«Mens sana in corpore sana». «В здоровім тілі – здоровий дух». Це латинське прислів`я було і залишається актуальним у всі віки. Адже здоров`я (і тілесне, і духовне) – найцінніший скарб, який має людина.
На жаль, ситуація в сучасній Україні невтішна – хворі діти, хворі батьки, хвора нація, хворе суспільство. Ожиріння, діабет, рак, туберкульоз, СНІД та інші небезпечні хвороби наступають по всіх фронтах. Могутньою зброєю, здатною їм протистояти, є фізична культура і спорт. Але вони чомусь стали непопулярними в нашій державі.
Та є ентузіасти, які докладають всіх зусиль, аби змінити ситуацію. На Дрогобиччині їх небагато – до півсотні осіб. Це зокрема Костянтин Асланіді, Йосип Бандура, Петро Білас, Роман Веклюк, Михайло Гопшта, Михайло Городиський, Олег Григоренко, Олег Загірський, Микола Кобільник, Василь Криворучишак, Микола Лук`янченко, Ігор Микитин, Віталій Плеханов, Богдан Смеречинський, Михайло Стахнів, Хосе Турчик, Мирон Федис та інші.
До таких ентузіастів, професіоналів і фанатів фізичної культури та спорту належить і трускавчанин Віктор Дмитрович Пічугін. Цього вже немолодого, але завжди стрункого та підтягнутого чоловіка можна побачити на заняттях з учнями на спортивному майданчику НВК «СЗШ № 2-гімназія», на прогулянці в лісі, відомий він і своєю активною громадською та політичною позицією. Саме з п. Віктором Пічугіном і поведемо нашу бесіду про фізичну культуру та спорт.
– Вікторе Дмитровичу, у Трускавці Ви – відома людина, в першу чергу як популяризатор фізкультури та спорту. Розкажіть трішки про Ваш шлях до спорту.
– У Трускавці я живу з 1947 року. Тут ходив до школи, саме тут зацікавився спортом. Сталося це в п`ятому класі – тоді я вперше переступив поріг дрогобицького «Спартака» і почав займатися боксом. Це був 1960 рік. Боксом я займався по дев`ятий клас включно, а потім почав займатися баскетболом у групі під керівництвом директора Дрогобицької ДЮСШ Богдана Ілліча Ковриги.
Після закінчення 10 класу працював на будівництві, був призваний до війська. Служив у спецпідрозділі, який підпорядковувався Генеральному штабу Радянської Армії.
Після армії поступив у Львівський інститут фізичної культури (1968 рік). І від того часу аж до тепер моє життя тісно пов`язане зі спортом.
– Ви працювали у школі від самого початку?
– І так, і ні. Після закінчення Інституту фізкультури я почав працювати інструктором лікувальної фізкультури в центральній курортній поліклініці Трускавця. Паралельно протягом трьох років працював викладачем у Дрогобицькому педагогічному інституті ім. І. Франка.
Згодом працював вчителем фізвиховання у СШ № 7 м. Стебника. Коли я туди прийшов у 1974 році, то школа займала останнє місце в спартакіада. Через п`ять років школа № 7 в цьому плані стала однією з кращих серед шкіл міст Дрогобича, Трускавця та Стебника.
Ну а в 1979 році повернувся до своєї рідної СШ № 2 м. Трускавця, в якій навчався. Тут працював досить довгий час. Згодом перейшов на роботу в санаторно-курортну систему, працював завідувачем кабінету лікувальної фізкультури та масажу, сімнадцять років був головою профкому санаторію «Алмаз», нагороджений відзнакою «Укрпрофоздоровниці».
– Але зараз Ви знову працюєте в школі?
– Так. Чотири роки тому я повернувся до школи і зараз працюю вчителем фізкультури в НВК «СЗШ №2-гімназія» м. Трускавця та веду баскетбольний гурток в ДЮСК «Спортовець».
– Ви маєте можливість порівняти ставлення до спорту в радянський час і в незалежній Україні. Що змінилося?
– Звичайно, змінилося дуже багато. По-перше, тоді держава більше піклувалася про дітей, виділялися відповідні кошти на всі змагання, які проводилися в місті, області, країні. Проходила велика популяризація спорту – через газети, телебачення. Кращих спортсменів відзначали та нагороджували, у вузах вони отримували відповідні стипендії, талони на харчування, мали належну екіпіровку. Я вже не говорю про матеріально-технічне забезпечення спортивних шкіл, баз.
Зараз, на жаль, діти змушені їздити на змагання за свій кошт, не всі можуть собі це дозволити. Спортивні бази не відповідають тим стандартам, які були раніше. Спорт неначе став для держави якимось другорядним, а так не повинно бути.
– Маєте якийсь «рецепт» виходу з цієї ситуації?
– Гадаю, що державні мужі повинні повернутися обличчям до спорту, його проблем. Спорт в Україні має бути не для поодиноких, а для мас. Тоді буде можливість самореалізації для тих спортсменів, які зараз не можуть цього зробити з ряду причин, в тому числі фінансових.
– А в радянські часи такі приклади самореалізації учнів були особисто у Вас? Тобто, чи маєте учнів, які перевершили Вас як вчителя?
– Так. Хотів би, щоби і зараз у нас в місті зростали такі спортсмени як Грицик Оксана, багаторазовий призер Чемпіонату Європи та Чемпіонату світу. Вона є моєю вихованкою і єдиною спортсменкою з Трускавця, яка стала Чемпіоном Європи. Горджуся тим, що мені вдалося довести її до належного рівня і передати згодом на подальше спортивне виховання тренеру Роману Веклюку з Дрогобича.
Оскільки спортсменам в нашій державі приділяють мало належної уваги, то це і призводить до того, що вони їдуть за кордон, щоб там реалізувати свої можливості, як це зробила і Грицик Оксана.
– Сьогоднішні учні дійсно дужче хворі, ніж діти радянської доби?
– 
Основна проблема – малорухливість. Через це кількість дітей, які мають різні протипоказання до занять активним спортом, значно більша, ніж це було раніше. Але, наголошую, що це не означає відмови від занять фізичною культурою, від гартування тіла, від здорового способу життя.
Тим не менше в нас є багато талановитих дітей. Але не завжди батьки дозволяють їм займатися спортом, часто самі вирішують замість дітей, що пріоритетами мають бути, для прикладу, англійська мова, заняття з репетиторами тощо. Вважаю, що мало проводиться рекламної, роз`яснювальної роботи серед батьків, що все ж найголовніше – це здоров`я, а досягти його можна лише шляхом активних занять. Діти просиджують годинами за комп’ютерами, замість пограти в футбол чи волейбол бавляться в ігри на мобільному телефоні, замість прогулятися парком чи лісом дивляться телевізор. Тому і маємо сколіози, ожиріння, хвороби серця, органів дихання та багато інших супутніх захворювань у дітей.
– Але Ви знаєте, що в Україні були випадки смертей на уроках фізкультури і то непоодинокі…
– Перш за все це мають відслідковувати медпрацівники. Вони складають списки дітей, які дійсно хворі. Але зауважу, що трагічні випадки на уроках фізкультури були не від перевантажень. Ви ж бачили по новинах – вчитель провів легеньку розминку, лише приступили до заняття – і стається нещастя. Вини вчителя в цьому немає, просто були невиявлені лікарями хвороби.
Зараз шкільна програма не вимагає від дітей чогось надзвичайного, окрім того, застосовуємо індивідуальний підхід до кожної дитини. Хто не може – того ніхто не заставляє робити складні вправи, не дозволяємо, аби діти перевтомлювалися.
– А чи достатньо годин у шкільній програмі відведено на фізкультуру?
– В початковій школі передбачено три години на тиждень, у старших – по дві. Цього достатньо, якщо врахувати, що є можливості займатися в гуртках, спортивних секціях. У Трускавці в ДЮСК «Спортовець» діти займаються додатково плаванням (особливо багато дітей), вільною боротьбою, боксом, волейболом, баскетболом, тенісом, футболом – вибір великий, було б бажання…
– А як з дорослими людьми, вони мають можливість займатися спортом?
– Якщо би в Україні, у кожному місті та селі були відповідні спортивні комплекси, то ті, хто займається спортом з малих літ, знаходили б час, щоб продовжувати свої заняття фізкультурою і спортом в дорослому віці.
Особисто до мене приходять займатися багато моїх випускників. Якщо би людям створити належні умови, зокрема, помірні ціни для занять спортом, то охочих було б значно більше…
– Оскільки Трускавець є курортом, то логічно буде запитати, яка ж роль лікувальної фізкультури у оздоровленні наших гостей?
– По-перше, люди, які перебувають цей короткий термін на курорті і займаються лікувальною фізкультурою, оздоровлюються на очах. І це не просто якась суб`єктивна думка, це доводять результати досліджень. Так, покращуються функції багатьох органів – печінки, нирок, підшлункової залози, органів дихання.
Та, на жаль, лікувальна фізкультура не є обов`язковою, тому і відвідують її не всі відпочивальники.
– А яка частина відпочивальників відвідує ЛФК?
– Реально на заняття з ЛФК приходить лише біля третини відпочивальників у санаторіях. Одні – щоб скинути зайву вагу, інші – з розумінням, що це шлях до омолодження організму, з надією стати більш привабливим. Практично ніхто з них не шкодує, що відвідує ЛФК, і чоловіки, і жінки.
– Вікторе Дмитровичу, а Ви не шкодуєте, що свого часу обрали саме спорт?
– Звичайно, ні. Спорт – це здоров`я. Буду радий, якщо хтось, прочитавши це наше інтерв`ю, змінить своє ставлення до фізичної культури і відповідно до свого здоров`я. Адже здорова нація складається зі здорових людей.
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень