У прекрасний весняний день 9 березня Україна вшановує свого Тараса, свого Великого Кобзаря. Не став винятком і Трускавець – при прекрасній погоді відбулися традиційні заходи біля Палацу культури імені Шевченка. І хоча шаблон вшанування Шевченка з року в рік мало чим змінюється (покладання квітів, патріотичні промови представників влади, читання віршів та виконання пісень на слова Тараса Григоровича, нагородження стипендіатів міського голови), але цього року фантастично чудова погода та вихідний день в зв’язку з перенесенням на понеділок «святкування» 8 Березня, стали причиною того, що на свято людей зібралося більше, ніж у попередні роки.
Значна частина тих, хто вклонився українському пророкові в день його уродин, залишилася і на цікавий захід в поблизькому художньому музеї Михайла Біласа. Тут відбулося відкриття виставки молодої трускавчанки Світлани Забари.
До початку огляду експозиції, яка розмістилася у трьох кімнатах музею, гості насолоджувалися музикою та поезією. Музей Михайла Біласа без сумніву є одним з небагатьох мистецьких центрів міста-курорту, де творчі люди можуть і себе показати, і споріднену душу для спілкування віднайти. Тож і цього разу відкриття виставки в музеї стало нагодою для спілкування творчих людей, які розуміють одне одного з півслова. А виступ струнного квартету “Тет-а-тет” з Дрогобича зірвав бурхливі оплески.
Бездарі самі пробивають собі дорогу, а от талановитим потрібно допомогти! Ці слова Сократа стали провідною думкою виступу директора художнього музею Олени Білас-Березової. Сподіваємося, що директорку за такі слова не переслідуватиме трускавецька влада, адже висловилася вона не в контексті непотребу у місцевій владі чи владі взагалі, а відносно потреби допомогти нашим юним талантам.
Молода трускавчанка Світлана Забара вперше здійснює презентацію своїх творів на широкий загал, та ще й у такому престижному закладі як Художній музей Михайла Біласа. Олена Білас-Березова пригадує, що колись Михайло Білас не мав такої змоги, перша виставка його гобеленів відкривалася в далекій Індії і тільки аж через 10 років, коли митця знав весь світ, Україна почала його для себе відкривати. Михайло Білас – наша гордість і наш оберіг, але чи цінуємо його належним чином і зараз, після того, коли митця визнав світ? Питання не прозвучало вголос, але наче зависло в повітрі.
Натомість сама Світлана Забара у велику філософію не вдавалася, доповнювати виступи не побажала, а одразу запросила оглянути експозицію. Тільки попередила – не кожен зрозуміє, бо буде дещо нестандартно. І дійсно, інсталяції юної трускавчанки значно відрізнялися від того, що можна було б очікувати у солідному музеї. Аркуші недопаленої на Майдані книги, картини, в яких поєднується інфантильність дівчинки та материнство, до якого покликаний рід жіночий, об`ємні фігури безликих жінок та чоловіків. Яскраві фарби (здається, червоний є улюбленим кольором Світлани) наче запрошують розділити радість свята, свята юності, свята весни, безтурботності та любові. А завуальованість інсталяцій немов показує нам, що життя далеко не таке просте, яким здається на перший погляд. Бо інколи дощ означає сльози; ріки, гори та дикі звірі – перешкоди на шляху до мети; корова – тепло домашнього вогнища та парне молоко.
Світлана Забара своєю енергією та нестандартністю явно внесла свіжий подих у митецьке життя Трускавця. Напевно митці вже прийняли її за свою, адже оновлення для мистецтва життєво необхідне так само, як весна для природи…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень