Як би не мріяли та як би не молилися українці про завершення війни на Донбасі, кінця цій війні не видно. Терористи навіть не мають наміру дотримуватися режиму «тиші», українські військові мужньо тримають оборону, а влада надалі розповідає байки про мінімальні втрати в лавах українських бійців та сотні загиблих серед «ополченців».
Про те, як ситуація на Донбасі відрізняється від картинки, яку ми щодня бачимо по телевізору, як по очах видно, що людина – сепаратист, та які настрої українських військових на фронті, «Вголосу» розповів виконувач обов’язків командира першого взводу першої роти батальйону «Січ» Юрій Черкашин, позивний – «Чорнота».
– Пане Юрію, коли Ви пішли на фронт? Вирушили на війну за повісткою чи добровольцем?
– Я пішов добровольцем ще в червні минулого року. Пішов у батальйон «Січ», бо туди вступило дуже багато моїх друзів – колектив, з яким почуваюся безпечно. Знав, що мені завжди прикриють спину, а якщо мене зачепить куля, товариші витягнуть.
– Знаю, що Вам, людині, яка воює вже більше ніж півроку, нещодавно вручили повістку. Як це могло статися?
– Про свою повістку я знаю менше ніж уся Україна. Так, мені приходила повістка, коли я вже перебував у зоні проведення АТО. Тоді виклики в армію приходили також моїм товаришам, які були на фронті. І навіть тим, хто служив у військових підрозділах, а не в добровольчих батальйонах. Оскільки я постійно на війні, то не переймаюся цією повісткою. Коли закінчиться війна – оформлю всі документи, бо тепер узагалі не до цього.
А загалом мені смішно з цієї ситуації. Я служу в добровольчому батальйоні при МВС, службу в цьому батальйоні прирівнюють до військової. Тобто юридичних і логічних підстав для мого призову нині взагалі немає.
– Пане Юрію, наскільки те, що Ви побачили на Донбасі, відрізняється від того, що ми бачимо чи читаємо, перебуваючи тут?
– Відрізняється кардинально. Інформація, яка доходить сюди з передової, у 80% випадків є викривленою. Ми зауважили: коли у військових усе нормально, наші ЗМІ й люди роздувають дрібниці до «все пропало». Водночас у ситуаціях, коли дійсно складно, керівництво держави та ЗМІ мовчать.
От, до прикладу, Дебальцевський котел. Казали, що ніякого котла немає, але мої побратими, серед яких Володимир Назаренко, офіцер 25-го батальйону «Київська Русь», коригувальник, ще за півтора тижня до того, як про це почали говорити в ЗМІ, зателефонував і сказав: «Ми в повному оточенні». Потім він казав, що на дорозі до Артемівська стоїть блокпост, на який прибуває російська регулярна армія, і вони тиснуть зі всіх боків. Чомусь публічно про це ніхто не говорив.
Дуже погано, що таку інформацію замовчують. З одного боку, це потрібно, щоб не сіяти паніку, але мовчати й казати, що «все прекрасно, не нервуйте», коли наше чотири- чи шеститисячне військове угруповання зі зброєю та технікою перебуває в оточенні, – це злочин. У майбутньому, коли закінчиться ця війна, я вважаю, що військові керівники з Генштабу за це мають відповідати.
– Те, що відбувається на Донбасі, офіційно надалі називають антитерористичною операцією. Як Ви це можете назвати?
– Це не антитерористична операція і, мені здається, такої там не було жодного дня. Це – повномасштабна війна, яка за ресурсами, що там використовують, за останні десятиліття є безпрецедентною у всьому світі. Кількість артилерії, яку нині використовують на Донбасі… Більше застосовували лише у Другу світову війну. В антитерористичній операції не використовують танки та «Гради», а з російського боку є й авіація, і фосфорні заряди, а також інші засоби, заборонені під час військових дій.
– Ви згадували про блокпост, на який прибуває російська регулярна армія. Проти кого насправді воюють українські військові?
– Ми воюємо проти ідіотів, якщо говорити загалом. Є найманці-кадировці, узбеки. Ми іноді натрапляємо на їхні частоти, слухаємо діалоги. Вислів: «Зачєм ти прішол на мой земля?» – чули на власні вуха. Є й місцева шантрапа, але її залишилося небагато.
Ще є російська армія, але вона активна лише тоді, коли йдуть серйозні бойові дії. Якщо не відбувається активних дій між фронтами, росіяни в першій лінії виставляють так зване гарматне м’ясо, а самі стоять позаду. Якщо «ополченці» не можуть самі впоратися, тоді вже долучається російська регулярна армія. Так було під Дебальцевим і в Донецькому аеропорту.
А як із забезпеченням у наших військових? В Інтернеті ілюструють забезпечення військових від держави та волонтерів у вигляді фото, на одному з яких стоїть солдат лише в білизні, штанях та черевиках, а поруч – в якісному одязі та із засобами захисту. Ця ілюстрація відповідає дійсності?
Можу сказати про свій підрозділ. Два місяці тому нам видали зимову форму, але до того від держави ми не отримували нічого, навіть білизни. Українську армію дійсно вдягають, годують та забезпечують транспортом волонтери – прості люди, які постійно віддають і привозять.
– Як змінилося Ваше ставлення до тих, хто живе на Сході, після того, як побували на передовій?
– Звичайно, ідіотів вистачає всюди. В нас теж є багато людей, яким можна поставити безліч запитань, просто на Сході їх трохи більше. Але моє ставлення до людей зі Сходу змінилося в позитивний бік.
Розповім випадок. Було кілька днів, коли я стояв у Кураховому, а не в Пісках. Нам поставили завдання: евакуювати з прифронтової смуги сім’ю солдата – жінку із трьома малолітніми дітьми. Ми поїхали легковим автомобілем і застрягли в снігу. Довелось іти в найближчий магазин і просити допомоги в місцевих жителів. Через 15 хвилин вони знайшли трактор, який нас витягнув. Через кілька годин в іншому населеному пункті в нас сталася така ж ситуація, і нам знову допомогли місцеві мешканці. Тобто люди там готові допомагати українському війську.
Звичайно, там є «сєпари», і це видно навіть у їхніх очах. Однак мешканці Донбасу вже відчули, що таке «рускій мір», і тепер до нас ставляться значно лояльніше.
– А як українські військові ставляться до сумнозвісного режиму «тиші»?
– З матюками. У Пісках режим «тиші» тривав дві хвилини. Коли сепаратисти стріляють по нас, ведемо вогонь у відповідь. Як я вже казав, наш батальйон діє при МВС. Частково ми чинимо згідно із законом «Про міліцію». Відповідно до цього закону, якщо нам чи комусь іншому загрожує небезпека, ми можемо відкривати вогонь у відповідь. Закон є вищим від вказівок, наказів міністрів, указів Президента. І доки його не змінять, ми керуємося ним.
– Чи має можливість українська армія перемогти тих, проти кого воює на Сході, якби їй дозволили діяти на повну силу?
– Звичайно! Ми вже були б, якщо не в Ростові, то на кордоні з Росією точно. Війну на Сході можна було завершити вже давно і за дуже нетривалий час.
Мені складно судити, чому цього не було зроблено: або це некомпетентність командування, або ми чогось не знаємо. Але після війни за це треба буде відповідати.
Леся Бурбан, «Вголос»
Від редакції «ТВ». Юрій Черкашин – мешканець Борислава, депутат Бориславської міської ради (фракція ВО «Свобода»). З перших днів Революції Гідності був на Майдані, а після російської агресії пішов добровольцем і ось вже близько року воює в зоні АТО. Нещодавно йому як депутатові та члену партії ВО «Свобода» виписано повістку про мобілізацію.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень