/Інтерв’ю із старшим солдатом батальйону імені генерала Кульчицького Іваном Курієм/
– Ви щойно повернулись із зони АТО. Які Ваші враження від того, що там відбувається?
– Про все розказувати не дозволяє військова дисципліна, але в цілому бойовий дух військ, зокрема нашого батальйону, високий. Зараз настало затишшя, але ніхто не знає, наскільки довго воно буде тривати, тому, як кажуть, порох тримаємо сухим.
– Які перші враження від Трускавця після повернення?
– Все як звичайно, тільки дихання виборів вже відчувається.
– І за кого радите голосувати?
– Не хочу зараз займатись агітацією. Колись я був байдужим до політики, але після Революції Гідності зрозумів, що те, що відбувається в країні, у моєму рідному місті – це моя справа, яка мене стосується. Я не дуже розумів слова, які раніше чув не один раз: «Якщо не я, то хто», але тепер я їх розумію і сприймаю повністю і буквально. Я проти того, щоб одні боролись за Україну на Майдані, проганяли корумповану владу, воювали на Сході, а інші, такі ж корумповані, прибирали цю владу до рук і користувались нею для свого блага.
Пройшло півтора року від Революції Гідності, а в країні майже нічого не змінилось.
– Якщо можна, розкажіть про волонтерську ініціативу «Народний Рух». Хто у цій команді?
– З Ігорем Пільком ми познайомились в автобусі, коли їхали до Києва під час Революції Гідності, а вже наступної ночі разом готувалися відбивати штурм Київської міської адміністрації. Штурмувати омонівці передумали, то ми до ранку мали можливість наговоритись про все на світі. Тоді я зрозумів, що ми одного духу, тому довго не думав, вибираючи команду, тим більше, що на цю пропозицію пристав і мій товариш Михайло Хомич.
– До речі, про Майдан. Ви – єдиний з трускавчан, кого влада запроторила до в’язниці під час Майдану. Розкажіть, як це сталось?
– Група, з якою я приїхав до Києва, повернулась за декілька днів до Трускавця. Але я зрозумів, що не можу сидіти вдома, коли такі події відбуваються в столиці, тому вирішив залишитись.
Швидко знайшов друзів, разом з ними брали активну участь в подіях на вулиці Грушевського. За нами постійно слідкували, і при першій нагоді мене схопили беркутівці, в результаті я опинився в Лук’янівському СІЗО, мене звинувачували в організації масових заворушень.
Під час перебування в СІЗО зрозумів, що таке підтримка друзів, зокрема товаришів з «Львівської брами», Ігоря Пілька, який організовував мій юридичний захист та збирав речі та продукти для мене та моїх друзів.
– Минуло більше півтора року з часу Революції Гідності. Як Ви оцінюєте те, що відбувається зараз в Україні?
– Щось треба міняти в цій країні. До цього часу не покарано нікого, хто розстрілював моїх товаришів на Майдані. На їх місці міг бути і я, але на той час був ув’язненим у Лук’янівському СІЗО, тому я відчуваю свою особисту відповідальність, щоб їхні кати понесли заслужену кару.
Мене не покидають думки, що між колишньою і теперішньою владою існує «договорняк».
Коли спіймали командира розстрільної команди Садовника, я був впевнений, що його покарають. Я був просто шокований, що до нього, убивці Небесної сотні, і до мене, активіста мирних протестів на Майдані, суд застосував однаковий запобіжний захід – домашній арешт і причепили на ногу так званий браслет. Наша влада і надалі дуже ефективно саджає до в`язниць патріотів, і чомусь не спроможна посадити туди ворогів України.
– Що Вас не влаштовує в місті, що ви збираєтесь міняти?
– В першу чергу ставлення влади до людей. Наша місцева влада так і не зрозуміла, що змінилась країна, змінились люди. Хитрують, обманюють. Наприклад, з великою помпою дають місця під гаражі для декількох учасників АТО, а потім намагаються «приліпити» до них декілька десятків «потрібних людей».
Мене страшенно обурило те, що наша трускавецька влада заборонила благодійні акції зі збору коштів для учасників АТО. Я в це довго не міг повірити, бо зустрічався з міським головою Русланом Козирем, і говорив він так правильно і красиво, а от робить він зовсім не так. Я ж не живу на Місяці і бачу, що в курортному парку та на підступах до нього торгують різним мотлохом, а от збирати гроші для учасників АТО, виявляється, не можна. Якщо чесно, без волонтерів нам було би дуже зле. Забезпечення війська, в тому числі нацгвардії, це не та тема, яку сьогодні варто детально обговорювати, але той, хто сьогодні перешкоджає волонтерству – ворог України.
– Ви самі стали учасником волонтерської ініціативи «Рух», розкажіть про неї детальніше.
– Коли мені запропонували долучитись до ремонту БТРа, то я радо пристав на цю пропозицію. Ми працювали дружно і злагоджено, я з моїм другом Михайлом Ликом ходив по школах для організації збору макулатури, разом з Михайлом Хомичем збирали гроші на ремонт, Богдан Процишин домовився зі своїм керівником Василем Вовчанським про ремонтну базу. До речі, велика подяка всім хлопцям, які цей БТР ремонтували за самовіддану працю, особливо працівникам гаражу військового санаторію, його керівнику Богдану Склінару. Пан Ігор попросив знайти механіка-водія для БТРа, я звернувся до Івана Адикевича, який погодився нам допомогти і тим самим нас сильно виручив. Ігор Пілько вязав це все докупи, організував процес так, що результат вийшов відмінним. Ми з Михайлом Ликом, як ніхто інший, розуміємо, що таке БТР на війні, тому ми вдячні всім, хто його ремонтував, від усіх учасників АТО.
– Що Ви хочете змінити в місті?
– Хочу, щоб все робилось для людей і по закону.
Напевно, владу не цікавить, що люди живуть в поганих умовах, бо роками не вирішуються проблеми, які турбують людей.
Розмовляла Тетяна Вінницька, газета «Територія Слова»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень