Він залишив у Стебнику красуню дружину, дітей, успішний бізнес, взяв зі собою свою техніку і добровольцем пішов на фронт.
До сих пір мало хто знає, що цей чоловік воює, захищаючи мирний сон кожного з нас. Стебничанин Василь Присяжний, доброволець батальйону ім. генерала Кульчицького.
Мабуть, іноді варто розповідати про таких людей і такі приклади – з тим, щоб нагадати що, по перше, у нас війна, по друге, ми дуже мало знаємо про справжніх бійців, та, по третє, щоб навчитися розрізняти правду від фальші.
У серпні буде рік, як Василь добровольцем пішов на фронт. І служив би далі, але… Станом на зараз він перебуває на лікуванні в госпіталі м. Києва. Чому? Розповісти що трапилось ми попросили начальника медслужби батальйону Кульчицького Тараса Кучму.
– У Василя виявлено декілька осколків в головному мозку. Виглядало все як дрібні подряпини, було «гаряче», тому коли саме вони проникли всередину – зараз достеменно сказати важко. Такі прецеденти ми маємо – коли в тілі є осколки, кулі, а про це тривалий час ніхто не знає, аж допоки людина не починає втрачати свідомість, – каже лікар
Про Василя, розповідає Тарас Кучма, може сказати лише позитивне, бо на фронті разом пройшли дуже-дуже багато. «Це хороший воїн. Те, що він робить і робив для батальйону Кульчицького – врятувало не одне життя. Зауважте, він за освітою не інженер, але це не завадило йому розгорнути і реалізувати колосальну роботу за цим напрямком. Минулого року, побачивши, що ситуація на фронті наростає, він зібрав свою техніку і поїхав на передову, де організував для нашого батальйону роботу із формування та будівництва бліндажів, окопів. Розташовував їх так, щоб убезпечити від проникнення туди Градів та максимально унеможливити знищення наших хлопців. Стартувала його робота в Дебальцевому. До речі, унікальним є те, що пішов на фронт зі своєю технікою. Не «плакався» як дехто, що нема бронежилета чи ще там чогось, а навпаки стягував усе що міг. Бо знав, що на передовій треба копати, возити, а нема чим. Він налагодив повністю інженерно-саперну роботу, яка необхідна для того, щоб врятувати життя. Дякуючи його окопам, якими потім користувалися і 128, і 30-та, і інші бригади (бо за кілька місяців накопав їх по цілому периметру), збережено не один десяток життів наших воїнів.
Поряд з тим, він виконував свої прямі обов’язки – стояв на блок-постах, на передових позиціях, допомагав багатьом солдатам.»
Окремо, каже Тарас Кучма, варто відзначити роботу Василя, яка була проведена у Вуглегірську. Коли «відбивали» Вуглегірськ, Василь був разом з медичною бригадою та вивозив поранених з поля бою. Багатьох, дуже багатьох вивіз, врятував. Але… «В той час, коли все навкруги стріляло-розривалося, він теж отримав, на перший погляд незначні, поранення. Звернувся в медпункт, виглядало все на прості, життєво не небезпечні подряпини. Тривали бої, тож все було оперативно оброблено, перемотано, і знову – в бій. Ситуація була страшна, і на якійсь «царапинки» ніхто не звертав уваги. Руки-ноги на місці, і добре.
Бої минули, «подряпини» зажили. Але з часом у нього почалися скарги на головні болі, казав, що важче цілитися – бо двоїться в очах тощо. Думали, що це від перевтоми. Чекали на ротацію.
Водночас, в нього були певні стресові ситуації, пов’язані і з аварією, яка сталась в нашому батальйоні, і зі Станицею Луганською, коли через бюрократію йому не вдавалось встановити усі заплановані залізобетонні бліндажі. Річ в тому, що коли війна як війна, коли йдуть бойові наступальні дії, то ніхто в бюрократію не бавиться, все робиться швидко і оперативно. А коли триває так зване перемир’я – тоді починається якась паперова вакханалія. Він, було видно, дуже цим переймався, бо хотів зробити для хлопців якомога більше, але не все дозволялось. Десь в цей період він вперше втратив свідомість. Ми одразу взяли його на комп’ютерний томограф, магнітно-ядерний резонанс, і виявили що в нього в головному мозку дрібні осколки. Як вони туди потрапили і коли – сказати зараз складно Тривалий час, навіть попри погане самопочуття, він рвався на передову. Бо казав, що «там наші, потрібно роботу робити, а не в лікарні відлежуватись». Як наслідок, «довоювався» до того, що потрапив в госпіталь. Людина – це людина, а не робот. Тому зараз він знаходиться в лікарні. Мусимо поставити його на ноги! Такими воїнами «не розкидаються».
Як наголосив Тарас Кучма, випадки, коли попри недуги та травми, мужчини беруть зброю до рук і йшли на передову – непоодинокі. «В мене нещодавно лікар втратив свідомість, а згодом виявилось що у нього в серці стоїть штучний клапан. Він це приховав. Є також один старшина-доброволець, якому стало погано, і з’ясувалось, що він – після серйозної операції на серці. Він воював в Іраку, в Лівії, в Югославії…
Ці люди приховують свої болячки і йдуть на фронт, щоб захистити свої сім’ї, свою країну, бо мають гостре почуття відповідальності. Я не знаю яким був Василь у цивільному житті – бо познайомились з ним під час війни. Але знаю точно, що він – відмінний воїн. В боротьбі, коли на кону питання життя друга, побратима, або доля країни – він і такі як він забувають про своє здоров’я заради спільної дії і перемоги. Василь – один з тих, які не бояться нічого, які в команді стараються максимально добре робити ту справу, заради якої прийшли, які готові на будь-який ризик, які завжди йдуть в бій. І, що важливо, в бою кожен себе по різному веде. Мені імпонує його спокій. Він міг підбадьорити в будь-якій ситуації. От наприклад, поруч Гради рвуться один за одним, а він каже «Не панікуйте, те, що в нас летить – ми й так не почуємо, не побачимо. Так-що те, що ми чуємо – не страшно». Гуморний і дуже відповідальний.
Впевнений, стебничанам є ким гордитися. Зі Стебника багато людей воює, і, повірте, це хороші воїни, – підкреслює начальник медслужби батальйону Кульчицького. – Щодо Василя – він був нагороджений не одною медаллю, але ніде це не афішував. Зокрема, наприклад, з рук міністра Арсена Авакова отримав спеціальні відзнаки та звання. Це нагороди за Дебальцеве, де проявив себе як надзвичайно хороший воїн, і це визнала держава»
Впродовж теми.
Знала, що коли наступить якийсь відповідальний момент – я не «закатуватиму істерики», а чим зможу – тим допоможу
Практично завжди, практично за кожним успішним воїном стоїть його опора – дружина.
Як відреагувала дружина на бажання Василя йти служити, як підтримує його і не сама не падає духом зараз – про це та інше у розмові з «половинкою» Василя Присяжного Ольгою Притулою.
Про намір чоловіка йти добровольцем, каже Оля, дізналась зовсім випадково: «Довідалась про це в Києві на Хрещатику. Він мав у столиці якісь справи, поїхали разом. Там же паралельно було заплановано зустрітися з його кумом, який на той момент теж служив в батальйоні.
Перейшлися Майданом, Інститутською…
Відтак, йшли вже Хрещатиком, це було якраз в останніх числах липня минулого року, тобто саме рік тому. Підійшов кум, привітались, пообнімались. Раптом бачу – Василь йому якісь документи дає. Питаю: «Що це?» І тут кум відводить мене в сторону і запитує: «Ти мене не будеш бити?» Думаю, чого б то я його мала бити (сміється). А Василь в той час мовчки і з посмішкою спостерігав за нами. «То що таке?» – запитую. «Василь йде служити», – каже.
Як відреагувала? Я ще до того бачила, що він кудись рвався, розуміла, що вдома не всидить. Тому, коли вже після розмови із кумом запитала у нього чи дійсно цього хоче – побачила що так воно і є. Я не можу сказати, що у мене виросли крила щастя чи гордості, але й забороняти цього я йому не стала. У нас стосунки такі, що довіряємо один одному і поважаємо право вибору один одного. Багато моїх знайомих казали: «Не відпускай». Ну але як це – не відпускай? Прив’язати до себе, чи що? Зрештою, якщо він так вважає за потрібне – значить має на те підстави. У нього два сини росте, він їм приклад має якийсь подавати, що теж дуже важливо. Можливо, у нього в житті були різні ситуації і не все було «казково», але те, що тут він «не дав задню» – багато вартує»
Під час розмови Оля пригадала також буремний місяць лютий 2014-го – як Василь у ті найскладніші дні збирався на Майдан… «Якраз перед цим я приїхала з Польщі і привезла йому термобілизну, хорошу таку, якісну. «Кошулька» у нас на неї кажуть. І ось, ці складні дні… Василь відслідковував новини, спостерігав, але коли дійшло до критичного стану – не втерпів: зривається, починає «бігати» по хаті, збиратися, видзвонювати стебницьких хлопців в дорогу. Я мовчки встала, дала йому ту «кошульку»…. (говорить, а в цей час на очі їй набігають сльози) ..Після того стало зрозуміло, що коли наступить якийсь відповідальний момент – я не «закатуватиму істерики», а чим зможу – тим допоможу.»
– Станом на зараз Василь в лікарні. Ти – як дружина, як мама – як тримаєш себе в руках, щоб не панікувати, не падати духом? – запитую в Олі.
– В принципі, я по житті не панікер. Іноді навіть моя мама мені каже, що хотіла б мати мій характер (сміється). Я спокійно ставлюся абсолютно до всього. Розумію, що на все, як то кажуть, воля Божа. Тож паніки нема
Крім того, у цей непростий час я не сама: батьки допомагають, робота – бо працюю з дуже хорошими людьми (турагенція «Сана-Тревел» – авт.). Десь син підтримує, хоча іноді сам масла в вогонь підливає (сміється), раз у раз запитуючи «Де тато, коли приїде?»
Впевнена, спокійна, врівноважена, Оля каже: в силу своєї теперішньої роботи зустрічається з великою кількістю людей. І смішно їй стає коли молоді дужі хлопці починають панікувати, мовляв кордон закрили, їх не випустять. «Мені це і смішно, і дико. Кажу їм, що не мені їх агітувати йти або не йти в армію. Але все-таки! Хоча, з іншого боку, це біда нашої влади і нашого суспільства, яке змальовує страшенні картини АТО, нічого натомість не пояснюючи»
Служити чи не служити, впевнена співрозмовниця, справа кожного. Але не варто забувати що є обов’язок. Хоча, знову таки, «хоча». «За Василя я спокійна, бо знаю що він дасть собі ради та ще й іншим допоможе. Чи кожен так зможе – не впевнена». Оля знає: її чоловік справиться зі всім. Тому й відпустила спокійно, і чекає на одужання та повернення впевнено.
А нам залишається побажати Василеві швидкого одужання і вороття додому – де на нього чекає не менш сильна і вольова «половинка»
М.К., МедіаДрогобиччина
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень