективі Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, в якому працюю понад 40 років, а також, що багатьом відомо, був членом Нью-Йоркської академії наук (не якимось Великим Магістром Нью-Йоркської какадемії), членом Польського наукового трибологічного товариства, професором Республіки Польщі, тобто моє прізвище-ім’я широко відоме в наукових колах України, Європи та світу, а тому його використання в такому “літературному опусі” паплюжить і принижує мене та завдає величезної моральної шкоди, як мені так і моїм близьким. Своїми діями відповідач порушив недоторканість моєї ділової репутації, що полягає в неправдивій оцінці та поширенні недостовірних відомостей, що стосуються моєї ділової репутації… Оскільки відповідач не вказує автора поширеної ним “Казки…”, то він повинен нести відповідальність за її поширення (повчально для ЗМІ – Ю. Федчак), що передбачено п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1)… Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила… Діями відповідача мені завдано значну моральну шкоду, яка полягає в тому, що принижено мою честь, гідність і ділову репутацію, я пережив нервове потрясіння після прочитання поширеної відповідачем неправдивої інформації про мене, зазнав душевних страждань, це негативно вплинуло і на членів моєї сім’ї, а також на мої відносини зі співробітниками, колегами у Дрогобичі і за його межами та знайомими, бо окремі з яких почали кепкувати з мене і уникати зі мною контактів…”. “Прошу: …визнати інформацію опубліковану відповідачем (газетою “Гомін Галичини”) 19 січня 2012 р.: “Казка про азійсько-дрогобицьку університетську династію або Чому до влади рвуться невдахи і банкрути” неправдивою до мене, Чернець Мирона Васильовича, та зобов’язати його (редактора – Ю. Федчак) подати ґрунтовне спростувати на головній сторінці у письмовому вигляді. Стягнути з відповідача в мою користь в рахунок відшкодування моральної (немайнової) шкоди 50000 грн., понесені мною судові витрати і витрати на послуги адвоката… 1.02.2012 р. Чернець М.В.”.
Воістину, прекрасні досягнення в дрогобицького професора Мирона Чернеця за сорокарічний досвід педагогічної праці в університеті! Однак недаремно цитував деякі рядки позовної заяви, щоб звернути увагу навіть на взаємозаперечливі докази у самій заяві. З однієї сторони автор начебто вказує на помилковість фактів у статті (член Нью-Йоркської академії наук, а не Великий Магістр Нью-Йоркської какадемії), тобто певним чином начебто визнає те, що імена чи назви вказані вигадані, несправжні, а фактично неіснуючі, як це і бачить пересічний читач, але з іншої сторони ототожнює свої ім’я та прізвище з Монахом-Чернецем. Але ж тут лише написано “Монах-Чернець”, а не Мирон Чернець! Однак з цього випливає, що таким чином на редактора газети “Гомін Галичини” Анну Баневську, а так само і на шеф-редактора Інтернет-сайту “Дрогобич Інфо” Максима Федиса з позовними заявами про відшкодування моральних збитків (у випадку задоволення судом позову в частині виплати моральної компенсації у сумі 50 000 грн.) отримають чудову нагоду звернутися й ті працівники Дрогобицького державного педагогічного університету, які в іменах персонажів вбачатимуть свої (згадаймо про Пана Миколку-дурника, Іванка-пиячка, Миронка-бджоляра, Марічку-чортополох, Танька-облігація, Вася Гой-чук тощо). Іншими словами, гіпотетично якщо навіть серед прибиральниць університету працює п’ять Марічок, тоді і в них з’явиться шанс претендувати на кругленьку суму. Відтак і високі посадові особи держави Україна могли б розпочати масу судових позовів на сучасних гумористів, у творах яких запідозрять побіжне згадування відомих прізвищ чи імен, що відтак буде розглядатися як посягання на їх честь і гідність. Ой, і лихо ж тоді буде новоспеченим остапам вишням!
Невідомо також і те, хто набирав і редагував заяву, адже помилок різного ґатунку в ній доволі, зокрема в деякому моменті Україна написана з малої букви(!). Врешті-решт хочеться побачити арифметичні розрахунки та формулу, за якою набігла така сума. А чому б, наприклад, одразу не 100 000 гривень на користь законослухняного професора?
Тепер з’ясуймо обґрунтування суми позову та причинних аргументів.
Наскільки глибокою була психоемоційна травма у Мирона Чернеця і як професор університету долав її? В ст. 23 “Відшкодування моральної шкоди” Цивільного кодексу України, на яку в заяві посилається позивач, визначено, що розмір моральної шкоди не залежить від розміру матеріальної; чітко встановлено перелік – в чому полягає моральна шкода:
– у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
– у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;
– у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
– у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
При цьому розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливостей їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування тощо. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Виходячи з цього, логічним буде наступне запитання: як же ж визначити ступінь глибини страждань Мирона Чернеця від “Казки…”? Чим глибше – тим дорожче? Цікаво, на скільки днів професор пішов у вимушену відпустку для лікування від викликаної публікацією депресії? Скільки днів, де саме лікувався та скільки грошей було витрачено на ліки та послуги в медичному закладі?.. Чи відомо позивачеві, що для задоволення позову суд буде змушений звернутися по допомогу до спеціалістів для проведення над ним судово-психологічної експертизи? При цьому незалежному експерту доведеться відповісти на одне з принципових запитань: чи є ситуація, яка досліджується по справі, психотравмувальною для підекспертного та наскільки глибокою? Крім цього, в суді доведеться дослідити також всі інші обставини, які потягли за собою наслідки для потерпілого, крім душевних страждань. Логічно, при цьому доведеться вислухати свідчення колег по роботі, родичів, друзів і, можливо, деяких студентів, щоб з’ясувати всю повноту картини щодо психологічного розладу професора після прочитання ним статті. Свідки повинні розповісти, яким чином це відобразилося на його викладацькій роботі в робочий час (хоча в такому випадку в цивілізованих державах працівники відбувають у відпустку на лікування). Отже позивач повинен буде на суді представити докази (довідку про лікування, квитанції про куплені ліки і т.д.), надати інші докази, що підтверджують позов; довести наявність суб’єктивного права, за захистом якого він звернувся, довести, що воно дійсно порушено.
Останнім часом стало мало не модою позиватися в суд, особливо до ЗМІ, великих торгових підприємств чи компаній повітряного транспорту, і навіть держави. Але погодьтеся, дрогобицька газета “Гомін Галичини” чи Інтернет-сайт “Дрогобич Інфо” – не “The New York Times” і не бюлетень якогось олігарха. Ці видання ніким не фінансуються і не дотуються, а працюють на самовиживанні, за рахунок реклами, а найчастіше – собі в збиток. А кількість рекламодавців, як відомо, після обвалу української гривні у 2008 році зменшилася у декілька разів. Тому намагання легко заробити на місцевих представництвах незалежних ЗМІ, нехай і вишукуванням будь-яких зачіпок не додає честі нікому, а може навіть призвести до протилежного ефекту.
І все-таки, чому в цьому скандалі засвітився професор, ім’я якого ще жодного разу не оголошувалося досі на сайті “Дрогобич Інфо”? Абстрагуючи питання, чомусь виникає інше припущення: а чи не замаскований цей позов під “моральні страждання” начебто ображеного професора насправді тиском на редакцію особами, діяльність сайту котрим вже останнім часом добряче дошкулила? Розмірковуючи без рожевих окулярів, неважко збагнути, що “друзі сайту” у форумах – це загалом віртуальні дописувачі, за словами яких стоїть банальне ай-пі (IP) та вигадане ім’я, і більш нічого. А ось з ображеним честолюбством відомих нам публічних персоналій (депутатів, успішних підприємців, чиновників) є реально ряд осіб. У кожного з них в душі криється затаєна образа і бажання помститися “кривдникові” при першій же нагоді, і з цією метою можна вдатися до будь-яких засобів, розмінною монетою яких і могла стати “моральна травма” професора ДДПУ. Але це лише моє суб’єктивне припущення, більш нічого.
Врешті-решт хочеться вірити, що позивач, керуючись здоровим глуздом та виявляючи бажання чимскоріш “замнути” штучно розбурханий конфлікт відмовиться від поданих претензій. Адже з однієї сторони на шальках терезів стоїть в сумі 100 000 грн. відшкодування моральних збитків для одного професора та подальша доля двох незалежних ЗМІ, а це – понад 30 000 читачів та самовіддана праця двох редакцій – з іншої сторони.
Попри все яке б не було рішення суду в даній справі, події стосуються іншого – корупції у ДДПУ ім. Івана Франка. Іншими словами, проблема залишається, і її пора вирішувати. Тож так звана “Казка” – це не наклеп чи намагання когось конкретно образити чи публічно зганьбити, а спроба привернути увагу суспільства, влади, СБУ і прокуратури на стан справ у виші. У даному випадку – сатиричним пером.
Наостанок цитую витяг Звіту на сайті Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової: “Головним інструментом реалізації права людини на об’єктивну, неупереджену інформацію є незалежні засоби масової інформації. Проте в Україні ЗМІ дедалі частіше використовувалися не стільки для об’єктивного, неупередженого інформування населення, скільки для задоволення відомчих та кланово-олігархічних інтересів. У мас-медіа майже неможливо було висловити свою думку не лише простій людині, а й відомим державним та політичним діячам, котрі мають свій, незаангажований погляд на події сьогодення. Особливо недоступними ставали центральні видання та національне телебачення.
Наслідком такої ситуації стало поглиблення безконтрольності в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, які не зацікавлені в розвитку і підтримці незалежних засобів масової інформації”. “…Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються на знаряддя політичного впливу та маніпулювання. Тому як необхідний крок до реальної демократії саме незалежна журналістика завжди була життєво важливою для народу нашої країни”.
Судове слухання – 28 березня. Часу на роздуми залишилося небагато.
Юрій Федчак, «ДрогобичІнфо»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень