В № 59 “ТВ” від 15 червня у статті “Не задля злосливості, а заради виправлення” ми писали про територіальний центр обслуговування пенсіонерів у Трускавці, який очолює Олена Пилат та про потребу більш уважного ставлення керівників різних соціальних служб до потреб інвалідів. Специфіка територіального центру полягає в тому, що тут обслуговують самотніх та немічних, які навряд чи комусь поскаржаться, навіть якщо щось не так. Тому і вийшла тоді ця стаття після нашої розмови із мешканкою вулиці Бориславської Іриною Горончук, котра перебуває під опікою терцентру. Стаття великого резонансу не викликала, та ми тримаємо своє слово, як і обіцяли, і повертаємося до проблеми людей з особливими потребами. Отже, через три місяці ми знову зустрічаємося в помешканні пані Ірини, щоб обговорити ряд проблем.
– Після виходу на “ТВ” публікації стосовно справ у терцентрі чи не було на Вас якихось спроб тиску чи погроз?
– Ні, було зроблено вигляд, що все нормально. Правда, одна з чиновниць (Ірина Іванівна називає її ім’я та прізвище) зателефонувала до мене і запитала, хто це такий КРЯ. А так ніхто більше не телефонував. Щоправда, приходили до мене з Червоного Хреста, запитували, як я себе почуваю, міряли тиск.
Біля ліжка Ірини Іванівни бачимо новий ортез. Жінка-інвалід показує його недоліки, та все ж такі пристрої допомагають інвалідам із особливими потребами. Нагадаємо, що жінка через хворобу не виходить за межі помешкання, та й по квартирі пересувається з великим трудом та болем. Саме з метою допомогти таким особам і створювався територіальний центр. Зразу скажемо, що застаємо пані Ірину вдома не саму. Тут порається і пані Леся – працівниця терцентру (соціальний працівник). В помешканні чисто, прибрано, підлога свіжовимита, вазони доглянуті, сухі листочки викинуті, зразу видно – до своїх обов’язків працівники терцентру ставляться совісно. Пані Леся досить сором’язлива і старається угодити підопічній, хоча часто люди з особливими потребами відзначаються вередливістю, нелегким характером.
– Ви ж не зробили заказ, то що Вам принести наступного разу? – запитує пані Леся.
– А коли ти прийдеш?
– У п’ятницю.
– Тоді мені шість банок, про які я тобі казала.
– Добре.
Ми залишаємося з Іриною Іванівною вдвох, бо у Лесі ще 14 підопічних і всі чекають на її прихід. Пані Ірина старається не говорити про свої особисті біди, а про проблеми інвалідів взагалі. Вікно на вулицю та телефон – це її зв’язок зі світом. Правда, інколи жінку відвідують знайомі, бо ж 40 років прожила в цьому помешканні, працювала у Трускавці, тут поховала 33-річного сина. “От вчора був у мене Мирон Бучацький, з ним завжди приємно спілкуватися”, каже жінка. Приходять також і ті, хто хоче, щоб інвалід поділилася екзотичними рослинами – фактично вся невеличка кімната потопає у квітах, є суцільним квітником. Сукуленти, фіалки, герані… Незважаючи на те, що окрім пенсії нема інших джерел доходів, Ірина Іванівна рослини дарує – щоб приносили людям радість.
Телебачення та радіо, а також газета “Франкова криниця Підгір’я”, яку доставляють із терцентру – можливість ознайомитися з тим, що ж відбувається в навколишньому світі за межами кімнати болю та страждань, можливість проаналізувати стан справ у місті, області, державі, світі. Начитаність та інтелектуальний рівень пані Ірини вражає, як і її вміння пожартувати навіть при такій хворобі, хоча жарти інколи і виходять саркастичні, якщо не сказати цинічні. Як вам, для прикладу, вислови “терористичний” центр замість “територіальний”, або ж замість “керівники” “херовнікі довбані”, від яких “несе культурою на далеку відстань”? Та переставши говорити про масовика-затєйника з Дворца халтури, Ірина Іванівна знову розпочинає бесіду про улюблені книги, східну та біблійну мудрість і про те, що за інвалідів найчастіше згадують тільки на початку грудня, з нагоди Дня інваліда. Вона чула про Інтернет, але навіть мріяти не може про нього – бо ж і так економить на їжі.
– Може б Ви написали і якийсь благодійник подарує мені ноутбук? – з надією дивиться в очі.
Я натомість очі опускаю – знаємо, чого варті заклики до допомоги, милосердя навіть у важких потребах, на операції дітям, на подарунки сиротам тощо. Бідні скинуться, а багаті зроблять вигляд, що не бачили, не чули, та й що їх обходить людське горе. А тим більше, якщо всі не знатимуть про “подвиг” пожертви якоїсь сотні – другої. Втім, може хтось і згадає принцип “хай права рука не знає, що робить ліва” та й зверне увагу на немічну стареньку сусідку, на інваліда, котрому тяжко навіть вийти за хлібом, на самотню матір-одиночку, котра допустилася в житті однієї помилки і отримує за це платню людської зневаги та погорди, на підлеглого, котрий працює на півставки і не знає, чим би насмарувати дитині кусок чорного хліба до школи, бо булочку купити нема за що. Після смерті не будуть потрібні ні інкрустовані діамантами смартфони, ні золоті унітази, ні наворочені машини з ляльками-коханками, а от добрі діла могли б пригодитися. Та це справа їхня…
Як живеться інваліду? Питання, винесене в заголовок, є певною мірою риторичне. Один скаже – це не життя, а існування, другий – в нашій державі за часів економічної кризи так мусить бути, третій – кожен мусить якось виживати сам і не до інвалідів тепер, четвертий – та пішли вони, п’ятий – а що їм потрібно, вони ж і так неповносправні. Та за цими словами забуваємо, що ніхто з нас не застрахований, що ця біда нас омине. Ніхто з нас не знає, чи доживе до глибокої старості із квітучим виглядом, прекрасним здоров’ям, при повній пам’яті та здоровому глузді. Якщо б кожному з нас на мить показали відеокартинку дня перед нашою смертю із тремтячими руками, із посіченим зморшками лицем та блукаючим поглядом, на лікарняному ліжку, біля якого на тумбочці кілька упаковок таблеток та уколів поруч із зачерствілою скоринкою булки та недопитим горням води з-під крана, то, можливо, наше ставлення до проблем старих та немічних людей змінилося б. Адже не лише терцентр має дбати про них, а громада, суспільство і … кожен з нас. Людяність – це риса, яку важко виміряти і про яку не тільки треба говорити. Або краще не говорити взагалі, а почати її виробляти в собі…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень