Чи задумувалися ми, чому наперекір правилам російської мови росіяни вперто говорять і пишуть «на Україну»? Все просто. Піти «в гості», поїхати «в країну». А ось напасти це «на»! Напасти «на місто», «на державу», «на Україну», «на Дебальцево» Ще з часів Андрія Боголюбського вони нападали, і ця звичка знайшла своє відображення в мові.
Граф Алексей Толстой говорив, цитую мовою оригіналу: «Есть две Руси. Первая Киевская имеет свой корень в мировой, а по меньшей мере в европейской культуре. Идеи добра, чести, свободы, справедливости понимала эта Русь так, как понимал ее весь западный мир.
А есть еще вторая Русь – Московская. Это Русь Тайги, монгольская, дикая, звериная. Эта Русь сделала своим национальным идеалом кровавую деспотию и дикую ожесточенность. Эта Московская Русь, из давних времен была, есть, и будет полным отрицанием всего европейского и ожесточенным врагом Европы».
Пройшли століття, Росія залишається країною, яка завдала і завдає найбільше горя Україні. Політика поневолення Москвою здійснювалася системно і послідовно, починаючи від відокремлення Київської митрополії від материнської Вселенської Константинопольської церкви у 1686 році. Згодом – ліквідація козацьких і магістратських прав, знищення Запорізької Січі з метою запровадження кріпосного права, заборона на використання української мови в богослужіннях та книгодрукуванні. Жорстокість Росії українці відчули на собі за всі часи від одного царя до іншого. Потім була радянська влада, яка продовжила тепер уже свій ідеологічний наступ на історичну пам’ять та ідентичність українців. Першим кроком став кривавим «експорт» соціалістичної революції на багнетах банди Муравйова. Далі були колективізація, Голодомор, знищення інтелігенції, поневолення Західної України. Знову репресії. Масові виселення українців у Сибір і Далекий Схід, Афганістан і Чорнобиль…
Смерть Радянського Союзу дав можливість Україні створити власну державність. Проте сам факт існування Української держави для Росії був як кістка в горлі. Україна стала каменем спотикання на шляху реставрації імперії для її нинішнього самодержавця Путіна.
На наших очах Росія розпочала «гібридну» війну проти України, використовуючи найманців і кадрових військових для провокацій. Бойовики систематично обстрілюють міста, позиції ЗСУ, а також займаються викраденням людей і їх тортурами. Крім того, у РФ вивозять заводи і підприємства, які були побудовані Україною. Росія цілеспрямовано намагається зруйнувати інфраструктуру Донбасу і зробити з нього терористичний гнійник, який заважатиме жити всій країні.
Німецький філософ Георг Геґель писав: «Історія повторюється двічі: спочатку у вигляді трагедії, потім у вигляді фарсу». У випадку з Україною великий філософ помилився. Події, які розгортаються в нашій країні, це вже не фарс.
Бойовики Путіна не просто здійснюють військові злочини, вбиваючи мирних жителів і катуючи полонених, але і знущаються над тілами загиблих. Найбільш відомий серед терористів громадянин РФ Олексій Мільчаков, що воює у так званому ДШРГ «Русич». Нелюди, що увійшли у цей підрозділ бойовиків, були неодноразово помічені не тільки в тортурах полонених і розстрілі беззбройних українських військових, але й у знущанні над тілами загиблих. Так, у лютому 2015-го, після захоплення Дебальцевого, підрозділ Мільчакова зрізав голови з тіл українських військових. А ще пригадується, як у Горлівці був викрадений депутат міської ради Володимир Рибак, коли він зробив спробу зняти прапор «ДНР» і встановити український, але був заблокований мітингувальниками та людьми у камуфляжі з масками на голові, Його затримали і відвезли в невідомому напрямку люди Гіркіна. Через кілька днів у Сіверському Дінці були знайдені тіла двох людей. Ними виявилися Рибак і київський студент, який приїхав до Слов’янська до родичів і теж потрапив до рук бойовиків. На тілах загиблих знайдені сліди опіків, садна, колоті поранення, більше того, у чоловіків були розпороті черева. Судмедексперти відзначають, що їх ще живими викинули в річку. Я навів лише один епізод цієї війни…
Всі злочини, які чинить Росія, будуть покарані. Ще ні один диктатор не уникнув відповідальності. До списку тих, хто чинить наругу над Україною, відноситься і російська православна церква. Вона є стовпом путінського режиму. Апостол Матвій у Євангелії попереджав: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі». На жаль, велика частина громадян України в щось таке повірити не хотіла. Але факти – річ уперта. Ми повинні пам’ятати слова Тараса Шевченка: «якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя»… Думаю, українці розібралися хто справжній брат, а хто вовк в овечій одежі.
Тож чи має Україна шанс стати переможцем у цій війні? У ІІІ сторіччі до нашої ери карфагенський полководець Ганнібал вторгся до Італії, завдавши римлянам декілька серйозних поразок. У цьому скрутному становищі римський сенат призначив верховним головнокомандуючим досвідченого воїна Фабія Максима. Замість спробувати перемогти Ганнібала у битві, той почав вимотувати його постійними дрібними сутичками. Ганнібал почав втрачати свої здобутки, в той час як сили Рима росли. Але тут багатьом з римлян здалося, що Фабій діє надто повільно. За це його прозвали Фабій Кунктатор, тобто Фабій Повільний, і відсторонили від командування, обравши замість нього двох інших полководців, які рвалися у бій, обіцяючи співгромадянам швидку перемогу. Зібравши величезну армію, вони спробували розгромити Ганнібала у битві при Каннах і програли, втративши майже всю армію. Схаменувшись, Сенат повернув командування Фабію Максиму, і той за декілька років змінив хід війни на користь Риму, після чого його прізвисько «Кунктатор» почало звучати не як образа, а як шана його мудрості. Що ж до Ганнібала, то, незважаючи на всі свої перемоги, яких протягом війни і особливо на її початку було немало, він врешті-решт програв вщент.
Я не військовий експерт, але думаю, що затяжну війну, в якій опинилася Україна, виграє той, хто виявиться витривалішим. Маючи менший військовий та економічний потенціал, ніж ворог, Україна має маневрувати, накопичуючи сили. Ми мусимо передбачати дії ворога та уникати прямої конфронтації. В тому, що ми переможемо, маючи таких мужніх воїнів та надійний тил, у мене немає жодного сумніву. Все залежить від мудрості військового керівництва ЗСУ, які повинні пам’ятати, що на сході України ми маємо вічного сусіда і вічного ворога.
Євген Бродзінський
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень