Коли дівчина закінчила другий курс медучилища, відразу написала заяву на академічну відпустку та поїхала на війну. На передовій Ніка врятувала життя багатьом бійцям, а ще зустріла там своє кохання
У великодній тиждень у Пісках було справжнє пекло, бойовики постійно гатили по наших позиціях з важкої артилерії, застосовували навіть запалюючі боєприпаси. Все довкола горіло…
– Коли довела пораненого воїна до медичного авто, необхідно було повертатися на позиції «дорогою смерті», яку повністю прострілювали бойовики, – розповідає санітарний інструктор 93-ї окремої механізованої бригади з позивним «Ніка» про один із епізодів війни на Донбасі. – Було страшно. Я повзла по калюжах, притискаючись від трасувальних куль до землі. У той момент мені зателефонувала мама… Відповісти я не змогла, проте її дзвінок надав мені сил повзти далі, аби рятувати життя пораненим бійцям…
Цю сміливу дівчину звати Вероніка, вона родом зі старовинного та мальовничого містечка Дрогобич, що на Львівщині. Її батьки за фахом теж медики. На жаль, кілька років тому батько, який проходив службу санітарним інструктором в окремому полку спеціального призначення, трагічно загинув під час виконання службових обов’язків.
З дитинства Вероніка прагнула продовжити сімейну справу та теж стати лікарем. Проте за сімейними обставинами навчання в медичному університеті довелося відкласти до кращих часів. Натомість вона вступила до Дрогобицького медичного училища.
«Гарячі» події на Донбасі не давали спокою Вероніці. Вона чула, що на передовій дуже потрібні медики. Коли Ніка закінчила другий курс, написала заяву на академічну відпустку та поїхала на передову. Спочатку вона служила санінструктором у добровольчому підрозділі «Карпатська Січ», а згодом підписала контракт у 93-й бригаді.
Ця дівчина багато разів була в дуже небезпечних ситуаціях. Вона ризикувала власним життям заради спасіння життя наших поранених бійців.
– Особливо важким був пасхальний тиждень та літня кампанія. Ми тоді майже не спали, завжди були в повній бойовій готовності, а «броніки» стали частиною нас. Постійні атаки, обстріли, поранені, загиблі – це жахливі спогади. Тоді в Пісках бракувало медиків, медичного транспорту, медичні набори носили в пакетах. Це вже пізніше нас забезпечили спеціальними рюкзаками, транспортом, – пригадує Вероніка.
Саме у Пісках, на самісінькому передньому краї, де майже ніколи не вщухають постріли та вибухи, Вероніка зустріла коханого чоловіка Євгена. Він – корінний кримчанин і після анексії півострова добровольцем пішов до війська захищати Україну.
– Ми познайомилися в червні, тоді протягом чотирьох днів нас майже безперервно обстрілювали та штурмували бойовики, – розповідає «Ніка». – Командир підрозділу приставив Євгена до мене охоронцем, аби захищати від диверсантів та допомагати евакуювати «300-х». Наше знайомство переросло в палке кохання. У відпустці ми одружилися та знову приїхали в Піски.
– Нині, попри відносне затишшя, роботи не бракує. Прийшли холоди, з’явився мокрий сніг, і хлопці почали часто хворіти, – розповідає «Ніка». – А загалом усе гаразд, я на своєму місці, я тут потрібна. Вечорами сиджу за підручниками й готуюся до вступних іспитів до медуніверситету. Вірю: ми переможемо в боротьбі за свою незалежність і краще майбутнє. І мені вдасться втілити свою мрію – стати лікарем.
Валентин Шевченко, Народна Армія
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень