Зі здивуванням прочитав у місцевій пресі Звернення «Дрогобицького товариства «Просвіта» до влади і громадськості міста Дрогобича». Що ж примусило високотитулованих мужів науки від представників громади до такого кроку? Вони не можуть спокійно спати тому, що національно-свідомі громадяни хочуть повернути нашому місту історичну справедливість – відновити монумент Лицарю, встановленому у 1916 році в Дрогобичі, на відзнаку першої річниці звільнення міста від російських загарбників.
Мені, як людині, котра разом, зі світлої пам’яті Ярославом Ольховим, були заступниками першого голови товариства «Просвіта» Павла Витичака і в буремний час для незалежності України 30 липня 1989 року відкривав в Дрогобичі перший демократичний мітинг, не байдуже, а навіть образливе це звернення.
Підписанти Звернення наголошують на тому, що в «тодішній вітчизні Австро-Угорщині, в своєму краї, українці не були політичними та економічними господарями». Хотів би запитати титулоносців – може, в Російській імперії, чи, може, в іншому краю вони були не такими?
Не прагну втомлювати читачів, але хотів би нагадати місцевим маніпуляторам і нібито громадським діячам, що саме завдяки Австро-Угорщині українці, після більш ніж 400-літнього поневолення Річчю Посполитою отримали шанс на відродження і не сполонізувалися остаточно, не перетворилися на манкуртів чи сучасних лугандонів, себто відступників Українського Сходу.
Не будучи ніколи австрофілом, хочу нагадати навченим мужам, що змінилося в житті українців за часів Австрії:
– У 1774 році, через 2 роки після зайняття Австрією Галичини, у Відні відкрито семінарію для уніатського духовенства, яку в 1784 році перенесено до Львова у статусі Генеральної Семінарії.
– У 1785році при семінарії відкрито університет, а при ньому Руський, себто Український інститут, в якому у 1787 році лекції читали народною мовою.
– У 1792 році вийшов цісарський указ про навчання українських дітей рідною мовою і запровадження шкільної повинності.
– До 1914 року в нашому краї діяло 1340 народних шкіл, 6 державних, 8 приватних і 10 українських гімназій.
– У 1782 році Австрія скасувала кріпацтво, за словами Івана Франка «галичани перестали бути білими неграми в центрі Європи».
– У 1848 році в Галичині скасовано панщину. Не дивно, що в наших селах на відзнаку про цю подію встановлювали Хрести Подяки, які стоять до сьогодні, якщо не були знищені московськими окупантами після «золотого вересня».
– У 1807 році завдяки австрійській владі відновлено Галицьку метрополію УГКЦ, яку очолив Антоній Ангелович. Загальновідомо, що УГКЦ дієво забезпечила надійний захист української мови, боротьбу за яку активізували «Руська трійця», в 1873 році, «Просвіта» – в 1868 році, «Товариство Тараса Шевченка» – в 1873 році, «НТШ» – в 1892 році.
Після «Весни народів» в 1848 році українське життя розпочало широкоосяжний поступ у всіх царинах:
– перші демократичні вибори до Віденського парламенту, на яких українці вибороли 39 місць, серед яких був дієвий селянин Іван Капущак;
– вибори до Галицького сейму, де було вже 19 українських послів;
– стало можливим створення низки перших українських партій, які закликали до єдності на всіх українських землях: Радикальна партія – 1890 рік, Українська Національно-Демократична партія – 1899 рік. Не випадково великий Каменяр свого часу назвав Галичину «П’ємонтом України», що підтвердила наступна епоха.
Так, Австрія не була для нашого народу рідною матір’ю, але не була і мачухою. Я не маю наміру співати осанну Австро-Угорській імперії, але залишаю за собою право належно оцінити її роль в українському відродженні. Завдяки освідченому абсолютизму австрійських імператорів ми отримали школи у всіх селах і містах, в яких вчили українською мовою і які в основному збереглися до сьогодні. Модерні будинки, бруковані дороги, якими так люблять хизуватися мешканці міста, побудовані до 1914 року. Не випадково майже в усіх сільських оселях висіли портрети Франца Йосифа.
За сорок років педагогічної роботи в школах та педінституті наводив учням і студентам ще з десяток прикладів, які підтверджували своєрідність становища українців за часів Австро-Угорської імперії, яка чимось уподібнювалася до сучасного Євросоюзу. Саме за участі «бабці Австрії» першим міністром охорони здоров’я у світі став українець Іван Горбачевський. Хочу нагадати, що саме австрійська влада долучилася до створення Легіону Українських Січових Стрільців, який не став зародком Української Галицької Армії, а згодом – Української Повстанської Армії та сучасних Збройних Сил України.
Австрійська влада в особі проукраїнського старости Дрогобича К.Гужковського при підтримці товариств «Просвіта» Дрогобича, Борислава, сіл Тустановичі та Мражниця встановила в місті монумент Лицаря як збірний образ не лише як відзнаку про звільнення міста від російських загарбників, але передовсім як відзнаку честі і доблесті українських січовиків у боротьбі з ними. «Фонд Лицаря» очолював громадський діяч, директор школи зі с.Ясениця Сільна Григорій Коссак, чим засвідчував шляхетність Ідеї і Чину.
Визнаючи історичний факт існування монумента такого Лицаря в Дрогобичі, підписанти пропонують при відновленні запхати його на територію музею. Добре, що не планують накрити якоюсь веретою. Звідки в наших знаних дрогобичан таке колоніальне мислення і загумінкова меншовартість? Можливо, вони сумують за тими часами, коли в центрі міста горбатилися перед псевдомогилою генерала Васильєва.
Справедливо писав Іван Франко: «Все, що йде поза рамки нації, це фарисейство або хоробливий сентименталізм фантастів». Бідкаються небідні автори Звернення, що «доходи від цвяхів марна річ», маючи на увазі цвяхи-пожертви біля монумента Лицаря, посилаючись на те, що гості міста не кидають монетки в Дрогобицький фонтан, який, за словами наших сусідів поляків, є «образом нензи і розпачу». Ще в попередній публікації «Візитівка Дрогобича на віки» («Галицька Зоря», 2006 р.) я акцентував увагу на тому, що до сьогодні Дрогобич титульної візитівки не має. А ним мав би стати монумент Лицаря на площі Ринок, що підтверджував би тяглість нашої європейськості з давнини до сьогодення. І не треба гадати, що наші краяни не будуть в змозі на пожертви біля монумента Лицаря для потребуючих. Щораз більше громадян після революції Гідності почали керуватися гаслом відомого бізнесмена і доброчинця Євгена Чекаленка, який закликав: «Треба любити Україну до глибини кишені».
І не треба фарисействувати, панове науковці й історики, та відмовляти ентузіастам у відновленні монумента «Рицареві небіжки Австрії», як ви глаголите. Прикро визнавати, що комплекс колоніального мислення і загумінкової меншовартості аж випирає з вашого Звернення, хоча б тому, що ви на кшталт московських писак послуговуєтеся термінами «рицар», «рицареві», що не властиве нашій історії і мові, забуваючи про «лицаря», «лицарство», що визначають шляхетність, відвагу, жертовність.
Дуже не хотів би, щоби після вашого Звернення дрогобичани говорили, що «Просвіта» зійшла на пси, а прийдешні покоління називали своїх попередників «хрунями» дрогобичанами.
Встановлення монумента Лицареві в центрі Дрогобича стане підтвердженням національної свідомості, патріотичної постави, громадської активності, зрілого інтелекту, європейської шляхетності.
Володимир Грабельський, історик, педагог, газета «Галицька Зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень