Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом.
З листа І. Франка до А. Кримського
У Трускавці пам’ятник Івану Франку знаходиться в невеликому затишному скверу, розташованому на роздоріжжі вулиць. Дуже символічно, що саме звідси, від скверика, відходять врізнобіч дві вулиці – Франка та Кравченко. Цих двох людей поєднувала на лише щира дружба та спільні зацікавлення, а щось значно більше.
Чи можна говорити про кохання між Іваном Франком та Юлією Шнайдер-Нементовською (справжнє ім`я письменниці Уляни Кравченко)? Документів чи записів, які б підтверджували такий факт, не збереглося. Зате в багатьох їхніх листах прослідковується глибока симпатія.
Обидвоє нещасливі в шлюбі, обидвоє вболівали за долю рідного народу, обидвоє мали про що поговорити, відчути взаємну підтримку. Чи не тому Іван Франко так любив їздити до Трускавця? І на старій дерев`яній лавці під крислатими деревами письменник годинами спілкувався з Уляною Кравченко, котра в 1900-1904 рр. вчителювала в сільській трускавецькій школі.
***
Юлія Шнайдер по материнській лінії походила зі священичої родини. Її мати (теж Юлія) вийшла заміж за повітового урядника Шнайдера (слово «Schneider» німецькою означає «кравець»), але повдовіла, коли малій Юлії було всього 10 рочків.
Закінчивши у 1881 році Львівську вчительську семінарію, 21-річна Юлія Шнайдер розпочинає свою подвижницьку роботу на ниві просвітительства.
Тоді ж маємо і першу згадку про взаємини Івана Франка та Юлії Шнайдер – коли її за протекцією вже відомого на той час Франка переводять на роботу до Львова.
Іван Франко був старший від Юлії Шнайдер на 4 роки (вона 1860 р.н., він 1856 р.н.). На час закінчення Юлією Шнайдер учительської семінарії в 1881 році він був уже достатньо знаним в Галичині, встиг двічі відсидіти в тюрмі, а з-під його пера вийшли відомі «Каменярі», «Вічний революціонер», «Не пора». Тоді ж він пише повісті «Захар Беркут», «Boa constrictor», «Борислав сміється».
У 1881 році, після закінчення вчительської семінарії, Юлія Шнайдер відважується надіслати для друку і свої проби пера. В редакцію журналу «Зоря» 21-річна дівчина надсилає свою повість «Марта», між сторінками якої нібито випадково потрапляє листок із лірикою. Так сталося, що цей лист потрапляє в руки співробітникові «Зорі» Іванові Франку. Мрії Юлії Шнайдер щодо знайомства з Мироном (тодішній творчий псевдонім Франка) мають шанс здійснитися.
У першій поетичній збірці Юлії Шнайдер (єдиній, яку вона підписала власним прізвищем, а не псевдонімом) виразно видно вплив творчості Франка. «Prima vera» («Весна») – так називалася ця збірка. А от другу збірку віршів, «На новий шлях», підписано вже псевдонімом «Уляна Кравченко». Тут переважають твори на громадсько-політичну тематику, а навіть заклики до жіноцтва до активнішої участі в суспільному житті. На той час Франко та Кравченко вже були добре знайомими особисто.
***
Все почалося з листування. Відписуючи Юлії Шнайдер на лист до редакції «Зорі», Франко заохочує її і надалі писати, стимулює її творчість, і вона починає вірити в свої сили та свій талант.
Можливо, Кравченко сподівалася на дружбу не лише творчу, а й особисту, можливо, мріяла про Франка як майбутнього чоловіка. Багато хто тоді захоплювався ним: молодим, освіченим, інтелігентним та впевненим у собі. Але…
Ось як про знайомство з Юлією Шнайдер Іван Франко пише у листі до Агатангела Кримського: «…я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Юзефою Дзвонковською…”.
Це був 1881 рік. Минуло два роки, коли у 1879 Франко пережив страшну драму – його перше кохання, Ольга Рошкевич, вийшла заміж за Володимира Озаркевича. Батько Ольги, священик, не міг дозволити, щоб його донька зв’язала своє життя з вільнодумцем, який до того ж уже двічі був арештований.
25-літній Франко, чоловік у розквіті сил, звертає свою увагу на інших жінок, шукає свою долю. Тоді й знайомиться з Юлією Шнайдер, але перше знайомство його не вразило – про це він і пише в листі до Агатангела Кримського.
Нещаслива доля справила, що друге кохання Франка теж невдале, нещасливе. Юзефа Дзвонковська – полька, римо-католичка, шляхтянка. Родина Дзвонковських була відомою та шанованою ще при королі Зиґмунті. А хто такий для них був Франко? Русин, хлоп, вільнодумець, може й безбожник. Пропозиція руки і серця, яку Франко висловив Юзефі Дзвонковській у 1883 році, була категорично відхилена. Була й інша причина – Юзефа Дзвонковська була важко хворою, жити їй залишалося дуже мало, і вона це розуміла.
Третя любов Франка, про яку він згадує у своєму автобіографічному вірші «Тричі мені являлася любов» – Целіна Зигмунтовська. Теж полька, католичка, шляхтянка. З нею він познайомився в час, коли готувалося його весілля з Ольгою Хоружинською.
Третя любов для Франка теж виявилася нещасливою. Детальніше про цих трьох жінок, три любові Франка, можна довідатися з монографії Романа Горака «Тричі мені являлася любов», котра є у вільному доступі в мережі Інтернет.
***
А що ж Юлія Шнайдер (Уляна Кравченко)?
Після закінчення вчительської семінарії вона вчителює в Бібрці, потім в селі Стоки. Працюючи в селі Долішній Лужок (село при дорозі з Дрогобича до Самбора), Юлія Шнайдер виходить заміж за місцевого шкільного вчителя Яна Нементовського (22 листопада 1886 року), народжує йому двох дітей.
Франко на той час вже одружився з Ольгою Хоружинською – у 1885 р., коли йому виповнилося 29. Перед тим він відкинув пропозицію письменника Михайла Павлика, який пропонував Франку взяти собі за жінку його сестру, Анну Павлик…
Листування між Франком та Кравченко не припинялося. Окрім літератури, думок про громадський рух у листах згадується і багато особистого – звірянь, нарікань, слів підтримки. Дружба між Франком і Кравченко міцнішає.
Листування між ними частішає після 1891, коли обидвоє – одружені, мають сім`ї, дітей. Ось як пише Кравченко до Франка в 1891 році: «Високоповажний брате! Я сьогорічні вакації перебуваю в Уричі, де до мене ніякі вісті літературні не доходять. Дуже утішилася я, коли муж приніс мені прислані Вами книжечки “На новий шлях”, тим більше, що не знала я досі певно, що Ви рішилися мої стишилища у Вашій поважній бібліотеці літературно-науковій помістити. За що, розуміється, я вам дуже вдячна. Я просила мужа, щоби він за поворотом до Трускавця (що, мабуть, наступить завтра) відослав Вам на покриття накладу сеї книжечки 20 гульденів, а Ви будете ласкаві прислати мені тілько 200 книжечок екземплярів подвійної вартості. Моєї пайки зрікаюсь на річ прочих видавництв, бібліотеки...».
Майже тридцять років Юлія Шнайдер працює в Сільці біля Трускавця (1888-1920, з невеликими перервами). До цих перерв належить і її робота в Трускавці – тут зі своїм чоловіком Яном Нементовським вона вчителює з 1900 по 1904 рр. Саме в ці роки Франко найчастіше відвідує Трускавець, візити не проходять без зустрічі з Уляною Кравченко, тією самою, яка при першому знайомстві з Франком у 1880 р. не справила на нього особливого враження, як він пише, «не мала тривкого впливу».
***
Ось цитата із листа-запрошення Уляни Кравченко до Великого Каменяра (грудень 1893 р.): «Високоповажний пане! Дякую за милу несподіванку, яку Ви мені присланєм віршів зробили, тим більше, шо я й не гадала, щоб Вам ті мої герезії придалися до “Життя і Слова”. Я власне на Зелені свята вибиралася до Львова; але дізнавшися з Вашого листу, що Ви виїжджаєте, відложила я свій приїзд на пізніше. Може, удастся мені єще перед вакаціями бути у Львові. Вакації і я рада б перебути в місци, де б був ліс і річні купелі, але, здаєся, буду мусіла і сего року зістати в Трускавці. Я просила мужа, щоби він тут розглянувся за помешканням для Вас, і він говорив з лісним мійського лісу. У сего лісного можна би дістати покій і кухню. Єсть се місце дуже красне і тільки півгодини дороги до Трускавця. Молоко, жентицю і все проче можна дістати, коли б жінка схотіла тут приїхати, мені було б дуже мило хоч на короткий час мати єю близше себе. Я докладніше довідаюся і сподіваюся незадовго сама Вам оповістити за те місце. Тимчасом здоровлю сердечне, Юлія».
Ян Нементовський, чоловік Кравченко, вчителював у Трускавці з 1890 року. Коли ж у трускавецькій школі після звільнення вчительки Кароліни Селінської появилося вільне місце, то його займає власне Юлія Шнайдер, про що у своїх спогадах «З Трускавця у світ хмародерів» згадує отець Олекса Пристай.
Уляна Кравченко брала активну участь у громадському житті Сільця та Трускавця. У своєму листі до Франка за 7 серпня 1894 р. письменниця пише: «Високоповажний Добродію! Дякую за скоре передане і поміщене кореспонденції і посилаю причинок до неї, а також другу кореспонденцію з Трускавця о вечерку Бояна. Прошу передати їх редакції “Кurierа”. Єсли залучений переклад віршів “Я ваша” подобається Вам, то дайте го до “Tygodnia dodat. Lit. Kuriera“.
***
Не все листування між Франком та Кравченко збереглося. За свідченням Дениса Лукіяновича, Уляна Кравченко у 1926 р. частину листів відмовилася передати до архіву при бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка і чомусь «ховала їх до себе під матрац». Є відомості про те, що поетеса восени 1914 р. закопала частину листів від Франка до неї у лісі біля Трускавця – про це згадує краєзнавець, дослідник стосунків Франка та Кравченко Іван Скибак.
Коли ж листи були викопані з землі і знайдені зітлілими, такими, які не надаються вже до нічого, Уляна Кравченко не приховувала туги та розпачу: «Вид тих листів, що були в могилі, непокоїв мене. Я прочувала туземну розлуку з Ним. На хвилях леготу посилала я прохання: “О, не звертай на тиху путь прощань. Остань ще тут, де рідний люд Твоїх побідних жде пісень!..” Вид тих нечітких, знищених листів був для мене неначе знаком заховання тайни їх перед світом…».
Що ж було в тих листах? Чому так ховала їх Уляна Кравченко – спочатку під матрац, потім закопувала? Це залишиться таємницею, листи не збереглися. Зате збереглися перекази, що часто бачили Івана Франка та трускавецьку вчительку Юлію Шнайдер, коли вони довго розмовляли про щось недалеко від школи, у затінку старих дерев.
Зогнила стара дерев`яна лавка, на якій точилися розмови двох творчих людей, давно немає тих дерев, під якими сиділи Франко та Шнайдер-Кравченко, померли вже діти та онуки свідків цих побачень. Залишилася лише місцина – на стику двох вулиць у Трускавці, які недарма були названі іменами Івана Франка та Уляни Кравченко.
***
В 1904 році Уляна Кравченко повертається на роботу до Сільця. Візити Франка припиняються, головна причина – загострення його хвороби. Останні 10 років свого життя Франко важко бореться з недугою, та зрештою, долю не оминеш, не перехитриш, не зміниш. В роки воєнної завірюхи, у 1916, серце Великого Каменяра перестало битися…
В 1920 р. Уляна Кравченко переїжджає до Перемишля, де живе до кінця життя. Її поезії виходять друком у різних часописах, журналах, альманахах, антологіях («Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», «Житє і слово», «Руслан» та ін.). Окремими виданнями її книги, адресовані головно для дітей та юнацтва, появляться у 20-30-х роках ХХ ст., зокрема «Проліски», «В дорогу» (обидві 1921), «Лебедина пісня» (1924), «Шелести нам, барвіночку» (1932). Одночасно поетеса видає і третю збірку своїх віршів «В житті є щось» (1929) та «Вибрані поезії» (1941), у яких суттєво домінують інтимні ліричні зізнання, пейзажно-настроєва лірика, наскрізними є мотиви туги за щастям, тривожне, тремке побивання-співчуття за простолюд у його змаганні з життєвими негараздами, а також громадянсько-патріотичні інтонації, в яких пульсують ідеї об’єднання обох частин української землі в єдиній Українській державі.
Багата на заклично-патріотичні пасажі та громадянський пафос і майже не відома (через заборону) збірка «Для неї — все!» (1931), де вміщено поезії зі стрілецькими мотивами, як-от: «Під Крутами», «На стрілецьку нуту», цикл «З пісень летунів» та ін. Окрім того, Уляна Кравченко видала збірки поезій у прозі «Замість автобіографії» (1934) та «Мої цвіти» (1933), численні статті, автобіографічні нариси, оповідання, повістки, спогадові шкіци. Поетка здійснила численні переклади і переспіви з європейських поетів (Н. Ленау, А. Немоєвського, С. Пшесмиицького, А. Урбанського, Я. Каспровича), що мали значний вплив на формування естетичних уподобань і вдосконалення художньої майстерності самої письменниці та її сучасників.
Померла Уляна Кравченко у віці 87 років, у 1947 р.
***
Як назвати стосунки між Іваном Франком та Уляною Кравченко? Була це приязнь, дружба, любов? Прямих доказів того, що це була любов, немає.
Те, що це були палкі, сердечні стосунки, міцна дружба, яка базувалася на спільних зацікавленнях, спільних ідеях, особистій приязні – факт. Як фактом є і те, що стежки Франка та Кравченко часто сходилися не лише в літературі (Франко мав беззаперечний і великий вплив на формування поетеси), але і в … Трускавці.
Про що говорили Франко та Кравченко на своїх побаченнях – не знає ніхто. Чому доля була немилосердною до них і не дала їм щастя у подружньому житті – на це питання відповіді теж немає.
Крім тих небагатьох листів між Франком та Кравченко, які збереглися, крім їхніх віршів, де так часто лунає мотив нещасливого кохання, залишилися хіба що легенди. Одна з них – що Франкові любов являлася все-таки не тричі.
Четвертою, зовсім іншою, ніж попередні три, була любов до Уляни Кравченко. Аргументом на користь цієї гіпотези є їхні часті побачення в Трускавці. Так, це лише легенда, прямих доказів немає. Але легенди живуть віками…
Як немає диму без вогню, так у кожній легенді є частка істини…
Володимир Ключак
Примітка. При підготовці статті автор користувався творами Івана Франка (50-томне видання), доступними творами Уляни Кравченко, публікаціями «Тричі мені являлася любов» авторства Романа Горака та «Уляна Кравченко – соратниця Каменяра» авторства Івана Скибака (газета «Франкова криниця Підгір`я» №29, 30 (127, 128) за 2011 рік), книгою Олекси Пристая «З Трускавця у світ хмародерів», статтями у Вікіпедії та іншими джерелами. Автор буде вдячний за будь-які зауваження та доповнення, які б сприяли висвітленню теми взаємин Івана Франка та Уляни Кравченко.
До теми. «Ви мені зовсім не сподобалися. Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі»
/Уляна Кравченко просила написати роман, у якому головними героями були б Іван Франко і вона/
“Є потайна связь поміж духами! Ти відгадав мої смілі, скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки! Твої слова загріли, заохотили ту, що на роздоріжжі з заложеними руками стояла та безнадійно споглядала. Великі й тяжкі боротьби я бачила, та не знала, чи оплатиться труд. О, до останнього віддиху я для твоєї ідеї живу, незнайомий, але споріднений духом – рішаєш мою долю“, – нотує у щоденнику 23-річна Юлія Шнайдер у листопаді 1883-го.
Вона – вчителька-практикантка п’ятирічної школи повітового містечка Бібрка за 30 км від Львова. Кілька місяців тому надіслала свою повість “Марта” до редакції львівського літературного журналу “Зоря”. Твір – слабенький, публікувати відмовилися. Та член редколегії Іван Франко, на чотири роки старший від Шнайдер, гортаючи рукопис, звернув увагу на вірш у повісті:
Згадай мене, милий, та згадай весною,
як перша фіялка до тебе всміхнеться;
фіялкою тямиш – квітчав запашною
ти мою головку. Ох і досі сниться!
Він редагує цю поезію і публікує її у найближчому номері “Зорі”. Повідомляє про це авторку в листі, писаному фіолетовим чорнилом на рожевому папері. Учителька щаслива, бо ж Франко для українських письменників-початківців тоді – беззаперечний авторитет. Молоді люди починають активно листуватися. Франко радить: “У Вас є далеко більша спосібність до поезії, і то до ліричної поезії, ніж до повісті. І я раджу Вам працювати на тім полі”. Допомагає публікувати вірші у “Зорі”, газеті “Діло” та інших періодичних виданнях.
Вона називає його Мироном, він її – Надбібрянкою. Спілкуються не тільки у листах. Франко працює у польськомовній газеті Kurjer Lwowski. Періодично залишає новій знайомій зашифровані послання у рубриці “Кореспонденція”.
“Життя моє теперішне нічого занімаючого не представляє, – оповідає Юлія Шнайдер в одному з перших листів. – Мешкаю в однім з нужденних містечок, в котрім лиш жидів і болота достатком, і треба брильянтові наочниці носити, щоб думати, що єсть я в поетичнім місці. Я бажаю якнайскоріше вилетіти звідси, где мені тісно і корму для душі нема“.
Співробітники скоса поглядають на молоду практикантку. Вона єдина спілкується українською мовою, а не польською чи державною німецькою. Платні ледве вистачає. Працює по 30 год. на тиждень – окрім обов’язкових занять, веде гурток шиття. А ще мусить утримувати хвору матір.
Однак має великий успіх серед чоловіків. Вчитель Супрун пише у щоденнику: “Ой, Юліє, Юліє! Божество ти моє! Я, жебрак, на колінах благаю милосердя для свого спраглого серця. Один діамант, одна перлина, зронена з очей твоїх, заспокоїла б мій біль! Одне твоє слово спроможне воскресити мене до життя. Милосердний погляд твоїх очей, кинутий, мов жебракові, зміг би привернути мене до світу і людей! Ох, Юліє, люба! Ти єдиним словом змогла б повернути матері улюбленого сина – вона, така бідна, виблагала б тобі у Бога щастя”.
Супрун купує для Юлії Шнайдер квіти, пише листи, кілька разів освідчується – письмово й усно. Дарує щоденник на 20 аркушів, у якому детально розписує свої почуття. Жінка віддає записник Франку. Пізніше той черпатиме з нього натхнення, готуючи збірку інтимної лірики “Зів’яле листя”. Не відчувши взаємності, вчитель накладе на себе руки.
А от на Франка Юлія враження не справляє.
“Правду кажучи, Ви мені зовсім не сподобалися, – зізнається письменник після першої зустрічі у Бібрці у грудні 1883-го. – Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі. Ну, але то правда, що кого пан Біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен тим одним вдовольнятися“.
Франко вагається, бо спілкується ще з кількома молодими вчительками, які йому небайдужі. Обіцяє відвідати Юлію вдруге на Різдво. Але опиняється в гостях у вчительки з-під Дрогобича Ольги Білинської. Освідчується їй, та невдовзі просить заховати пошите біле плаття. Має нове захоплення – доньку польських аристократів Юзефу Дзвонковську. Просить руки і серця й у неї. Мати дівчини відмовляє. У Юзефи – сухоти, жити лишилося недовго.
Водночас Франко зберігає кокетливий тон у листуванні з Юлією Шнайдер. Натякає на можливість “спільної праці” десь у сільській місцевості. “Радості виявити не можу, бо ви застерегли, що пишете абстракційно, і я без мамці не можу нічого рішуче казати, – відповідає Юлія. – Коротко кажу, що на життя наше на селі цілком згоджуюся. Тиха праця фізична, скрашена духовною, зближення і пізнання нашого бідного люду – се було моїм бажанням і має для мене повабу. Тож рада я, щоб план, вами уложений, удався. Впрочім, лишаю вам дальший заряд“.
За кілька тижнів Франко надсилає їй чергового листа. У підписі “Цілує вас ваш Іван” хвилястими лініями закреслює перші два слова. Прикріплює поетичні рядки:
Будь здорова, моя мила,
Я не твій!
Розлучила
Нас могуча сила.
Де поставить кого доля,
Там і стій!
Моя ж доля –
Вітер серед поля.
“Для Франка на першому місці завжди стояла його праця, – оповідатиме Юлія Шнайдер літературному критику Михайлові Рудницькому 1928 року. – Він ніколи не жертвував би нею для жінки, хоч би вона могла дорівнювати йому талантом. І я мала настільки здорового розуму – а може, тільки жіночого інстинкту, – що це вчасно збагнула. Чи ви можете уявити собі більш кумедну ситуацію, як подружню пару письменників, з яких кожне сидить в окремій кімнаті і творить? Це була б справжня літературна фабрика“.
Франко кличе Юлію до Львова, щоб порадитися в “особистих справах”. Вона каже, що не може приїхати через сильні морози та хвору матір. Одного разу хоче передати з листом засушену квітку. Та мати відмовляє: “Дай спокій, не нуди мудрого чоловіка, не посилай сіна“.
Письменник знаходить собі нову пасію для листування – Климентію Попович, також сільську вчительку. Пише їй про Юлію: “Панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя, попросту для того, бо їх не бачить. Жиє тільки між хмарками, цвітками і безкровними ідеалами. Оригінальна натура, невилічимо – як мені здається – хвора на ідеалізм”.
Франко все більше критикує її творчість. Радить відмовитися від еротичної поезії: “Ви на ховзькій дорозі! Покиньте етери і фалі, солов’їв і мотилів – усе те дрянь, не варта вашого пера. Глядіть на речі трохи реальніше“.
На посаду постійної вчительки у Бібрці Юлію Шнайдер не затверджують, місце віддають поляку. Вона перебирається у село Стоки, за 8 км. Описує нове оточення Франку: “Хата, що спустошіла, валялася без даху, підлоги й вікон. При старій церкві й цвинтарі хат навіть не видно. Признайте ж, що можна на хвилю перелякатись, но, поволі, і призвичаїтись мож до товариства лиликів, сов і духів, мож поволі стати спіритисткою“. В іншому листі пише про заняття у тутешній школі: “Щохвилини кусень грубий глини й вапна із стелі спадає. Наука в класі зимній, без підлоги і, як дотепер було, без шиб у вікні, не конче добре впливає на моє здоров’я“.
Письменник допомагає їй влаштуватися на роботу у львівському інституті сестер василіянок. Пара має змогу бачитися частіше. “Одного разу ми відпочивали з Франком на траві, були близько один від одного, – згадує Шнайдер у розмові з Михайлом Рудницьким. – Досить було зробити маленький рух рукою, нахилити голову сміливіше в один бік, і тоді довга теоретична розмова забарвилась би від рум’янців. Одначе Франко або блукав десь далеко думками, забувши про мене, або, може, давно вирішив, що не треба каламутити жодним словом наші дружні взаємини, або… Сама не знала, що подумати“.
За Юлією Шнайдер шириться слава нігілістки та вільнодумниці. Вона поводиться “непорядно”, як на той час: сама ходить “на відчити”, у бібліотеку Оссолінських і навіть до театру. А ще її бачили на вулиці з письменником Володимиром Коцовським. Тим часом Франко знаходить видавця для її збірки Prima Vera, “Рання весна” латиною. Юлія Шнайдер стає першою жінкою-поетесою у Галичині, чиї твори вийшли окремою книжкою. У ній розповідає про чари природи, пориви кохання, запальну юність і нестримну енергію життя. А наприкінці – патріотичний вірш:
Я ваша! Сеї ж я землі дитина,
бездольні люди!
Одна мене і вас веде стежина
на працю й труди.
За 10 місяців Юлію Шнайдер звільняють. Вона покидає Львів, працює приватною вчителькою в родині польського поміщика в селі Руденка.
“Серед поганої ляшні жити мені обридло, як ніколи, як жива остануся, з вереснем приїзжаю до Львова“, – пише Франкові у березні 1886 року. Влітку дізнається, що той одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Нотує у щоденнику: “Душе, ти вірила, сумнівалася, боролася, в кінці в темному пересвідченні безсилля – заціпеніла. Думо моя, і ти мертва. Серце, ти, незважаючи на все, рятуй мене своїм багатством, вливай м’якими струями ліки на мої рани. Покривджена, сумна, переможена звертаюся до тебе, природо-нене, джерело життя, заспокоєння“. Пізніше пише: “Молюся за смерть для себе як за визволення“.
Вона виходить заміж за Яна Немєнтовського, вчителя-поляка, на 17 років старшого. Живе біля Дрогобича. Наступні вірші видає під псевдонімом Уляна Кравченко – прізвище Шнайдер у перекладі з німецької – “кравець”. Чоловіку їх не показує. Продовжує листуватися з Франком. Пише у квітні 1892 року: “Тепер гірко мені і тяжко в подвійній неволі. Одна – людини, зависимої від властей, друга неволя – се ся жіноча неволя. Сумне і пригноблююче вліяння має на мене се, що не можу брати уділу хоч би тілько в з’їзді жінок – бо муж не позволяє, що я віддалена від усього руху об’явів життя духовного і що за кожду дрібницю, от таку, як видання віршів, маю нові неприємності“.
Юлія Шнайдер пережила Івана Франка на 30 років. До кінця життя зберігала листи від нього. Коли почалася Перша світова війна, закопала їх у землю. Потім ховала під матрацом. Повирізала ножицями незручні місця. Усім казала, що це зробив ревнивий чоловік. У 1920-х оселилася в Перемишлі – тепер це територія Польщі. Просила літературознавця Дениса Лукіяновича написати роман, у якому головними героями були б вона і Франко. Той відмовив – не повірив, що між ними були справжні стосунки
Жінкам дозволили вступати на філософські, а потім і на медичні факультети
“Треба боротись за свою індивідуальність, – пише Юлія Шнайдер – поетеса Уляна Кравченко – в автобіографічній повісті “Хризантеми”. – Хоч світ сміється з піонерок, жінок-письменниць називає іронічно blaue Strumpfe (“сині панчохи” німецькою. – “Країна”), та це вже друга половина ХІХ віку. Сьогочасна жінка прямує до визволення. Мене захоплюють нові течії, напрямки, гасла. Та щоб не бути смішною, треба здобути найперше знання. Треба любити, цінити науку чи мистецтво і присвятитися вибраній галузі в цілости, як присвячуються мужчини. Бачу нову жінку, що завершить цю зміну“.
1884-го вона разом із письменницями Наталією Кобринською, Анною Павлик, лікаркою Софією Окуневською та іншими створює “Товариство руських жінок” – першу українську феміністичну організацію. Починає видавати жіночий альманах “Перший вінок”. На Дрогобиччині збирає підписи під петицією до уряду. Вимагає дозволити жінкам Австро-Угорщини здобувати вищу освіту нарівні з чоловіками. Акція дає результат: 1893-го їм дозволяють вступати на філософські факультети, за три роки – на медичні. “Раділи тоді ми, що ось і галичанка осягне найвищу університетську освіту, здобуде фахові знання, через що стане незалежною економічно, самостійною людиною“, – згадує Юлія Шнайдер в “Уривках спогадів”.
У 1920-х вона – активна діячка “Союзу українок”, що об’єднує близько 45 тис. жінок Галичини. Пише слова для гімну цієї організації. А ще – сценарії для “Свят Матері”, які 1929 року почали відзначати у другу неділю травня. 1938-го польська влада забороняє “Союз”. На його основі створюють жіночу політичну партію – Дружину княгині Ольги. Уляна Кравченко – її почесний член.
Марта Гавришко, кандидат історичних наук, журнал «Країна», Gazeta.ua
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень