19 listopada 1942 roku dwie kule w potylicę, wystrzelone z pistoletu Karla Guntera, przerwały życie Brunona Schulza, pisarza, którego twórcza spuścizna jest jedną z najbardziej jaskrawych kart literatury XX wieku. Tragedia miała miejsce w Drohobyczu, na skrzyżowaniu ulic Czackiego i Mickiewicza. W tym miejscu dziś ustawiono tablicę pamiątkową. Brak jednak mogiły pisarza oraz żyjących świadków. Ostatnim z żyjących uczniów Schulza jest Alfred Schreyer.
Talent i skromność
Bruno Schulz urodził się w 1892 roku w Drohobyczu, w mieście, które w tym okresie stało się ośrodkiem splotu trzech kultur – polskiej, żydowskiej i ukraińskiej. Ojciec Jakub Schulz był właścicielem sklepu z tkaninami. ,,W domu rozmawiali po polsku, – wspomina Alfred Schreyer, – bo matka, Henrietta, nie znała jidysz, a ojciec był prostym człowiekiem”. Henrietta dobrze znała niemiecki i czytała synowi utwory Goethego w oryginale.
Bruno był trzecim, najmłodszym, dzieckiem w rodzinie. Drohobyckie gimnazjum im. Franciszka Józefa Schulz zakończył ze szczególnymi osiągnięciami w rysunku i języku polskim. Otrzymał rekomendację na studia na uniwersytecie, jednak po namowie rodziców podjął studia na wydziale architektury Politechniki Lwowskiej. Po wybuchu I wojny swiatowej studia przerwał. Na jakiś czas rodzina przeniosła się do Wiednia, gdzie Bruno uczęszczał do Wiedeńskiej akademii sztuki. ,,Na przeszkodzie dalszych studiów stanął zły stan zdrowia rodziców, – kontynuuje Schreyer. – Bywał Schulz i w Paryżu. Ale gdzie by nie był zawsze wracał do Drohobycza. Cały jego świat – to Drohobycz i Truskawiec”. Z czasem malarstwo stało się jego głównym zajęciem: w 1924 roku zostaje nauczycielem rysunku w drohobyckim gimnazjum.
,,Uczniem Schulza zostałem w 1934 roku, – ciągnie dalej Alfred Schreyer. – Uczył nas rysunku i robót ręcznych. Skąd Schulz znał się na stolarce, tego nikt nie wiedział. W tym czasie w gimnazjum były wszystkie narzędzia. Bardzo lubiliśmy Schulza za jego sprawiedliwość. Rozumiał, że nie każdy uczeń może malować, bo do tego potrzebny jest talent, dlatego najniższym stopniem było ,,dobrze”, a ogólnie stawiał ,,bardzo dobrze”. Co się stosuje zajęc z pracy, to tam był bardziej wymagający”. Później właśnie zawód stolarza i umiejętności przekazane przez Schulza uratuje życie Alfreda Schreyera w czasie okupacji niemieckiej.
Jednak najbardziej uczniowie gimnazjum lubili swego nauczyciela za jego opowiadania, które Bruno Schulz wymyślał na poczekaniu w czasie lekcji, aby uczniowie mogli wypocząć. ,,Panie profesorze, – prawie błagały dzieci, – proszę nam opowiedzieć jakąś bajkę”. ,,Na jakie licho warn te bajki? – pół żartem, pół serio mówił nauczyciel. – Macie prawie po czternascie lat!” Ale gimnazjalisci nie przestawali prosić. ,,No dobrze, – mówił Schulz. – Pozamia-tajcie, złóżcie narzędzia, opowiem warn jakąś bajkę”.
,,Siadał na pierwszym warsztacie, – wspomina Schreyer, – odwracał się bokiem do nas, spoglądał w ścianę i zaczynał opowieść. Zazwyczaj były to opowiadania o walce dobra ze złem, a czasem opowieści o czymś niezwykłym. Jestem przekonany, jeżeli by zebrać te opowieści w oddzielny tomik, była by to cudowna część literackiej działalności Schulza”.
Póki pan profesor opowiadał, w klasie panowała całkowita cisza. ,,Skąd Schulz mówił po polsku w tak niezwykły sposób, trudno powiedzieć – mówi jego były uczeń. -Wprawdzie słowa były literackie, ale nie znajdziecie ich u żadnego innego polskiego pisarza. W ogóle twórczość Schulza była trudna, przed wojną prawie nikt go nie czytał”.
Potężny talent i wewnętrzna wielkość łączyły się w nim z ogromną skromnością. Zawsze w szarym ubraniu z chusteczką w górnej kieszonce, szedł korytarzem przy ścianie, jakby obawiał się, że może komuś przeszkodzić, niby chował się przed cudzym wzrokiem. W czasie chodzenia, uginał kolana, aby wydawać się mniejszym. ,,Gdy Schulza odznaczono wysokim odznaczeniem polskiej akademii literatury, nikt prawie o tym nie wiedział, – mówi pan Schreyer. – Przed wojną był dla nas po prostu nauczycielem w gimnazjum. Byli nawet ludzie, ktorzy za jego plecami, kręcili palcem na czole”.
Od triumfu do depresji
W latach 20. Schulz pracował nad cyklem ilustracji do ,,Xięgi Bałwochwalczej”, jego prace wystawiano na kilku ekspozycjach w Warszawie i Lwowie, później odbyła się jego osobista wystawa w Truskawcu.
Luźna korespondencja, w formie rozwiniętych fragmentow prozy, z młodymi pisarzami Władysławem Ryffem i Deborą Fogel, z czasem staną się podstawą pierwszej książki Brunona Schulza ,,Sklepy cynamonowe”.
,,Schulz miał gotowy rękopis ,,Sklepów cynamonowych”, ale nie miał układów, aby go wydać, – kontynuuje opowieść pan Alfred. – Ale znał wpływowych polskich publicystów, ktorych poprosił o pomoc. W Warszawie pokazali ten rękopis Zofii Nałkowskiej, ale i ona odmowiła, tłumacząc, że co dnia przynoszą jej rękopisy. Przyjaciele poradzili mu, aby sam pojechał do Warszawy i zaniósł rękopis osobiście. Czy Schulz przemówił do niej swoim niepowtarzalnym językiem polskim, czy jakieś inne argumenty przedstawił, ale zgodziła się przeczytać rękopis. Nałkowska była nim oczarowana”. W 1934 roku w wydawnictwie ,,Rój” wyszły ,,Sklepy cynamonowe”. Debiut Schulza stał się prawie sensacją literacką. Po wydaniu tej książki Schulz przeżywa swoje najbardziej płodne lata. W 1937 roku, znów dzięki Nałkowskiej, wydaje drukiem ..Sanatorium pod klepsydrą”. Próby wydania ..Sklepów cynamonowych” we Włoszech i Francji kończą się niepowodzeniem, tak samo, jak organizacja personalnej wystawy prac. Bruno Schulz wpada w trwałą i głęboką depresję. Na domiar wszystkiego wybucha wojna. Drohobycz, gdzie trzecią część stanowiła ludność żydowska, Niemcy zmieniają na getto. Kaleki, ludzie starsi, niedołężni są rozstrzeliwani, innych skierowują na roboty. Bruno Schulz dostaje skierowanie do Gestapo. Dobrze znał język niemiecki. Dostał pracę w synagodze, gdzie były zwożone rzeczy zagrabione. Schulz je sortował i katalogował. Jego opiekunem został Feliks Landau. Landau doceniał talent Schulza. Kazał mu wymalowac pokój dziecięcy postaciami z niemieckich bajek. Schulz stworzył trzy kompozycje, na których przedstawił królową, klaunów i karetę z woźnicą. Między innymi – woźnica – to autoportret samego Schulza. Na znak wdzięczności Landau zabezpieczył go glejtem – specjalną opaską, ktora chroniła go przed obławami i wywózką. O różnych akcjach karnych Landau uprzedzał Schulza, aby chronił się na ul. Samborskiej, gdzie Żydzi budowali dla Niemcow szkołę jazdy konnej.
Oko za oko, śmierć za śmierć
,,19 listopada rozpoczęła się tzn. ,,dzika akcja”, – opowiada Alfred Schreyer. – Dlaczego ..dzika”? W tym dniu nie zabierano Żydów do więzienia, ale kogo spotkano na ulicy, rozstrzeliwano. W tym jednym dniu zginęło 365 Żydów. Była to prowokacja, niby jakiś żydowski aptekarz zranił Niemca w palec (w rzeczywistości, mowa była o aptekarzu Kurc-Rainesie, który zranił Niemca Hubnera). Zgubą Schulza była nie tylko ,,dzika akcja”, ale i osobista wrogość Karla Guntera do Feliksa Landau.
,,Było to tak, – ciągnie pan Alfred. – Landau mieszkał na ulicy św. Jana, dziś Tarnawskiego, naprzeciw willi Żydzi budowali dla Niemców szklarnie. Trzy dziewczyny na rusztowaniach malowały ścianę. Skończyło im się wapno i czekały kiedy im doniosą nowe. Landau stał na swym balkonie i zobaczył, że dziewczyny nic nie robią. Wziął karabin i zastrzelił je wszystkie. Pracami kierował zastępca Landaua – Karl Gunter. Był szefem celi tortur. Zwierzę nie zrobi tego co robił on. Gdy Landau zastrzelił te dziewczyny, Gunter zaczął polować na Schulza, aby zemścić się na swym szefie. Okazja nadarzyta się 19 listopada. Zazwyczaj ktoś coś wiedział o akcjach planowanych przez Niemców, ale tym razem było inaczej. Gdy podszedł Gunter, dwoje rozmowców Schulza zaczęło uciekać, a Schulz nie ruszat się z miejsca. Nie wiedział, że polują właśnie na niego. Gdy Gunter podszedł, chwycił go za kołnierz, kazał mu się odwrócić i wystrzelił dwa razy w potylicę. Schulz upadł. Scenę tą obserwowano z budynku Rady Żydowskiej. Trupów nie można było ruszać. Dopiero następnego dnia z gestapo zadzwoniono do Judenratu, żeby uprzątnąć ulicę, bo trupy smierdzą. Później ludzie słyszeli, jak Gunter powiedział do Landaua: ,,Ty zabiłeś moich Żydów, a ja twego”. Następnego dnia Schulz miał opuścić Drohobycz i na aryjskich papierach wyjechać na zachód. Jakieś fatum doprowadziło do tragedii. Zofia Nałkowska, oczarowana talentem Schulza, zorganizowała akcję ratunkową. Przygotowano dokumenty, które przywiózł z Warszawy kurier – polski oficer w niemieckim mundurze, doskonale mówiący po niemiecku. Nie było sądzone – oficer spóźnił się”.
“Tak tragicznie urwało się życie Brunona Schulza, – gorzko zauważa Alfred Schreyer. – Miał 50. lat. Ile mógł jeszcze stworzyć, napisać. Jeden jego utwór zaginął – rękopis ,,Mesjasza”. Nagłaśnialiśmy tą sprawę, pisaliśmy do KGB, potem – do SBU. Jeden sympatyczny major nawet w tej sprawie jeździł do Kijowa. Szukał tam, ale niczego nie znaleziono. Jak by odnaleziono ten rękopis – była by to rewolucja we współczesnej literaturze”.
Znikł nie tylko ,,Mesjasz”. W 2001 roku odnaleziono willę, gdzie mieszkał Landau i gdzie Bruno Schulz pokrył malowidłami ściany pokoju dziecięcego. Zanim postanowiono je odrestaurować, one znikły. Z czasem odnaleziono je w jerozolimskim instytucie Yad-Vashem. Wybuchł skandal. Sprawa zakończyła się ugodą. W 2009 roku Ukraina podpisała z Izraelem umowę o ,,tymczasowym przechowywaniu” fresków Schulza.
Oksana Dudar, dwutygodnik “Kurier Galicyjski”
Таємничий Бруно Шульц
19 листопада минуло 69 років з дня смерті геніального письменника і художника
19 листопада 1942 року два постріли у потилицю, випущені з пістолета Карла Гюнтера, обірвали життя Бруно Шульца, письменника, чий творчий спадок – одна з найяскравіших літературних сторінок ХХ століття. Трагедія сталася в Дрогобичі, на перехресті вулиць Чацкого і Міцкевича. На тому місці нині встановлена меморіальна таблиця, але нема ні могили, ні живих очевидців. Останній свідок тих днів учень Шульца – Альфред Шраєр.
Талант, скромність і дивакуватість
Бруно Шульц народився 1892 року в Дрогобичі, у місті, яке на той час стало осередком сплетіння трьох культур – польської, єврейської та української. Батько Якуб Шульц був власником крамниці з тканинами. «Удома в них розмовляли польською, – згадує Альфред Шраєр, – бо мама не знала ідиш, а батько Якуб був простим чоловіком». Натомість Генрієта добре знала німецьку і читала синові німецькою Гете.
Бруно був третьою наймолодшою дитиною у сім’ю. Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа Шульц закінчив з особливими успіхами у малюванні та польській мові. Отримавши рекомендацію для навчання в університеті, він, однак, за наполяганням батьків вступив на архітектурне відділення Львівського політехнічного інституту. Почалася Перша світова війна і навчання довелося залишити. На якийсь час родина перебралася до Відня, де Бруно Шульц відвідував Віденську академію образотворчого мистецтва. «На заваді став поганий стан здоров’я батьків, – розповідає Альфред Бенович. – Був якось Шульц і у Парижі, але де б він не був, все одно вертав до Дрогобича. Весь його світ – Дрогобич і Трускавець». Втім, саме малювання згодом стає основою професією Шульца: 1924 року його приймають на роботу вчителем малювання у Дрогобицькій гімназії.
«Учнем Шульца я став 1934 року, – продовжує пан Шраєр. – Вчив він нас малюнку і ручної праці. Звідки Шульц знався на столярці, того ніхто не знав. У гімназії були всі відомі на той час інструменти. Ми дуже любили Шульца за його справедливість. Він розумів, що не кожен учень може малювати, бо до того треба мати якийсь талант, тому найнижчою оцінкою було «добре», а загалом ставив «дуже добре». Що стосується праці, то там він вимагав більше». Згодом саме професія столяра і отримані знання від Шульца врятують життя Альфреду Шраєру під час німецької окупації.
Та чи не найбільше хлопці-гімназисти любили свого вчителя за його оповідання, які Бруно Шульц вигадував просто під час уроку, аби заспокоїти втомлених заняттями учнів. «Пане професоре, – майже благали діти, – просимо нам оповісти якусь байку». «На біса вам ті байки? – напівжартома, напівсерйозно казав вчитель. – Вам вже по чотирнадцять!» А гімназисти і далі продовжували благати. «Ну добре, – відказував Шульц. – Позамітайте, поскладайте інструменти, а я розкажу вам байку». «Він сідав на першому верстаті, – пригадує Альфред Бенович, – розвертався півобертом до нас, дивився у стіну і починав оповідати. Переважно це були традиційні оповіді про боротьбу добра і зла, а часом розповідав щось зовсім незвичне. Я свято переконаний, якби ті казки можна було зібрати у якийсь томик – то була б чудова частина літературної діяльності Бруно Шульца».
Доки пан професор оповідав, у класі панувала мертва тиша. «Звідки у Шульца була ця незвичайна польська мова, трудно сказати? – міркує учень. – Насправді слова всі літературні, але ви не знайдете їх більше в жодного польського письменника. Взагалі Шульц був складним, перед війною його майже ніхто не читав».
Могутній талант і внутрішня велич поєднувалися у Шульца з надмірною скромністю. Завжди у сірому одягу з хустинкою в нагрудній кишені, прямуючи коридором, буцім притискав до стіни, ніби боявся комусь завадити, ніби ховався від чужого всевидячого ока. А під час ходьби згинав коліна, аби бути ще менш помітним. «Коли Шульца відзначили дуже високою відзнакою польської академії літератури, про це ніхто майже не знав, – каже Шраєр. – Перед війною він для нас був просто вчителем гімназії. Були навіть люди, які за спиною у Бруно Шульца крутили пальцем коло скроні».
Від тріумфу – до депресії
У 20-их роках Шульц працював над циклом малюнків «Книга ідолопоклонства», брав участь у декількох колективних експозиціях у Варшаві та Львові, пізніше відбулася його персональна виставка у Трускавці.
Натомість переписка у формі розгорнутих прозаїчних фрагментів з молодими письменниками Владиславом Риффом та Деборою Фогель згодом стануть основою першої книги Бруно Шульца «Цинамонові крамниці».
«Шульц мав вже готовий рукопис «Цинамонових крамниць», але не мав знайомств, щоби його видати, – продовжує розповідь па Альфред. – Натомість він знав впливових польських публіцистів, яких і просив посприяли. У Варшаві вони пішли з тим рукописом до відомої польської письменниці Софії Налковської і вона відмовила, мовляв, до неї ледь не щодня приходять з рукописами. Тоді друзі порадили, щоби він поїхав до Варшави і сам відніс рукопис. Чи Шульц до неї промовив своєю неповторною польською мовою чи що, але вона погодилася прочитати рукопис. Налковська була цілковито ним зачарована». 1934 року у польському видавництві «Рій» були видані «Цинамонові крамниці». Дебют Шульца став майже літературною сенсацією. Після виходу книги він переживає свої найдіяльніші роки. А 1937 року, знову ж таки завдяки Налковській вийшов друком «Санаторій під клепсидрою». Спроби ж видати «Цинамонові крамниці» в Італії чи Франції закінчуються невдачами, так само як і намагання влаштувати персональну художню виставку. Бруно Шульц впадає у тривалу і глибоку депресію. До того ж починається війна. Дрогобич, третина населення якого тоді були євреї, німці перетворюють гетто. Калік, старих і немічних розстрілюють, інших відправляють на роботи. Бруно Шульца скеровують до гестапо. Він добре вмів писати і читати німецькою. Відтак йому дісталася робота в синагозі, куди звозили награбовані речі. Шульц мав їх сортувати і каталогувати. Його покровителем став Фелікс Ландау. Він був настільки вражений талантом Шульца, що змусив його розмалювати дитячу кімнату малюнками за мотивами німецьких казок. Шульц створив три композиції, на яких зображені королева, клоуни і карета з кучером. До речі, кучер – автопортрет самого Шульца.
У знак подяки Ландау на руці Шульца з’явився гляйт – спеціальна опаска, яка оберігала від облав і вивезень. Перед різними каральними акція Ландау попереджав Шульца, аби він сховався на вулиці Самбірській, де євреї для німців будували школу верхової їзди.
Око за око, смерть за смерть
«19 листопада 1942 року розпочалася так звана «дика акція», – оповідає пан Альфред. – Чому «дика»? Того дня не забирали євреїв до в’язниці, натомість кожного, хто знаходився на вулиці, розстрілювали. Тоді за один день застрелили 365 євреїв. То була провокація, що нібито якийсь єврейський аптекар поранив німця у палець (йдеться про аптекаря на ім’я Курц-Райнес, який поранив у палець гітлерівця Гюбнера)».
Згубила Шульца не тільки «дика акція», але й особиста неприязнь Карла Гюнтера до Фелікса Ландау.
«То було так, – продовжує Альфред Бенович. – Ландау мешкав на вулиці святого Яна, нині вулиця Тарнавського, а навпроти вілли євреї будували для офіцерів позаду будинків теплиці. Троє дівчат на риштуваннях білили стіну, але в них закінчився розчин і вони чекали, коли їм принесуть ще. Ландау саме стояв на своєму балконі і, побачивши, що вони нічого не роблять, взяв гвинтівку і через вулицю усіх їх застрелив. А тою роботою керував заступник Ландау такий собі Карл Гюнтер. Він був керівником камери тортур. Тварина не може зробити того, що робив він. Коли Ландау застрелив тих дівчат, Гюнтер почав полювати на Шульца, щоб у такий спосіб помститися своєму начальнику. І тут йому випала така нагода 19 листопада. Річ у тім, що зазвичай бодай хтось щось знав про акції, а цього разу все було по-іншому. Коли надійшов Гюнтер, двоє співбесідників Шульца почали втікати, а Шульц залишився на місці. Він і гадки не мав, що полюють саме на нього. Гюнтер наздогнав Шульца, схопив за комір, сказав йому відвернутися і вистрелив двічі у потилицю. Шульц впав, всю цю сцену бачили у єврейській раді. Трупів не можна було рухати. Тільки наступного дня зателефонували з гестапо до голови юденрат, щоби позабирали ебіжчиків, бо смердять». Потім люди чули, як Гюнтер сказав Ландау: «Ти вбив моїх євреїв, а я твого».
Буквально дня чи двох не вистачило, аби Шульц покинув Дрогобич і з арійськими документами поїхав далеко на захід. Якесь неймовірне невезіння зрештою призвело до невиправної трагедії. Адже зачарована талантом Шульца Софія Налковська особисто взялася за порятунок письменника. Були готові документи, а з Варшави вирушив польський офіцер в німецькій формі, який добре володів німецькою мовою. Не судилося – офіцер спізнився.
«Так трагічно закінчилося життя Бруно Шульца, – з гіркотою каже пан Шраєр. – Він мав 50 років. Скільки Шульц ще міг написати. Один його великий твір зник – рукопис «Месії». Ми й оголошення робили, писали в КДБ, потім – до СБУ. Один дуже симпатичний майор навіть їздив до Києва, питався, нічого не знайшли. Якби того «Месію» знайти – то була б революція в сучасній літературі».
Зник не тільки рукопис «Месії». 2001 року в Дрогобичі був віднайдений будинок, де мешкав Ландау і де Бруно Шульц розписував стіни. Але поки твір мистецтва збиралися реставрувати, малюнки разом з фресками зникли. Згодом основні елементи малюнків виявили в єрусалимському інституті Яд ва-Шем. Щоправда, 2009 року Україна підписала договір з Ізраїлем про тимчасове зберігання фресок Шульца.
Оксана ДУДАР, “Кур`єр Галіцийскі”
Редакція “Трускавецького вісника” висловлює щиру подяку двотижневику “Кур`єр Галіцийскі” за надіслані матеріали та дозвіл на розміщення їх в нашому виданні.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень