З Богом переможемо!

В час радісного святкування Дня незалежності України якось наче на другий план відходять ті проблеми, з якими наша держава стикається, виклики, які нам доводиться приймати і вирішувати. Пам`ятаючи про війну на Сході і про загиблих хлопців-героїв, якось поволі з пам`яті стираються ті часи, з яких черпає натхнення ворог, а саме часи безбожницького Совєтського Союзу. Теперішня війна – це не що інше як реванш сатанинської імперії, намагання відродити Союз, хоча й під іншою вивіскою та з дозволом контрольованої «віри» та «релігії». Війна йде не тільки і не стільки за території, як за душі. Це війна світлих і темних сил, як би пафосно це не звучало…

Чверть століття тому Україна піднімалася з колін. А піднятися з колін та здобути свободу можна тільки ставши на коліна перед Господом. Розхитували імперію зла саме віруючі люди – своєю мовчазною непокорою атеїзмові, своїм впертим молінням, читанням Біблії, своєю твердою вірою, що Бог не залишить своїх дітей. Навколо лютувала буря – ворог нищив церкви, скидав та ламав хрести, отруював дитячі душі у школах, забороняв церковні практики, переслідував із піною на вустах. А старенькі бабусі вчили дітей «Отче наш» та «Богородице Діво», їздили за кільканадцять чи кількадесят кілометрів до храму, передавали на смертному ложі своїм нащадкам затерті Біблії, житія святих та молитвеники, видані ще в часи Польщі та Австро-Угорщини. В часи переслідувань віра міцніла і на крові замордованих мучеників (єпископів, священиків, пасторів, простих мирян) виростали нові покоління справжніх християн.

Про ці часи в День незалежності України згадували у Дрогобичі. Нагодою для таких екскурсів у минуле стала непересічна подія – освячення нового вівтаря в римо-католицькому храмі святого Варфоломія. Ця величава святиня з шістсотлітньою історією бачила багато всього: і супротив поганства (уламки статуї поганського божка навіть замуровані в стіну костела), і міжнаціональні та міжрелігійні війни (в часи Хмельниччини козаки вимордували чимало міщан Дрогобича), і час войовничого атеїзму. Саме за СРСР старий костел був відібраний у вірних, щоб повернутися до своєї сакральної функції вже в часи незалежної України. В жалюгідному стані – без вітражів, ікон, фресок, статуй, хоругв, з побіленими стінами та дірявим дахом.

Чверть століття довелося чекати вірним на новий вівтар, який постав з ініціативи та значного фінансового вкладу настоятеля парафії, ксьондза Мирослава Леха. І на храмове свято святого апостола Варфоломія новенький вівтар був освячений єпископом-помічником Львівської митрополії РКЦ в Україні Едвардом Кавою.

Урочистість, яка проходила 24 серпня 2017 року в Дрогобичі, вийшла далеко за рамки суто парафіяльного заходу. Дрогобицький костел – гордість всіх дрогобичан, незалежно від національної чи конфесійної приналежності. Як зазначив єпископ Едвард Кава, моляться тут не поляки (хоча й вони теж, якщо приїжджають з Польщі до Дрогобича), моляться тут в першу чергу громадяни України різних національностей. От і в цей день до римо-католицького храму прийшли вірні та священики Української греко-католицької церкви, прийшли православні, євреї, прийшли ті, хто любить Дрогобич і його історію.

З вітальним словом звернувся до священиків та вірних міський голова Дрогобича Тарас Кучма. Святу Месу прикрасили своїми талантами гурт мандоліністів «Лісові квіти» та хори. Крім посвячення головного вівтаря єпископ Едвард Кава посвятив і ікону Матері Божої Кохавинської в бічному вівтарі храму. А вже після Святої Літургії на вірних очікував ще святковий концерт, в якому взяли участь театр на ходулях «Глорія», співаки Ярек та Оксана Винницька (ведучі концерту – волонтер Олександра Возняк та співак Ярек).

Можна ще багато писати про ті три години свята, що спливли як одна мить. Про блискучу актуальну проповідь єпископа Едварда Кави про проблеми воїнів АТО. Про піднесений молитовний настрій і про тих людей, які є свідками живої історії Дрогобича середини ХХ століття. Про матеріальну та духовну спадщину дрогобицької святині і про її головний скарб – вірних. Можна описувати враження гостей, особливо тих дрогобичан, які залишаються вірними Дрогобичеві, живучи понад півстоліття далеко від нього.

Проте жодні слова не передадуть відчуття безпосереднього учасника свята. Свята, котре поєднало любов до України, за яку в храмі постійно звершується молитва, і любов до Бога та ближнього. Свято, котре надихає, укріпляючи віру, що з Богом зможемо все. І що з Богом переможемо.

В часи радянського тоталітаризму важко було повірити, що колись ця сатанинська держава розвалиться. Але СРСР зник з лиця землі, бо на це була воля Божа. Зараз теж декому важко повірити, що Московія розпадеться, адже вона нібито сильна, нібито єдина, нібито багата ресурсами, впливова в світі, фактично непереможна. Але й не такі потуги падали, варто було покласти надію на Бога. Безбожницький Рим, де пролилася кров тисяч християн, з волі Божої став центром християнства. Так і Україна, котра зараз взяла на себе мужність протистояти Злу, колись отримає свою винагороду…

Володимир Ключак, фото автора та Ігоря Стецикевича