Позачергові президентські вибори 2014 року були нетиповими, але не стали по-доброму надвичайними. Вони хоча й відбувалися в незвичних умовах – призупиненої національної революції та активної фази російської агресії, – і проводились не на всій території (Крим, більша частина Донеччини та Луганщини), загалом не стали цілком новим феноменом в українській політиці періоду Незалежності.
Не зміг суттєво повпливати на ситуацію і той факт, що це були перші за два десятиліття таки вибори з вибором і без масових фальсифікацій. Однак і все ще недостатня швидкість процесу якісних змін у суспільній свідомості, і брак належної політичної освіченості в масах, і великий загальний страх перед масштабною війною на Сході та Півдні, – зробили свою справу.
Не дивно, що, попри декларації дев’ятнадцяти кандидатів, на виборах ми загалом не спостерігали боротьби ідеологій. Особливо це стосується лідерів перегонів. П.Порошенко, відчуваючи близьку перемогу, взагалі уникав ідейно-дискусійного спілкування, тому не з’являвся на публічних дебатах. Ю.Тимошенко всіляко намагалася агресивно вкусити провідного кандидата незручними питаннями, але тільки заочно й доволі дріб’язково – без належної світоглядної глибини. Як наслідок, безідейність та ціннісний хаос панували й у більшості передвиборних програм (окрім Д.Яроша та О.Тягнибока). Щоправда, на цей раз до традиційно нестравного передвиборного вінегрету із лібералістичних (євросоюзних) та соціал-демократичних обіцянок, додалась, під впливом Майдану, московської анексії Криму та катастрофічної ситуації на сході, ще потужна порція патріотичного популізму. П.Порошенко договорився навіть до того, що пообіцяв виграти війну з проросійськими терористами за декілька годин. Що ж, багато блаженних увірували й у це…
Загалом на виборах, і це важливо відзначити, перемогли претенденти-державники, котрі, хоч і не мали чітких державотворчих ідеологій, однак декларували свою державницьку позицію, обіцяли зупинити розвал країни, обстоювали єдність України та ін. Основними переможцями, окрім Петра Порошенка, що переміг у першому турі, набравши 54,7%, стали ще О.Ляшко (8,3%) та А.Гриценко (5,5%). Голосуючи за цих кандидатів, люди фактично проголосували за збереження цілісності держави і швидке завершення війни. Не в останню чергу допомогли й піар-ресурси: “5 канал” активно популяризував свого власника – П.Порошенка, О.Ляшко піарився на своїх часто авантюрних виїздах на “дикий Схід”, а А.Гриценко чималі кошти, як на скромного антикорупціонера, вклав у зовнішню рекламу. Позитивну роль для іміджу цих кандидатів відіграла також й активна участь у Майдані, котра прикрила собою їх вельми сумнівне, а часто й сумне, політичне минуле.
Позитивним моментом виборів стала й нищівна та різнорівнева (виборча і політична) поразка явних чи прихованих антидержавників й українофобів із числа регіоналів та комуністів (С.Тігіпка, М.Добкіна, П.Симоненка, В.Коновалюка, Ю.Бойка, Р.Кузьміна, В.Цушка). Особливо відчутним стало падіння С.Тігіпка з 13% у 2010 році, до 5,2%. А також тривідсотковий мізер офіційного кандидата від Партії регіонів М.Добкіна. А головне, що москвофільські ідеї регіоналів та комуноїдів викликають все загальніше суспільне несприйняття, котре, за умов існування національно відповідальної влади, можна було б використати для заборони цих (та й інших) злочинних, антидержавних структур.
Зазнали поразки і на виборах, і політично також представники теперішньої тимчасової влади, утвореної коаліцією “Батьківщини” та “Свободи”. Майже тринадцять відсотків Ю.Тимошенко (удвічі менше, ніж у 2010-му) й 1,16% в О.Тягнибока (у 2010-му він мав 1,5%), – це передусім нищівний вирок неефективній політиці теперішньої влади, котра замість ламати, очолила більшість корупційних схем злочинного режиму В.Януковича, а також бездарно програла війну за Крим і зараз програє Росії та місцевому криміналітету боротьбу за Донбас. Особливо відчутно, після успіху на парламентських виборах 2012 року, втратив підтримку громади О.Тягнибок. Він, хоча й запропонував непогану, порівняно із попередніми, президентську програму, все ж поплатився за те, що не зумів повести самостійну політичну боротьбу, базовану на націоналістичній ідеології, і став заручником та, фактично, співучасником бездумної, безвідповідальної, а часто й безпринципно-угодовської політики так званої об’єднаної опозиції перед, під час та після Майдану 2013-2014 років.
Не виграли виборів, але політично не програли, представники третьої групи – нові обличчя, висунуті у велику політику революційним Майданом. Здавалося б, 2% в О.Богомолець та 0,7% у Д.Яроша – це явна поразка. Однак тут не все так просто. Скажімо, Ольга Богомолець, попри позитивні особисті якості як громадський діяч та успішний лікар, не мала ні належної політичної програми, ні політичної організації, тому виграти в принципі не могла.
Дмитро Ярош натомість проявив себе як харизматичний революційний лідер Майдану і талановитий організатор (через створення громадського об’єднання, а тепер всеукраїнської націоналістичної партії “Правий сектор”), завдяки зусиллям котрого, фактично, було забезпечено безкомпромісність та послідовність національно-державницької позиції в межах строкатих майданних течій. Так, перемога Майдану не зумовила перемогу на виборах Д.Яроша. І на те були три основні причини. По-перше, чимало голосів патріотично та націоналістично налаштованих громадян забрали інші кандидати-державники, що більш ефективно використовували піар-технології. Чого вартує лише ідея П.Порошенка переконати виборців у тому, що, якщо ті хочуть миру, треба голосувати в один тур за найбільш прохідного кандидата, тобто власне за нього. По-друге, частина виборців купилися на образ “більшого націоналіста, ніж сам Ярош”, що його зумів розкрутити новий геній популізму О.Ляшко (у Росії схожу роль уже чверть століття відіграє напівофіційний блазень путінського режиму В.Жириновський). По-третє, щойно створена політична партія “Правий сектор”, не лише переживає, зрозуміло, важкий період становлення та розбудови, а й бере активну участь у сприянні антитерористичній кампанії на Сході та забезпеченні громадського порядку й стабільності на решті території України. Пріоритет національної оборони зумовив те, що Д.Ярош практично постійно перебував у гарячих точках країни, вирішував нагальні питання державної безпеки, а тому передвиборна кампанія як така майже не велася. Цим і скористалися інші кандидати. Не можна не враховувати також і часті кампанії проти “Правого сектору” у ЗМІ, і переслідування з боку правоохоронних органів (аж до політичних убивств чи арештів активістів), і запускання різних шельмувальних міфів про самого Д.Яроша та його партію тощо.
Однак і сам Д.Ярош, і “Правий сектор” на цих виборах таки не програли. Їхня перемога є ідеологічною (саме ця партія має розроблену націоцентричну політичну програму і чітку ідеологію українського державотворення, базовану на національній ідеї), моральною (хлопці на ділі показали пріоритет самовідданої боротьби за Україну, а не за владу в умовах гібридної війни) та організаційною (під час виборів вдалося зареєструвати, зміцнити та розбудувати організаційну структуру партії). Тож можна сподіватися, що на наступних парламентських виборах “Правий сектор” цілком спроможний показати пристойний результат.
Загалом вибори справляють двояке враження. Правда, важко сподіватися, що вони вирішать на користь народу хоча б одну із проблем національного буття: від повернення Криму та швидкого й успішного завершення війни на сході – до здійснення нарешті національного відродження та запровадження дієвих механізмів національного народовладдя. Навряд чи вони створять і передумови до руйнування режиму внутрішньої окупації, до системних змін, котрих вимагав повсталий народ на Майдані. Новий президент у цьому плані, попри свою патріотичну риторику, не вселяє особливих надій. Його суперечливе політичне минуле, принципова безідейність, схильність до підкилимних домовленостей із одіозними, інколи виразно антиукраїнськими, силами, брак національно акцентованого світогляду, відсутність націоцентричної команди і, найважливіше, відсутність програми національного державотворення, – спонукають скептично поставитись до перспектив цього політика. П’ятий президент, як і чотири попередні, знову має всі шанси стати не президентом національної держави, а головним адміністратором космополітично-прозахідної чи проросійської неоколонії. Як попереджали у 2003 році націоналістичні політологи, в умовах “декоративної незалежності” (Л.Костенко) – відсутності української держави – “майбутній президент буде приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил” (В.Іванишин). Шкода тільки, що при цьому сумне майбутнє чекає не лише його, а цілу Україну.
З іншого боку, і Майдан, і вибори чітко показали наявність у громади волі до перемоги та могутнього революційного потенціалу, засвідчили швидке прирощення в суспільстві національної, патріотичної та державницької свідомостей. У цьому, частково, секрет перемоги нехай і безідейних, але державницьких кандидатів, у цьому ж і подальша перспектива політичного самоутвердження сил виразно націоналістичних. Цілком можливе та прогнозоване розчарування сьогоднішніми переможцями зумовить пошук реальних, а не фіктивних, державних мужів і державобудівних сил, спроможних до здійснення основоположних завдань постколоніального народу: завершення Національної революції 2013-14 років, докорінної “перебудови держави” (С.Семенченко), запровадження системи реального народовладдя, об’єднання суспільства та політикуму довкола національної ідеї, знешкодження антидержавних тенденцій, персоналій та структур. У цьому – наша спільна українська перспектива після президентських виборів.
Петро Іванишин, Науково-ідеологічний центр імені Д.Донцова, газета «Галицька Зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень