Копчений козячий сир
Історія Катерини Тарасенко (Лісової) є типовою історією успішної жінки типу selfmadewoman. Пропрацювавши 30 років на рідному Донбасі, в тому числі 20 – експертом з маркетингу на потужному промисловому підприємстві, жінка змушена була покинути рідні місця через війну. Прибувши на Західну Україну вже пенсіонеркою, вирішила оселитися в селі. Порахувала, що так буде дешевше – не треба платити комунальні послуги (окрім за електроенергію). Адже дрова – в лісі, вода – в криниці, ЖЕКу немає.
Минає три роки з того дня, відколи Катерина Лісова знайшла нову домівку в селі Орів на Сколівщині. Виживала як могла, добрі люди змилосердилися і подарували стару дванадцятирічну козу – на м`ясо. Відомо, що в козі і м`яса нема як такого, а лише самі кості (та й запах від козячого м`яса нестерпний). Тож пані Катерина вирішила, що це може бути її шансом – почала розводити кіз. За півтора року її ферма вже налічувала близько 40 особин.
Взявши собі в помічницю місцеву жительку Катерину, пані Лісова розпочала реалізацію козячого сиру. Жінки працювали в спартанських умовах – навіть холодильника не було. Тому коли сир почав псуватися, вирішили його … підкоптити. Тепер їхній унікальний копчений козячий сир – фішка міні-ферми «Дві Катерини», делікатес у кращих ресторанах України.
Але люди не люблять успішних. «Вона – відьма!» – почали казати в Орові. Дійсно, приїхала ні з чим, а тут вже цілу ферму кіз має, не інакше, як з чортом знається – пішла поголоска селом. Почалися травля і цькування. Місцевої «бізнес-партнерки» біженки зреклася родина, батько побив. Ні спроби місцевого священика захистити жінок від цькувань, ні спроби їх самих спокійно поспілкуватися з людьми результату не дали.
Місяць тому обидві Катерини перебралися до села Тухля на Сколівщині. Починають звикати до нових умов, а вони теж непрості. Хата в молодшої Катерини валиться, а старша теж розглядається за іншим житлом. Живуть в орендованому, землю під ОСГ взяти не можуть, виживають завдяки участі в грантових проектах від іноземних держав. Катерина Лісова не може розраховувати на участь в українському пілотному проекті «Рука допомоги», бо є пенсіонеркою та ще й інвалідом. Надіється, що її досвід маркетолога знадобиться в новій громаді, але місцеві до внутрішньо переміщених осіб ставляться обережно – з недовірою, а інколи навіть з ненавистю…
Біженці: проблема та підтримка
Історія Катерини Лісової – лише одна з багатьох історій внутрішньо переміщених осіб. Втікачі та втікачки з рідної землі (Донеччина, Луганщина, Крим) по-різному віднаходять себе в Галичині. Хтось розпочинає власний бізнес, хтось влаштовується на низькооплачувану роботу, є й такі, що їдуть далі на Захід у пошуках щастя-долі.
Тему внутрішньо переміщених осіб було обговорено 23 листопада у Дрогобичі на форумі «Я зможу: соціально-правові можливості для самореалізації у громаді». Організували форум у форматі круглого столу ГО «Молодіжна альтернатива» (голова Анна Осадчук) та Стрийський місцевий центр з надання безплатної правової допомоги (директор Марія Николаїшин). Участь в заході взяло близько трьох десятків осіб – депутати міської ради, керівники центрів зайнятості, юристи, підприємці, внутрішньо переміщені особи, журналісти. Тривав круглий стіл дві з половиною години.
Три основні питання, на які пробували знайти відповідь учасники форуму: 1) що влада може зробити для ВПО? 2) що громада може зробити для ВПО? 3) що ВПО можуть запропонувати громаді?
Проблем, з якими стикаються біженці, є чимало – фінансові, матеріальні, психологічні, соціальні, житлові, земельні, адаптаційні. Але приклад Катерини Лісової показує, що ініціатива впорядкувати життя на новому місці повинна виходити власне від ВПО. А вже тоді соціальні служби, біржа праці та громадські організації можуть надавати різноманітну підтримку, в тому числі у формі консультацій.
Отже, ВПО має звернутися в управління праці та соціального захисту та зареєструватися там. В центрі зайнятості можуть такій особі допомогти зробити вибір – хоче вона працевлаштуватися на постійну роботу, працювати на оплачуваних громадських роботах чи відкрити власну справу. Як розповіла заступник начальника відділу «Сколівське бюро правової допомоги» Стрийського місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги Віра Андрейків, зараз реалізується проект «Рука допомоги», в рамках якого біженець може отримати на закупівлю обладнання для початку власного бізнесу до 64 тисячі гривень. Є типових 10 бізнес-планів, які пропонують види діяльності, що можуть бути ефективними на Львівщині: розведення курей, вирощування зелені, бджільництво, торгівля непродовольчими товарами, пошиття та ремонт одягу та інші.
Директор Трускавецького міського центру зайнятості Маргарита Роман та директор Стебницького МЦЗ Леся Качмар детальніше зупиняються на тому, як їхні організації працюють з ВПО. Суттєві доповнення в їх розповідь вносять керівники бірж праці Борислава та Дрогобича. Проте і місцеві підприємці, і представники ВПО не впевнені, що бізнес може «піти» і стати вдалим. Що ж тоді робити з позикою, як віддавати її державі? – запитують вони.
Окрім фінансової підтримки важливою є інтеграція в місцеве середовище, а з цим теж часто бувають проблеми. Приклад Катерини Лісової – не єдиний в цьому роді.
Причина конфлікту
Директор Стрийського місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги Марія Николаїшин розповідає про конфлікт, який виник між місцевою мешканкою і жінкою зі Сходу. Силами центру з надання безплатної правової допомоги конфлікт було врегульовано, але ця історія показує, наскільки глибинними є причини непорозумінь, що може бути реальним джерелом ксенофобії чи неприязні до біженців.
Мама, котра поховала єдиного сина, який загинув в АТО. І біженка, яка втратила під завалами рідного дому свою маму, і яка досі не знає, де її чоловік. Вони побилися на подвір`ї, рвучи одяг одна одної, тягаючи одна другу за волосся. Перша в глибині душі звинувачувала біженку у причині війни, на якій загинув її син. У другої теж не все було в порядку з нервами. Вони зненавиділи одна одну з першого погляду. І тільки розмова за спільним столом змогла їх примирити. Вони тепер не друзі, але вже й не вороги…
Переселенка Катерина Лісова не соромиться зізнаватися, що теж потребувала допомоги психолога. Телефонувала на різні номери, вказані в буклетах, на соціальних рекламах, в Інтернеті. Одні не відповідали, інші могли прийняти через місяць-два, треті «гнули» неприйнятну ціну. Пані Катерина поїхала в монастир і … все як рукою зняло. Молитва та умиротворення дозволяють впорядкувати хаос в голові, зібратися з новими силами і почати все з чистої сторінки.
Завдяки Центру з надання безоплатної правової допомоги у Дрогобичі надаються послуги психотерапевта (понеділок та середа з 10.00, адреса: вул. Лесі Українки, 70). Часто людина не в змозі сама виборсатися з мережі проблем, створених і нею самою, і оточуючими людьми, і обставинами. Це стосується не лише ВПО чи воїнів АТО, це може стосуватися кожного. Інше питання, що людей з дипломами психологів зараз так само багато, як і дипломованих «юристів» та «медиків», але справжні фахівці – на вагу золота…
Підведення підсумків
Запланованих двох годин для форуму явно не вистачало. Зав’язалася гаряча дискусія, в якій окрім вище згадуваних осіб взяли участь депутат Дрогобицької міської ради Віктор Тюска, голова ГО, яке об’єднує ВПО, Сергій Незвецький, переселенка Інна Кулешова, працівник Дрогобицького відділення центру правової допомоги Петро Габрівський та інші.
Проаналізували результати заповнення порадника за методом «відкритого простору» очільниця дрогобицької Спілки української молоді Ганна Николаїшин та згадувані вище Віра Андрейків і Інна Кулешова. Також присутні подивилися презентацію від директора Львівського обласного молодіжного центру працевлаштування Лесі Довганик.
Після офіційного закриття форуму розмова перемістилася за фуршетний стіл, де дискусія на тему викликів перед ВПО та шляхів їх подолання продовжилася.
Проблема IDP (internally displaced persons), чи, як в Україні кажуть, ВПО (внутрішньо переміщені особи) – це світова проблема. Війни, голод, розруха, землетруси, виверження вулканів, життя за межею бідності – все це змушує людей зніматися з насиджених місць, залишати могили предків та шукати кращої долі – чи то в межах своєї країни, чи за кордоном.
Хто в Україні ще десять років тому міг передбачити, що матимемо війну і своїх внутрішніх ВПО з Криму та Донбасу? І чи хтось може дати гарантію, що в найближчі 50-100 років галичани, закарпатці чи буковинці не стануть тими ж ВПО? Ніхто…
Отже, місцеві громади мають сприяти ВПО в їхній інтеграції в нове середовище. Це сприяння не полягає виключно у матеріальній підтримці чи наданні праці, але й у творенні сприятливого психологічного мікроклімату, позитивній та душевній атмосфері.
Люди, які втратили свій дім там, хочуть знайти його тут. Будьмо ж для них добрими сусідами. Адже від нас залежить, чи й надалі про галичан говоритимуть, що вони «гірші» від киян та східняків, чи їх ставитимуть за приклад як щирих та доброзичливих Людей з великої літери.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень