Первинним і основним осередком суспільства є сім’я. Це заснована на шлюбі і близькій родинності невелика група людей, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Унікальність сімейних стосунків у тому, що їх основу становлять міжособистісні взаємини, які виникають на ґрунті кохання, любові, кровної спорідненості, тому специфіка шлюбно-сімейних відносин така, що вони не завжди регулюються правом.
У Сімейному кодексі шлюб визначено як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів громадянського стану. Цим положенням заперечена ідея одностатевого шлюбу. Але поряд із цим здійснюється узаконення так званого фактичного (цивільного) шлюбу. Це випливає із визначення у статті 3 ознак сім’ї, якими є спільне проживання, спільний побут та взаємні права і обов’язки. Так, узаконивши фактичний шлюб, Україна стала на дуже небезпечний шлях, який вже пройшли деякі європейські країни (яскравий приклад — Голландія). З часом і в нас, на думку Г. Миронової, можуть постати питання законодавчого врегулювання та узаконення одностатевих шлюбів, що в свою чергу порушить питання всиновлення такими «сім’ями» дітей тощо . Саме держава за допомогою законодавчого регулювання шлюбно-сімейних відносин повинна здійснювати захист національних традицій та моральних цінностей. Шлюб повинен бути основною, домінуючою, захищеною законом та мораллю формою організації сімейного життя жінки і чоловіка.
Корені шлюбу як правового інституту — у прадавніх часах. Він заснований на глибоких почуттях, подружніх і родинних, і існуватиме доти, доки вони існують. Загальновизнаним є факт, що саме християнська мораль історично мала значний вплив на формування українського національного світогляду. Саме завдяки її авторитету поширювався моральний досвід поколінь. Тому основними засадами моральної свідомості, що склалася в Україні у сфері шлюбно-сімейних відносин є те, що:
1) шлюб — це союз чоловіка і жінки;
2) шлюб є безстроковим зобов’язанням подружжя любити і поважати одне одного;
3) батьки мають утримувати та виховувати своїх дітей, а діти, незалежно від віку, мають слухатися і шанувати батьків.
Така сфера правового регулювання як шлюбно-сімейні відносини, мабуть, більше, ніж будь-яка інша, пов’язана зі звичаєвим правом. В Україні тривалий час, аж до кінця ХІХ ст., звичаєве право було основним засобом регулювання взаємовідносин між людьми, зокрема у родинному побуті, і в основному увійшло згодом у закони державного права. Багато звичаїв і обрядів українці зберегли дотепер. Саме норми звичаєвого права покладені у основу формування сучасного сімейного права. Тому дослідження історико-правових засад національного права, зокрема вивчення звичаїв у сфері шлюбно-сімейних (родинних) відносин, є дуже важливим на сучасному етапі відродження і розвитку української державності, становлення і ствердження України як соціальної, правової, демократичної держави, зміни та удосконалення законодавства.
Дослідженню правових звичаїв загалом, і зокрема сімейних, в Україні присвячено небагато юридичних праць. Домінують роботи історичного, етнографічного характеру, дослідження у сфері культури і побуту населення на території України, а також роботи з історії держави і права України. Велике значення мають праці дослідників і збирачів народних звичаїв ХІХ — початку ХХ ст., а саме П. Чубинського, І. Оршанського, М. Владимирського-Буданова, М. Грушевського, В. Мухіна, А. Костяківського, Н. Полонської-Василенко, а також сучасних науковців А. Пономарьова, М. Гримич, О. Івановської та ін.
Нині таке дослідження є актуальним, оскільки за роки радянської влади сімейне законодавство «заперечувало звичай і не турбувалось збереженням сімейних підвалин» і національних традицій. З часів здобуття Україною незалежності, відродження демократії і свободи віросповідання в Україні почали відроджуватися національні сімейні звичаї, зокрема обряд укладення шлюбу, повернулася традиція шлюбу, освяченого церквою. Прогресивним кроком серед цих позитивних змін, що став поштовхом для відродження традиційних для українців звичаїв, можна назвати ухвалення 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України. Цим кодексом здійснюється легалізація звичаю. Так, стаття 11 передбачає можливість врахування звичаю, у разі вирішення судом сімейних спорів. Як вважає О. Скуйбіда, звичай доповнюватиме закон і у врегулюванні сімейного спору допомагатиме утверджувати принцип верховенства права . Також новим Сімейним кодексом зроблено спробу поновити звичайний для української національної сімейно-шлюбної традиції, але забутий у радянські часи, обов’язок особи, яка відмовилася від укладення шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, яких вона зазнала у зв’язку з приготуванням до весілля (ст. 31).
На сучасні традиції та звичаї укладення шлюбу значно вплинув їх історичний розвиток. За часів Київської Русі сімейні відносини мали патріархальний характер, що утвердився завдяки монополізації чоловіком, як главою сім’ї, приватної власності і регулювалися як нормами звичаєвого права, так і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства — ще й церковними уставами. Шлюбно-сімейне право дохристиянської доби допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що до хрещення князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела трактували шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб — не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Християнське право вступало у конфлікт із звичаями дохристиянської доби і визнавало шлюби освячені церквою, обрядом вінчання. Церква прагнула відмінити весільні обряди, що існували раніше, щоб люди брали шлюб лише за церковним обрядом і забули дохристиянські звичаї. Але поряд із обрядом вінчання все ж таки збереглися дохристиянські весільні звичаї і традиції. На думку М. Владимирського-Буданова, в ХVI — XVII ст. поряд із шлюбами «вінчаними» визнавали й «невінчані», але здійснені згідно зі звичаєвими нормами та з дотриманням весільної обрядовості. Ус і права членів сім’ї, створеної внаслідок такого шлюбу, визнавалися так само, як і членів сімей, заснованих на церковному шлюбі. Весільні обряди, що дійшли до нашого часу, є найбільш достовірними і точними історичними свідченнями про давньоязичницьку релігійну форму укладення шлюбу. Отже, утворення сім’ї з укладенням законного шлюбного союзу завжди вимагало публічного здійснення шлюбного ритуалу, що склався історично і переходив із покоління в покоління. За формою це були обрядодії, що склалися в дохристиянський час і збереглися в добу християнства: сватання, оглядини, заручини і власне весілля. Усі ці обряди, які за звичаєм мали юридичні наслідки, здебільшого збереглися і досьогодні.
Слід зазначити, що українці аж до початку ХХ ст. одружувалися у ранньому віці: звичайний вік нареченого становив 18–19 років, а нареченої — 16–17 років. За часів Київської Русі шлюбний вік визначався згідно з візантійським законодавством і становив для юнаків 14–15 років, а для дівчат — 12–13 років. Литовський статут 1566 року встановлював шлюбний вік для дівчини з 15 років, для юнаків — з 18 років. Але згодом ІІІ Статут 1588 року знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Така подія підтверджує те, що Великі князі литовські, проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвитку. Звід законів цивільних (Х том Зводу законів Російської імперії) визначає граничні вікові рамки для вступу у шлюб: заборонено вступати у шлюб особам чоловічої статі, яким не виповнилося 18 років, а жіночої — 16 років; а також особам, які мають понад 80 років від народження.
Ще однією важливою традицією для укладення майбутнього шлюбу було отримання батьківського благословення. Дослідники ХІХ ст. акцентують увагу на тому що в Україні батьки звичайно прислухалися до вибору своїх дітей. Так, наприклад, П.Чубинський наводить наступний звичай: батьки, коли бачили, що сину вже час одружуватися, сповіщали його про це і пропонували йому наречену. Якщо, це не та дівчина, яку він обрав собі сам, то він просив батьків не губити його і дозволити одружитися на дівчині, обраній ним. У більшості випадків батьки погоджувалися виконати бажання сина. Отже, попри свободу вибору наречених, прийнято було одружуватися тільки з дозволу батьків. Закохані приходили до батьків за благословенням. Якщо ж молоді одружувалися таємно або всупереч волі батьків, то вони зазвичай каралися позбавленням приданого, спадщини тощо. Навіть у Зводі законів цивільних Російської імперії закріплено заборону вступати у шлюб без дозволу батьків, опікунів та піклувальників. Без батьківської згоди шлюб не міг стати дійсним, а якщо й бували такі шлюби, то це вважалося аномалією. Тому, хоча молоді дуже часто самі обирали собі наречених, остаточне рішення завжди було за батьками. Саме домовленість між батьками молодих про намір одружити дітей була тією базою, на основі якої складалися всі подальші договірно-зобов’язальні відносини.
Така домовленість ставала приводом для сватання, коли батьки або родичі молодого засилали сватів (посередників) до родини молодої з пропозицією про шлюб. Якщо батьки молодої відповідали згодою на таку пропозицію, то зазвичай укладалася угода. У ХVІ — ХVІІ ст. такі угоди почали укладатися в письмовій формі і називалися «змовними листами» або «шлюбними інтерцизами». В цих угодах сторони домовлялися, що один із контрагентів повинен видати дочку (сестру), а інший повинен з нею одружитися в призначений день. Одним із давніх звичаїв сватання, що зберігся у західних регіонах України аж до початку ХХ ст., була шлюбна пропозиція дівчини до парубка. «Дівчина було прийде в хату де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитися з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині» .
Як традиційний звичай, після сватання відбувалися оглядини, коли батьки нареченої приходили до помешкання, де житиме майбутня сім’я, і оцінювали майновий стан нареченого. Якщо родину молодої щось не влаштовувало в господарстві молодого, вона могла розірвати попередню домовленість про майбутній шлюб. Така відмова не тягнула за собою ніяких юридичних наслідків для нареченої. Траплялося, що батьки нареченої відмовлялися від оглядин, якщо вони, наприклад, добре були обізнані про родину і господарський стан майбутнього чоловіка своєї дочки. У такому разі сватання вважалося закінченим, і розпочинався наступний етап — заручини. Заручини — це дуже важливий в юридичному значенні акт. Інколи, як зауважує І. Терлюк, заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім’ї було кілька дівчат, то обов’язково слід було видати заміж старшу, а потім наступну за віком. Під час заручин домовлялися про розподіл витрат на підготовку весілля, весільні подарунки, придане нареченої та частку сина у разі відділення молодої сім’ї від батька тощо. Вже в добу Литовсько-Руської держави після сватання і заручин представники нареченого та нареченої укладали шлюбний договір, у якому визначався посаг (придане) нареченої і віно, що записувалося нареченим своїй майбутній дружині для забезпечення її посагу. У ст. 1 розд. ІV Статуту 1529 року сказано, що сума віна повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка . У деяких місцевостях України після заручин молоді вже не мали права відмовитися від весілля, що свідчить про важливість цього обряду зі звичаєво-правового погляду.
Після заручин розпочиналася активна підготовка до весілля, і якщо угода про майбутній шлюб на цьому етапі з якихось причин розривалася, то це вже тягнуло за собою певні санкції для сторони, яка відмовилася. Зокрема на неї покладався обов’язок відшкодувати витрати на пригощання під час сватання і заручин, подарунки та приготування до весілля. Крім того, у ХІХ столітті вже існувала практика відшкодування і моральних збитків, так звана «плата за безчестя», або «штраф за сором». У Полтавській губернії, на Поліссі існувала практика, що у випадку, якщо від шлюбу відмовляються не пізніше, ніж через день після сватання, то позов за збитки і безчестя волосним судом не приймалися .Тому весілля намагалися зіграти якнайскоріше після заручин.
Весілля зазвичай грали восени від Покрови (14 жовтня) до Пилипівського посту (28 листопада) або взимку від Хрещення (19 січня) до Масниці. Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на «запросини». Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Обов’язковою обрядовою дією було прощання нареченого і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. Лише у 1744 р. був виданий указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання сукупно, не чекаючи весілля. Брати вінчаний шлюб за церковними канонами можна було тричі за життя. Однак за давньоруськими звичаями, кодифікованими Литовським статутом 1526 року, та Магдебурським правом «вільно кожному одружуватися стільки разів, скільки забажає, поки без жони зоставатися не зможе чи не схоче, хоча б їх умерло у нього три чи чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх вільно піти заміж за іншого» . Це ще раз акцентує, що за часів Литовсько-Руського князівства, не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває щоразу яскравіших ознак правового договору.
Під час укладення шлюбного договору вже остаточно встановлювався посаг нареченої та віно, що вносив наречений. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини, що робило її матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало жінку на випадок смерті чоловіка. Але з поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами, а одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан. У Зводі цивільних законів було закріплено обов’язок нареченого повідомити священика свого приходу під час укладення шлюбу про своє ім’я, чин та положення, а також ім’я та соціальне положення нареченої (ст. 22), а також було встановлено, що головним доказом укладення шлюбу є приходська (метрична) книга (ст. 31).
Короткий історичний аналіз звичаїв і законодавчих актів у сфері регулювання сімейних відносин дає змогу зробити висновок, що звичаєво-правові норми і традиції завжди існували одночасно з діючим на певних етапах розвитку української держави законодавством, а інколи і всупереч йому. Хоча за певних історичних подій, які загрожували цілковитою втратою звичаїв та традицій українського народу щодо укладення шлюбів, давні традиції все ж збереглися і дійшли, нехай і не у первинному вигляді, і до наших днів. Вони увібрали лише позитивні сторони відносин, які формувалися віками та передавалися із покоління в покоління. На нашу думку, збереження звичаїв та традицій у різних аспектах життя українського народу, зокрема в сімейних обрядах (наприклад, звичаїв щодо укладення шлюбу) дає змогу відродити унікальність та автентичність української правової культури та відтворити традиції та звичаї у сучасному праві України.
Ірина Кузьменко, головний спеціаліст відділу державної реєстрації актів цивільного стану Трускавецького міського управління юстиції
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень