В травні у Трускавці на відпочинку перебував генерал армії України, начальник Генерального штабу Збройних Сил України, Головнокомандувач ЗСУ Віктор Миколайович Муженко.
Спілкуємося з Віктором Муженком про війну, політику, реформи і реабілітацію військових. Наша розмова відбувається в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький» (військовий санаторій).
Наша розмова відбулася 17 травня.
– Пане генерале, хочеться почути від Вас відповідь, якої так очікують українці: чи закінчиться війна і коли? Перейменування Антитерористичної операції (АТО) в Операцію об’єднаних сил (ООС) – чи це крок до завершення війни, чи, може, цей конфлікт буде заморожений на довгі роки? Хоча прогнози річ невдячна, та все ж – як думаєте Ви?
– Те, що війна закінчиться, в цьому не повинно бути жодного сумніву. Питання тільки в термінах і як це буде реалізовано.
На сьогоднішній день основний спосіб досягнення мети по поверненню окупованих територій та відновленню територіальної цілісності – це політико-дипломатичний і питання введення миротворчих сил під проводом Організації Об`єднаних Націй. Ми розуміємо які є проблеми з цим, хто згідний і чому Росія виступає проти, але це на сьогоднішній день єдиний шлях, який може стабілізувати ситуацію на Сході нашої країни.
Що стосується формату зміни операції з Антитерористичної на Операцію Об`єднаних Сил, то це пов’язано з тим, що ми вже не ведемо мову про нейтралізацію якихось терористичних груп. Мова йде про те, що ми воюємо з регулярними збройними силами. Тому що всі ці формування комплектуються за рахунок найманців із-за кордону, перш за все із території нашого східного сусіда – Російської Федерації. Мова йде про те, що керівниками цих структур виступають кадрові російські військовослужбовці – офіцери та генерали. Їхня система управління зав’язана на структури Збройних Сил Російської Федерації – два армійських корпуси мають всі ознаки регулярних збройних сил. Ці формування підпорядковуються Восьмій армії, штаб якої дислокується в Новочеркаську, відповідно потім на Південному військовому округу та Генеральному штабі ЗС РФ.
Всі ці ознаки говорять, що маємо справу саме з регулярними збройними силами, тому й не може йти мова про антитерористичну операцію. Так що зараз мова йде про Операцію Об`єднаних Сил. Це по-перше.
По-друге, розширюється правова база застосування Збройних Сил. По-третє, централізується управління. Безпосереднім керівником цієї операції вже є військове керівництво, а до того (тобто під час АТО) керівництво здійснювалось через Антитерористичний центр СБУ. Дде-юре Служба безпеки України здійснювала управління процесом Антитерористичної операції, яка насправді вийшла за рамки Антитерористичної операції. Тож для того, щоб завести все в правове поле, необхідно було змінити саму систему підпорядкування, систему управління і розширити правову базу для застосування Збройних Сил.
Нинішній формат операції дозволяє нам при відповідних умовах перейти до виконання завдань чисто військового характеру. Мова йде як про оборонні, так і про наступальні дії. Мова йде про адекватне реагування на провокації, які здійснюються.
І найголовніше – ми не маємо права сьогодні вийти із Мінських домовленостей чи будь-яким чином їх порушити. Бо це створило б серйозні проблеми в плані підтримки нашими партнерами України в її боротьбі. Тож всі заходи, які проводяться під час Операції Об`єднаних Сил, проходять при умові виконання Мінських домовленостей.
– У порівнянні з довоєнним періодом статус військового значно піднявся в очах українців. Проте є серйозна проблема: під час мобілізації чи призову є багато ухилянь, способів не йти в армію. Питання до Вас як професійного військового, який свідомо обирав військову службу: як оцінювати такі ухиляння і як змінити ситуацію?
– Дійсно, я свідомо обирав свою професію. Це було давно – 39 років тому. І я на сьогоднішній день ані грама не жалкую за свій тодішній вибір. Так, є ряд незручностей, але не професійного, а я б сказав специфічного характеру виходячи зі специфіки військової служби.
Щодо мобілізації, то ми її в принципі вже закінчили і на найближчий час вона не передбачається. Але ми повинні бути готові до того, що у випадку загострення ситуації, у випадку різкого зростання загрози може виникнути потреба мобілізувати додатково певну кількість людей. Мова йде навіть не про десятки, а про більше сотні тисяч людей, щоб посилити Збройні Сили та відстояти незалежність держави, її суверенітет.
Які мотивуючі чи демотивуючі фактори в цій ситуації? Щодо позитиву, то дійсно, український народ, українське суспільство відчули, що захисниками країни, гарантами суверенітету та незалежності є власне Збройні Сили та інші силові структури, які не шкодуючи ні свого життя, ні здоров`я захищають свою державу, свої родини від агресора.
Але є й стереотипи, які залишилися в деяких категоріях населення, що не дають можливість обирати шлях свідомого виконання свого громадянського, священного обов’язку. Так, дійсно є факти ухиляння, небажання служити. Відповідальність за це передбачена – адміністративна, кримінальна. Але питання, мабуть, не в відповідальності, а у внутрішньому розумінні та сприйнятті необхідності виконання обов’язку захищати рідний край. І тут виникає питання виховання – родинного, громадського, національно-патріотичного.
З цим теж є проблеми. Між іншим, стараємося їх вирішувати навіть і під час проходження військової служби, тобто безпосередньо в Збройних Силах. Але початок має бути закладений у сім`ях, в шкільних та інших навчальних закладах, в тому числі і вузах. Підтримка суспільством Збройних Сил відповідно формує і престиж військової служби. Тоді кількість бажаючих захищати Україну зростатиме.
Але це питання не одного дня і не одного року. Це має бути системна робота на роки, на десятки років…
– Україна перебуває на стадії реформ, і при обговоренні питання реформи ЗСУ доводиться чути різні аргументи – на користь чисто контрактної армії, як це свого часу пропонувала Юлія Тимошенко, чи за так звану «швейцарську модель» з періодичними зборами для всіх чоловіків і вільним володінням зброєю громадянами держави. А яке Ваше бачення як начальника Генштабу ЗСУ? Чи потребує реформ українська армія?
– Українська армія потребує реформ, і ці реформи йдуть. Можливо, не так швидко, як нам хотілося б, але йдуть. Так, ми відчуваємо критику, часто ця критика носить конструктивний характер, але є й дуже багато елементів популізму і необґрунтованих звинувачень.
Можливо, не всі процеси реформування видно зі сторони – це стосується і самих умов служби, і оснащення Збройних Сил, і багато чого ще. Але якщо порівнювати те, що ми мали на початок 2014-го року, і те, що маємо у 2018, то це величезна різниця. Хоча, повторюся, процес реформування української армії далеко ще не завершений. Є питання кадрів, є питання змін системи комплектування.
На мою думку, повинен бути змішаний принцип комплектування, який є на даний час. Тобто, є служба за контрактом (і солдати, і сержанти, і офіцери, і генерали в тому числі), і є служба за призовом. Це солдати, які призиваються з числа цивільної молоді, це і офіцери, які призиваються за призовом. На цьому етапі саме такий підхід і повинен бути.
– Чому?
– Бо це дає нам можливість здійснювати підготовку резерву. Хоча в нас вже є резерв, але його потрібно постійно нарощувати та оновлювати. Тому нам потрібна підготовка військовослужбовців – не тільки тих, хто проходив службу за контрактом, а потім звільнився і був зарахований до резерву, а й за рахунок цивільної молоді, яка проходить строкову військову службу і після її закінчення зараховується до резерву. Це значно збільшує потенціал Збройних Сил в питанні людського ресурсу.
Якщо вести мову про «швейцарську модель», то слід зважити на те, чи наше суспільство, всі громадяни без виключення готові до того, щоб мати на руках зброю. Мова йде не про мисливську, а про бойову зброю.
Можливо, з часом ми до цього дійдемо. В нас є система підготовки територіального резерву, вона напрацьовується, удосконалюється і буде постійною, і це той варіант, який нам забезпечить додатковий потенціал для захисту своєї батьківщини. Але поки що це озброєння зберігається у відповідних місцях військових частин. В тому числі для територіального резерву.
Можливо, колись настане такий час, коли легке стрілецьке озброєння буде на руках у тих громадян, які входитимуть до системи чи то оперативного, чи то територіального резерву. Але поки що політичні процеси, неоднорідність українського суспільства, розшарованість не дає гарантії, що якась з політичних сил не захоче ту чи іншу воєнізовану структуру використати у власних політичних цілях.
– Пане генерале, на відміну від багатьох високопосадовців Ви обрали відпочинок не на Гаваях чи Канарах, а в Україні, а саме в нашому Трускавці. Які Ваші враження від перебування на нашому курорті в цілому і у військовому санаторії зокрема?
– Для мене Трускавець – не нове місце відпочинку. Я тут втретє, причому з завидною періодичністю – раз в чотири роки. Вперше я тут побував у 2010 році, другий раз – взимку 2014, і ось тепер я тут втретє. Була можливість отримати відпустку, і я вирішив знову поїхати до Трускавця.
Так що в мене є можливість порівняти те, що бачив тут у 2010 та 2014 роках і те, що є зараз, у 2018 році. Причому як в самому місті Трускавці, так і в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький» Міністерства оборони України.
Змін багато, покращення видно неозброєним оком. Найголовніше – це потужна лікувальна база та доброзичливий персонал, який дуже уважний до клієнтів. До речі, це не тільки моя думка, це думка і тих людей, з якими в мене була можливість поспілкуватись.
На відпочинку всі рівні – і високопосадовці, і прості військовослужбовці, і звичайні громадяни України. Зараз тут перебуває на реабілітації більше 60 військових, з багатьма з них я спілкувався в перервах між процедурами. І всі однозначно говорять про високий рівень обслуговування в санаторії, про доброзичливість та увагу персоналу, про високий рівень кваліфікації працівників. Я не чув жодного поганого слова щодо організації лікувального процесу в ЦМРСЛ «Трускавецький».
Звичайно, є певні речі інфраструктурного характеру, але це вже питання не до керівництва санаторію, а до того фінансового ресурсу, який виділяється. А в цілому я особисто дуже задоволений відпочинком у Трускавці.
Чому відпочиваю не за кордоном? Вважаю, що в Україні повинен бути такий рівень обслуговування, такий рівень лікування і такий рівень відпочинку, який задовольнятиме всіх українців. Тоді такі місця будуть популярними не лише серед українців, а й серед іноземців. До речі, у Трускавці на сьогоднішній день стає нормою, що сюди їдуть на лікування та відпочинок і представники ряду зарубіжних країн.
– Ви охарактеризували позитивні зміни у військовому санаторії, але якось не зазначили про те, які ж місця в самому місті Вам найбільше запали в душу і де Ви любите проводити час?
– Насправді у мене не було аж так багато часу, щоб оглянути весь Трускавець, але перше, що впадає у вічі – це підтримання порядку і сама атмосфера. Я не веду мову тільки про чисте повітря, а говорю про приємну дружелюбну атмосферу, яка панує у Трускавці. З ким не спілкуєшся, то завжди є дружелюбність, ввічливість, доброзичливість. Ось такі основні ознаки Трускавця.
Дуже гарний у Трускавці парк. Зранку, коли здійснюю пробіжки, то маю велику насолоду робити це саме в парку.
Та й місця навколо Трускавця зачаровують – ми виїздили в гори, на рибалку, на річку Стрий. Враження неймовірні, і це настільки надихає, настільки додає позитивної енергії, що навіть важко описати. Я вже зазначив, що приїжджаю до Трускавця раз в чотири роки, але приїжджав би сюди набагато частіше, якби була така можливість.
Потужна енергетика, яка є в Трускавці і в горах навколо курорту, дає мені такий заряд, якого вистачає на 4-5 років.
– Тобто, реабілітація у Трускавці є досить ефективною?
– Так.
– В цілому в Україні проблема реабілітації воїнів АТО є досить серйозною проблемою. Мова не тільки про проблеми фізичного плану, але й про соціальну адаптацію, психологічні проблеми тощо. Як, на Вашу думку, держава мала б забезпечити повноцінну реабілітацію демобілізованих учасників АТО?
– Питання надзвичайно серйозне. Як Ви зазначили, мова йде не лише про фізичну реабілітацію, а й про психологічну, а якщо правильніше, то про комплексну реабілітацію військовослужбовців. Це стосується не тільки демобілізованих, а й тих, хто проходить службу. Виконавши завдання і маючи певний термін для відпочинку при перебуванні у військових частинах постійної дислокації, необхідно проводити реабілітацію, давати особовому складу можливість якісного відпочинку. Це стосується всіх категорій військовослужбовців без різниці. Це стосується також і родин військовослужбовців.
На жаль, на сьогоднішній день ця проблема стоїть дуже гостро, у тому числі і сімейних взаємовідносин. Проблема відриву від сім`ї є вкрай актуальною, адже відсутність в середовищі сім`ї 6-7 місяців чи й більше дає серйозні ускладнення. Психологічно це позначається на особовому складі. Я вже не кажу про поранення чи хвороби, які також потребують реабілітації.
Та кількість людей, яка сьогодні має можливість проходити реабілітацію, на жаль, не задовольняє потреби Збройних Сил України, потреби військовослужбовців – як тих, які звільнені, так і тих, які проходять військову службу, та їх родин.
Можливості Міністерства оборони України щодо реабілітації військовослужбовців у своїх закладах є обмежені. Зараз стоїть питання залучення фондів, підключення інших міністерств та відомств, щоб краще вирішувати це питання.
Я бачу можливості покращення цієї системи в нарощуванні того фонду, який на сьогоднішній день вже існує. Той же санаторій «Трускавецький», в якому ми зараз перебуваємо, військовий санаторій у Хмільнику, можлива передача у відання МОУ оздоровниць від інших міністерств, інших структур дали б можливість розгорнути потужнішу систему реабілітації.
Адже відсутність належної реабілітації накладає сильний відбиток на проходження служби і взагалі на подальше життя кожного з тих людей, які відчули на собі весь тягар війни. Посттравматичний стресовий синдром – це і проблеми в родині, і розпад сім`ї, і депресія, і навіть самогубства. А держава має захистити тих, хто захищав і захищає її.
З нашими партнерами з європейських країн і США ми теж пробуємо вирішувати цю проблему, і вони нам допомагають в цьому процесі. Але в першу чергу нам потрібна своя вітчизняна потужна база для того, щоб забезпечити якісну реабілітацію. Одним з елементів такої бази є і ЦМРСЛ «Трускавецький».
– Дякую за цікаву та змістовну розмову. До нових зустрічей у Трускавці.
Спілкувався Володимир Ключак,
фото Петра Закусила
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень