Якось, напередодні дійсно суто провокативного дійства з дратівливою назвою “Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН-УПА” я отримав листа за підписом керівників низки організацій. У виразах близьких до істерики мені пропонували терміново зібрати гузно в жменьку і явитися 8-го квітня до Українського дому задля участі в організації відсічі цій провокації.
Якщо ж мені з якихось причин не світило потрапити на це бєзобразіє, то пропонувалося, як свідомому патріоту, напружити мізки і вилити свою гнівну відсіч провокативному неподобству в доступний мені медіа-простір.
Мабуть я не дуже свідомий патріот, бо замість того аби прожогом леменутися на потяг чи почати набивати на клаві розвінчальні філіппіки, я замислився.
По-перше, якщо влаштовується завідома провокація, то як означити тих, хто знаючи про характер збіговиська, завітає на провокативний захід і візьме в ньому участь навіть в протестній формі?
Правильно, учасниками цієї забавки, тобто свідомими чи не свідомими провокаторами. І різниця поміж тими, хто влаштовував провокацію, і тими, хто на неї повівся, приблизно така ж, як поміж розвідником і шпигуном: свої агенти – розвідники, чужі – шпійони.
Хоча по суті обоє рябоє – лазутчики, сексоти, стукачі. Одним словом – суки-провокатори.
По-друге, виникає ще одне питання: а чи варта дріб’язкова провокативна подія широкого інформаційного супроводу?
Ну, гаразд, у репортерів робота така – постачати скандальну смаженину до інформаційного столу невибагливого обивателя. А більш серйозна журналістська та так звана інтелектуальна публіка якого дідька повелась, роздмухуючи, цей не вартий виїденого яйця інформаційно-провокативний симулякр, до рівня першорядної події?
Невже високолобим не зрозуміло, що подібні провокативно-інформаційні фантоми запускаються задля відволікання уваги народонаселення від більш серйозних проблем та подій.
Мені вже неодноразово доводилось писати, що українська панівна верства, як політична сила, достатньо монолітна. Просто вона поділена на декілька кланів-фракцій, котрі чи то по домовленості поміж собою, чи то ситуативно, використовуючи популістські ідеологічні симулякри та методи розкільної пропаганди почергово опиняються при владному кориті.
Колись Кучма на виїзній колегії МВС в Харкові, влаштувавши серйозну головомийку ментівським генералам, кинув незабутню фразу: “Я не знаю де закінчується міліція і починаються бандити?!”. Так і з українською владою та опозицією до неї. Поділ цей абсолютно умовний.
За великим рахунком влада і опозиція в Україні грають на одну руку проти третього “партнера”, ім’я котрому лохоторат.
Але лохоторат вже не той. Він теж де чому вчиться. Першим дзвіночком стали знущально малочисельні протестні мітинги апазіції під ВР з приводу скандальної угоди пролонгації перебування ЧФ в обмін на газ.
Хтось може сказати – народ після виборів втомився, а багато-хто і взагалі перебуває в розпачі. Навряд чи. Просто люд почав включати мізки і перестає вестись на симулякрові забавки владоможців.
Аби не бути голослівним наведу листа від одного знайомого, зміст якого якраз і свідчить про те – в якому саме напрямку відбувається згадане включення мізків:
“Я не буду більше протестувати, бігати з прапорами, волати в мегафони, дудіти клаксонами чи бовваніти в натовпі із транспарантами – це безглуздя. Це навіть дурніше, ніж воювати із вітряками. Це як під час пожежі віялом розгонити дим, замість гасити полум’я.
Треба боротися із причинами, а не з наслідками. А причина усіх бід в Україні одна – корумпована олігархічна влада. Єдине вірне рішення – це повна зміна системи влади в Україні. Все інше – це ганяти дим.
Алгоритм незмінний: вони роблять щось проти нас – ми виходимо, вони йдуть на поступки – ми відступаємо. В цей час вони непомітно роблять щось іще. Ми знов накочуємось і відступаємо, як хвилі на берег, але по суті нічого не змінюється.
Я не хочу бути хвилею, котра розбивається об скелі. Я хочу бути часткою хвилі, котра накриє із головою!
Улюблена тактика влади – це запустити болюче питання, як димову завісу. І поки люди обурюються – непомітно протягти десяток вигідних їм і невигідних нам рішень. Як, наприклад, новий Кодекс про працю, котрий багато-хто із спеціалістів вважає Кодексом про рабство.
Так і з приводу ЧФ: апазіція кидається яйцями та димовими шашками, піариться, створює видимість боротьби. Насправді ж, це заповітна мрія влади – взяти протестні маси під контроль, підім’яти їх під себе через так звану опозицію. Тому що стихійні протести чи організовані контрсистемними силами (а вони рано чи пізно в Україні з’являться) дієві акції – це єдина реальна загроза існуючому режиму.
От влада руками апазіції і намагається відволікти ці процеси в необхідному для себе руслі і взяти їх під контроль.
І сьогодні черга Тимошенко виконати завдання – стати знаменом протесту, яким донедавна був Янукович.
(До речі, вона сама ж, схоже, вела попередні переговори про пролонгацію договору по ЧФ. І заява Путіна тут ні до чого. Ось фрагмент інтерв’ю цієї тітки в очіпку журналу “Профіль” в квітні 2005:
“- Вы как политик согласитесь на продление срока пребывания российских войск в Севастополе в обмен на уменьшение цены на газ?
– Конечно, соглашусь. Почему? Потому что очень важно сегодня сделать так, чтобы люди жили богато, и чтобы у них абсолютно не было никаких экономических стрессов. Что касается войск в Севастополе, то всегда можно договориться о предоставлении услуг одной страной другой стране на нормальных коммерческих условиях. Здесь нет ничего плохого”. – Автор).
Але ми вже не маленькі, на казочки не ведемося. Нас вже не купити на агітацію та обіцянки. Тому що саме Тимошенко здавала національні інтереси, намагаючись продати стратегічні підприємства за 5-10% від їх реальної вартості, заганяючи в боргову кабалу як країну в цілому, так і мільйони громадян індивідуально. Чи хтось вважає, що банківська криза трапилась випадково?
Але на “усі п…си, одна я – в білом” навіть моя бабуся не ведеться. Тимошенко (як і Яценюк, Тігіпко чи навіть Тягнибок) – невід’ємна частина системи, вони не мислять свого життя без неї.
Тактика влади і апазіції дуже проста – вкинути симулякрову проблему із ЧФ в маси задля випускання пару. А тим часом тихцем значно збільшуються податки, уже ведуться масовані “перевірки” малого бізнесу (а реально – вибивання штрафів від 17 тисяч).
Проблеми бюджету не вирішуються за рахунок олігархії, а вішаються на пересічних громадян – дрібних підприємців, платників податків, кінцевих споживачів товарів (збільшення акцизів на алкоголь; введення так званого податку на воду; збільшення ставок митних зборів, що одне лише обійдеться для кожної української родини у додаткову дірку в річному сімейному бюджеті в 1200 гривень).
Понад те, ведуться переговори із МВФ про надання ще однієї кредитної лінії в 25 мільярдів доларів.
Звичайно ж, відчуваючи певне приниження як громадянин України, тим не менш я загрози незалежності України від перебування купи брухту під назвою ЧФ в Севастополі не вбачаю, а от від зросту зовнішнього боргу в 2 рази – бачу. Його наша економіка в стані глибокої рецесії просто не винесе.
Але хіба хтось в опозиції говорить про кредити? Та і як вони можуть щось заперечувати, якщо самі їх постійно брали?!
Вони ОДНАКОВІ.
Особисто Тимошенко, Луценко, Порошенко, Янукович, Черновецький, почавши платити мітингувальникам, дискредитували будь-які форми вуличних протестів. На них вже ніхто не реагує. Самі винні.
Я не буду виходити на акції протесту, організовані апазіцієй, котра насправді є частиною системи. Най Багіня хоч розірветься, волаючи про консолідацію. Я не буду забезпечувати масовку, не буду вестися на відволікаючі маневри, а буду намагатися розібратися в суті, котра прихована за цими симулякрами.
Я не хочу бути хвилею, котру спрямовують на хвилерізи. Я хочу бути частиною хвилі, котра торить шлях!
Я розумію, що хочеться дії – я і сам такий, але треба дорослішати і шукати більш ефективних методів спротиву. Тому що на будь-який Майдан вони придбають собі “контр майдан” – а відсутність результатів тільки додасть розпачі і зневіри у власні сили у нас.
На фоні протестів з надуманих приводів непомітно відбулося перенесення місцевих виборів – фактична узурпація влади. Чому відсутні багатотисячні протести з цього приводу?
Може тому, що лідери “апазіції” несправжні? (Знов, до речі, топ-чутка сьогодні це перемовини поміж ПР та БЮТ з приводу збільшення прохідного бар’єру на виборах до ВР до 7-10%- Автор).
Може когось ще можна таким чином розвести, але вже не мене. І я закликаю не вестись на симулякри, а вести системну боротьбу.
Я не хочу бути хвилею, котра розбивається об скелі. Я хочу бути частиною хвилі, котра трощить скелі!
Досить чекати допоки хтось зробить роботу – треба робити її самому. Досить вимагати щось від влади – час ставати владою. Готувати кадри, програми розвитку, будувати системи альтернативного управління.
Повністю ігнорувати всі провокації влади і апазіції, і зчепивши зуби робити свою справу – будувати Організацію, систему Спротиву. Налагоджувати зв’язки, агітувати, вчитися і вчити інших, розвиватися, нарощувати сили і можливості.
Я буду частиною хвилі, котра знесе весь бруд з моєї землі, моєї України!”.
Так невже ще хтось плекає ілюзії, щодо існування в Україні опозиції. Вона у нас зникла не встигнувши з’явитися – десь на початку 90-тих.
Те, що ми називаємо опозицією – є усього-на-всього злочинним угрупуванням єдиної владної банди, котре відрізняється від іншого лише тим, що тимчасове перестає контролювати державний “общак”.
Наша опозиція це не більше ніж симулякр, фантом, для розводки лохоторату.
Справжню опозицію треба створювати і в мене є надія, що наше суспільство нарешті отримало від владоможців потужного копняка саме в цьому напрямку.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень