«Діти – це святе!», «Все найкраще дітям», «Хай хоч діти поживуть!», «Діти – квіти життя!», «Діти – найбільша радість в домі!», «Синку, не переймайся, татко заради тебе, ти ж знаєш!..».
Як осточортіли ці сюсюкання. Кажу це свідомо. Як батько, як дитина, котра давно виросла, і як майбутній дідусь. Може, вже досить морити дітей надмірною любов’ю? Може, пора нарешті ставитися до них по-людськи?!
Особисто я не хотів би народитися в наш час. Надто багато штучної любові. Ти ще не встиг появитися на світ, а вже став іграшкою. Мама, тато, бабусі, дідусі – всі миттєво починають обвішувати тебе своїми інстинктами і комплексами, щедро, як тільки можуть. Тебе відгодовують за трьох, викликають дитячого масажиста, для всезагального замилування одягають, наче новорічну ялинку, – джинсики, курточки… Якщо ж ти ще й дівчина, то вже на другому році життя тобі проколюють вуха, аби повішати на них золоті сережки, котрі всіма силами напихає тітка Дарина.
Дитяча кімната тріщить від іграшок? – Вітаю, тобі вже три! Іграшки не вмістяться навіть у сараї? – То тобі, певно, виповнилося шість! Щодня ці виснажливі поїздки, а потім походи по дитячих магазинах, заодно й ресторанчиках, дитячих кімнатах, атракціонах. Особливо обдаровані в галузі любові турботливі матусі й бабусі, не дозволять тобі спати самому, аж поки не досягнеш, як мінімум, 10-річного віку. Ну, далі вже просто заносить педофілією.
Ой, мало не забув! Планшет! Кожній дитині по заріз потрібнен планшет! Ну, й айфон не забудьте! Прямо років з трьох! Сусідський Сергій же має планшет. Йому мама купила, хоча вона не так уже й багато заробляє… А ваш малюк чим гірший?! Навіть Таня з дитсадку, і та має планшет, а вона взагалі з бабцею живе!
Перед школою «ляльковий період» завершується. Настає «виправно-трудова пора». Люблячі батьки нарешті усвідомлюють, що десь допустили помилку. Дитина страждає від ожиріння, має паскудний характер, постійно скаржиться, що їй приділяють замало уваги. Все це дає підстави для переходу на новий рівень захопливої гри в батьківську любов, що має гучну назви – «знайди спеціаліста».
Тепер тебе з новим ентузіазмом тягають до дієтологів, педагогів, психоневрологів, просто психологів, просто неврологів… Рідня скажено шукає чи чекає чуда твого повного оздоровлення і перевтілення. Але при цьому твердо дотримується облюбованого способу виховання. Ці езотеричні практики забирають масу грошей, нервів і море часу. А результат стабільний – нуль цілих і капелька десятих.
Названий період характеризується самовідданою спробою застосувати до дитини норми залізної дисципліни і трудової етики. Жодного залучення маленької людини до якоїсь цікавої і захопливої справи, повне обмеження свободи, абсолютна відсутність відповідальності. Рідні просто вишиковуються до дитини в чергу з ременем в руках. Наслідок – дитина закомплексована, безініціативна і взагалі нічим не цікавиться.
Коли ж марнота потрачених зусиль стає вкрай очевидною, настає період батьківської пасіонарності. Люблячі родичі раптом починають різко ненавидіти своє чадо, прагнуть викликати співчуття, постійно нагадують, на які жертви вони пішли заради дитини. Кінцівка таких стражденних сцен стандартна: «Та ми для тебе все, а ти…». Правда, тут батьки діляться на два види. Одні повністю капітулюють і віддають дитину у виправні заклади, типу військового училища чи елітної британської школи, а інші записують в голові і постійно заводять пластинку із записом хіта «Ти – мій хрест»!
Далі слідує стадія нібито примирення. Посадивши доросле дитя-хрест собі на шию, батьки роблять кволі спроби розбудити в ньому особистість. Відкуповують від армії, влаштовують в університет на платну форму навчання, дають гроші на хабарі, кишенькові витрати, купують квартиру, машину, якщо є можливість, підбирають синекуру – високооплачувану роботу для нероб. Якщо ж дитя-хрест не надто талановите від природи, то з нього просто виростає психологічно травмована людина, яка, втім, стає добропорядним громадянином суспільства. Жаль тільки, що це буває рідко. Значно частіше зализування ран, завданих надмірною батьківською опікою, коштує набагато більше. Такі діти можуть поплатитися здоров’ям, життям, душею…
Культ дитини в людській цивілізації зародився не так давно, якихось 50-60 років тому. У своїй основі – це таке ж штучне явище, як і кока-кольний Санта-Клаус, котрий щорічно вистрибує із маркетингової табакерки. Діти стали інструментарієм на арені боротьби ринкових відносин. Кожен квадратний сантиметр дитячого тіла, не кажучи вже про кубоміліметри душі, поділені між виробниками товарів та послуг ще задовго до народження маляти. Змусити дорослу людину любити саму себе такою маніакальною любов’ю, якою вона запалюється до дитини, в принципі нереально. А любов до малюка заводиться з півоберта. Далі залишається просто ввімкнути лічильник.
Не треба думати, що колись дітей не любили. Ще й як любили. Просто раніше не було дітоцентричних сімей. Дорослі не грали роль безкоштовних аніматорів, вони просто жили своїм життя і потроху залучали до нього своє потомство. Діти були оточені любов’ю, але з найпершим проблиском свідомості у них зароджувалося розуміння того, що вони лиш маленька частинка універсума під назвою «наша сім’я». Діти знали, що крім них, у сім’ї є старші, котрих треба поважати, що є молодші, які потребують турботи і піклування, що їм відведена певна роль, в яку треба вживатися, що є віра, котрої варто притримуватися…
Сьогодні ж ринкові відносини нав’язують суспільству рецепт сім’ї, віссю якої є дитина. Ця стратегія приречена на крах. Вона націлена виключно на викачування грошей. Світовий ринок зазнає повного фіаско, якщо сім’я буде будуватися правильно, а отже самостійно задовольнятиме практично всі свої потреби. Ринковим відносинам на руку нещасливі сім’ї, які повністю перекладають вирішення всіх своїх проблем на аутсортинг, тобто на чужі плечі. Ця звичка давно стала кровоносною артерією для багатьох галузей, збільшила їх прибутки на мільярди. Ідеальний батько, з точки зору ринкових відносин, – це зовсім не той, хто проведе з дитиною всі вихідні, погуляє в парку, покатається на велосипеді. Сучасний ідеальний батько – це той, котрий всі вихідні гнутиме спину на роботі, аби сходити з дитиною в аквапарк на дві години.
А знаєте що? Давайте замінимо дієслово «любити» у нашій статті на аналог. Скажімо, ненавидіти, наплювати, проявити байдужість. Бо, як на мене, вищеописана форма любові – це не що інше, як прояв егоїзму. Несамовита любов матері, трудоголік-батько це всього лиш змагання інстинктів. Хто б там що не говорив про батьківські обов’язки і жертовність, все зводиться до одного: таке материнство-батьківство – це щось на зразок грубої насолоди, таких собі любовних утіх, суцільна біологія…
Є дуже хороша індійська приказка: «Дитина – це гість у твоєму домі. Нагодуй, виховай і відпусти».
Нагодувати й дурень зможе. Виховати – завдання складнішої ієрархії. А ось вміння повільно відпускати дитину, починаючи з перших секунд її земного життя – оце і е справжня любов…
Підготував Роман Уневич, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень