Великий Митрополит

Рік 2015-й, що близиться до завершення, позначений вшануванням в Україні Митрополита Андрея Шептицького. Заради справедливості потрібно сказати, що, попри насичену програму заходів, проведених церковними, громадськими і почасти державними структурами, Рік Шептицького не став надбанням українського суспільства. Інакше кажучи, через різні причини і обставини не кожен українець зумів підійти впритул до постаті цього подвижника і оцінити його велич та неординарність. Навіть цей факт уже є викликом для нас, українців ХХ-го століття. Та найбільшим викликом є насправді сам Митрополит Андрей. Так, саме той Митрополит, який випередив час чітким розумінням обставин, неординарним мисленням, архипастирським талантом, здатністю переконувати опонентів, а найперше – великою любов’ю до людей, духовну опіку над яким він провадив.

Для підтвердження – кілька фактів. Упродовж останніх кількох десятиліть практика нашого церковного буття не обходиться без вживання терміну «екуменізм». Чи посилаючись на документи ІІ Ватиканського собору, чи аналізуючи теперішній стан справ у стосунках між різними відламами Церкви київської традиції, ми приходимо до висновку, що в думанні і реальних вчинках Митрополита Андрея екуменізм проявляв себе значно швидше, аніж він став надбанням офіційних циркулярів і вказівкою до практичних дій. Його голос на захист православних храмів, його принципова згода на те, щоб поступитися місцем номінальному православному ієрархові на київському престолі за умови, що об’єднана Українська церква досягне сопричастя з Римом… Не всім відомо, що Андрей Шептицький надав прихисток православному архиєпископові Володимирському Олексієві, а трохи згодом – митрополитові Антонію Храповицькому і єпископу Євлогію. Митрополит Андрей прийняв їх тоді, коли вони втікали на захід від російської революції. Притчею во язицех стали насправді героїчні дії святця, коли він за умов жорстокого визиску євреїв з боку німецької окупаційної влади надавав їм притулок у підземеллях на Святоюрській горі, а також в Унівському монастирі, в сиротинцях Галичини.

Загальновідомим є те, що Митрополит Андрей, маючи знатне походження, був заможною людиною. Але саме завдяки цій його заможності були реалізовані багато соціальних проектів, освіту і можливість реалізувати свій талант отримали десятки обдарованих людей, внесок яких у скарбницю української культури і науки став колосальним. Чи подібна філантропія, продемонстрована Митрополитом Андреєм ще у першій половині ХХ-го століття не є дороговказом для сучасних заможних українців?

Візією Митрополита як громадянина і патріота, знавця минувшини, було повернути інтерес до призабутих культурних і духовних надбань (іконопису, стародруків тощо) і, водночас, приблизити когорту вітчизняних митців до розуміння й усвідомлення їх невідворотності загальноєвропейських тенденцій у мистецькому процесі. Ось чому він заснував Національний музей у Львові, а на його офіційному відкритті в 1913 році чітко виголосив свої погляди: «Покажім нашій спільноті… що в нас живуть прегарні й великі традиції, що ми є носіями великої рідкої культури… Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки Музею передаємо українському народові… як живу основу майбутньої, – дасть Бог, – спільної праці нашого духовенства й інтелігенції, майбутніх поколінь нашого народу… Пам’яток минулого не відділюймо навіть думкою від сучасності і від завдань майбутнього».

Митрополит Андрей належав до василіанського чину. Тут тривало його становлення як ченця, тут він отримав духовну формацію і знання, необхідні для священика. Звідси, зі згуртованих рядів василіанської монашої братії Божим промислом його було покликано до єпископства. І ось він, вже ставши митрополитом, відновлює студійське чернецтво. Безперечно, що мотивацією у такому рішенні була не якась тяглість до минувшини, не «копання в архаїці», а бажання зробити так, щоб відновлене автентичне східне монашество якомога більше послужило Церкві і суспільству, оживило українську духовність, не позбавлену у тій порі різних чужинецьких впливів і шкідливих нашарувань. З благословення митрополита ігуменом студитів стає його брат Казимир, відомий світові більше як Климентій, один з блаженних ХХ-го століття.

Діяльність митрополита припадає на той час, коли українці, не маючи власної держави і, будучи розділені конфесійно, змушені підтверджувати свою релігійну і національну ідентичність через щире прагнення до єдності. Одним із тих, хто надихав їх на те, щоб обрати правильний шлях, був саме Митрополит Андрей. Хрестоматійна праця його «Як будувати рідну хату?» побачила світ наприкінці 1941 року. У цьому посланні, зокрема, знаходимо наступне: «Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що влада походить від Бога, від котрого походить і природа, і її природні змагання та потреби. Та влада лежить у природі народу, тобто всього народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кілька чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну владу, яку хоче, тобто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами – монархічною, олігархічною чи демократичною, – утримуючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важливіших справах так званими плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публічному добру, зберігати й боронити природні і правильні свободи громадян, родин і всіх братств, фахових товариств чи синдикатів, чи кооперативів, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов’язків».

Він провадив Церквою, коли у Львові і в краї сім разів змінювалася влада. Попри фізичну неміч і досить похилий вік він умів достукатися до серця молодих і любив спілкуватися з ними. Він не у всьому погоджувався з представниками українського націоналістичного руху, але був поважаним у різних таборах. Він дбав про богословський вишкіл священства тоді, коли обставини зовсім не сприяли цьому. Він був мужем молитви попри величезне коло обов’язків. Він здійснював подорожі тими країнами, де вже встигли осісти українські греко-католики, але ще не мали належної духовної опіки. Він знав багато мов, але до гуцулів звертався їхньою говіркою…

Готуючи публікацію до друку, я поставив за мету не так хронологічно подати якісь факти, як радше висвітлити, проаналізувати їх в контексті цілісного сприйняття особи Великого Митрополита, який воднораз постає перед нами як живий образ правдивого служіння Богові і людям. Постає як такий, що кожного покликує до дії, до правдивого свідчення.

У Стебнику при в’їзді на церковне подвір’я храму Різдва Пресвятої Богородиці поряд з аркою якоюсь особливою ясністю світиться скульптурний лик Митрополита Андрея. Пам’ятник цей, що від самих початків став окрасою цього куточка міста, постав завдяки старанням довголітнього пароха, ісповідника віри отця-мітрата Петра-Йосафата Герилюка-Купчинського. Цей священик, як відомого багатьом, був окрім іншого наділений ще й якоюсь особливою сентиментальністю. Може здатися нам, що саме з міркувань особливої вдячності Митрополитові Андрею (стараннями останнього ще зовсім юного Петра було звільнено після арешту за спробу уникнути призову до війська) він вважав за обов’язок звести момент. Цього, звісно, відкидати не можна. Але найголовнішим аргументом у його діях було інше. В значній мірі саме завдяки пастирським настановам Митрополитові, його провіденційній харизмі УГКЦ, що пережила страшні випробування, змогла гідно звершити свою Голготу і явити світові подвижництво архиєреїв, священиків, чернецтва та мирян. Ось чому монумент цей так природно вписується у середовище вже не як елемент пластичної культури, а як символ перемоги добра над злом, як ключ до пізнання Божих істин, як джерело наших перемог на дорозі до Царства небесного.