Коли Іван Франко проголошував ці слова, учитель справді був у пошані, на ньому трималася не лише школа, освіта, а й, в ширшому значенні цього слова, – суспільство, політичні й економічні процеси в державі.
Нині школа радше стоїть меценатами, спонсорами, ніж учителями. Коли дивишся на пошарпані приміщення наших шкіл, лише дивуєшся недолугості державних чиновників, які не розуміють, що саме в освіту слід вкладати чи не найбільше коштів, аби забезпечити гідне майбутнє України. Так роблять усі цивілізовані держави, добиваючись значних успіхів.
Вчитель нині зведений до рангу передавача знань дітям з підручника. Про виховну роль у широкому значенні цього слова вже давно не йдеться. Лише одиниці вчителів для дітей є авторитетами. Більшість же приходить на роботу задля отримання невеличкої зарплати. Звідси – й низька віддача від педагогічного процесу. Школа мала би стати базою виховання підростаючого покоління, але в нинішніх умовах не може виконати своєї основної функції.
Боляче спостерігати за тим, як у багатьох школах вчителі в буквальному розумінні цього слова гризуться між собою за те, аби відібрати один в одного години, а молодь виживає пенсіонерів. Де вже там говорити про якість знань і виховний процес! Ось і маємо ситуацію, коли в переповнених маршрутках наші учні сидять, не поступаючись місцем старшим. А звідки наркоманія, алкоголізм, ранні статеві стосунки? Звичайно, можна частину провини скинути на батьків, але ж ті не є професійними вчителями, педагогічних університетів не закінчували, у вихованні не тямлять…
Школа стоятиме учителем лише тоді, коли держава повернеться обличчям до проблем освіти.
Анатолій Власюк, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень