Всі, хто пройшов війну, і повернувся додому!
Можливо кожен, хто пройшов «гарячі точки» сучасної україно-маскальської війни, згадуючи безсонними ночами загиблих побратимів, задавав собі дике для «нормальних» людей питання: «Чому я вижив?». Ті, хто вижив на Саур-Могилі у Іловайську, у Вуглегірську і Дебальцево, у Широкіному і Авдіївці, ДАПі та ЛАПі, кожен, хто хоч раз тягнув на руках помираючого товариша, чи витирав сльози, несучи труну побратима: «Чому я вижив, а він ні?».
Для звичайних людей це може здатись незрозумілим. Річ у тім, що кожен, хто добровільно пішов на війну, або ті, хто мав можливість «відмазатись», але вирішив, що честь і Україна вища за життя, був морально готовий загинути, чи повернутись калікою на все життя. Кожен, хто зробив всередині себе цей страшний і важкий крок, сказав для себе: «Я мушу! Це моя земля!». Тому смерть товариша для нас є раною, яка ніколи не заживе! Я час від часу приходжу на могили і це стає все важче і все більше болить!
Для «простих» людей суха статистика, яка звучить з уст різних «речників»: «Сьогодні в зоні проведення АТО загинуло двоє військових та поранено п’ятеро!», звучить просто як цифри, але не для тих, хто бачив, як це насправді виглядає!
Я вірю в Бога і маю надію, що це все не просто збіг обставин, те, що я тут живий, цілий і майже здоровий, можливо, комусь там, на небі, це потрібно! Але всі ми (вояки) з кожним днем пересвідчуємось, що ми все менше і менше комусь потрібні тут.
Війна у суспільстві стала такою ж звичною річчю, як поїздка в маршрутці на роботу. «95 квартал» чи там «Танці з зірками» є важливішими за чиєсь життя! Все більше і більше ловиш на собі ненависні погляди: «Знову ці АТОвці! Коли ж вони заспокояться? Чому їх там всіх не повбивали?». Ви такого ніколи не чули? Я вже чув!
Я пам’ятаю 2014 рік, коли я повернувся з ротації. Я просто сам йшов вулицею у формі, весь чорний, страшний і зарослий, і якась жіночка підбігла, щоб просто доторкнутись до мене. Я пам’ятаю, як люди пхали в кишені якісь купюри, хоч ми від них відмахувались. Пам`ятаю, як у кафе, де обідав, виносили шматок торту в подарунок! І я пам’ятаю, як зовсім недавно у формі їхав з якоїсь зустрічі у Львові і люди, сідаючи в автобус, займали вільні місця. Я сидів у передніх рядах і коли автобус виїхав зі Львов, то залишилось тільки одне вільне місце – коло мене. Я себе відчував як прокажений!
Можливо, жінки бояться неадекватної поведінки, яку час від часу проявляють поламані війною солдати, а чоловікам просто встидно, що він «там» не був?
Повірте, я б віддав все, щоб стати таким, як до війни, але, на жаль, це неможливо! Цей добрий, веселий і щирий довоєнний Леонід Федевич залишився десь на полях коло Горлівки назавжди! Як і кожен, що пройшов пекло війни. З кожним днем мені все легше спілкуватись з вояками і важче з «мирними». Лише з солдатами і з волонтерами ми навіть мовчати можемо на одній мові, розуміючи, про що ми мовчимо!
Я чудово розумію, що ті, хто воював не святі, що вони часто «чудять без баяна», що між нами і «мирними» з кожним днем росте провалля, але не ми у цьому винні!
Більшість не уявляє, який постійний біль у душі, як важко повертатись у світ, де ти майже для всіх став зовсім чужим, навіть для рідних!
Є безперечно речі, які роблять вояки, які я ніколи особисто не прийму. Скажімо, на одній з зустрічей з головою Львівської облдержадміністрації якийсь дуже нетверезий воїн зі Сколього практично зірвав цю зустріч криками: «Де моя земля? Чому мені не дають землю?». Цікаво, він йшов воювати за землю чи за Україну, і чи хоч заяву написав?
Я також ніколи не зрозумію тих, хто пройшовши війну і засівши у високих кабінетах на м’яких стільцях, тупо «дерибанить і пиляє» все, що погано лежить і для яких колишні побратими вже давно стали чужими «ніщебродами». Я не зрозумію тих, хто бувши всього 3-5 днів в «зоні проведення АТО», махає своїм посвідченням УБД і вимагає преференції і всім нав’язується як «воїн».
Нас часто використовують і будуть використовувати у своїх інтересах політики і представники влади. Все, що зараз робиться в державі, приклад цьому. Вже АТОвці «воюють» з АТОвцями, а виграють у цьому нечесні на руку політики!
Але час все розставить по місцях, «ліві» відпадуть. Справжні – залишаться! А біль і розпач не закінчиться ніколи. Прірва між воїнами і «мирними», на жаль, буде лише зростати, можливо колись все залагодить його величність Час.
Для всіх, кому ми, воїни, так заважаємо – ми у цьому всьому не винні! Ми просто хотіли захистити свою державу! Ми не такі погані! Нам просто було не все одно! І нам від того, що робиться зараз, гірше, ніж вам!
Вибачте, що ми вижили!!!
Леонід Федевич, Фейсбук
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень