Письменниця Зінаїда Валентинівна Луценко стала відомою в Україні після виходу у світ книги «Необдумана Міловиця». Проста вчителька з Черкащини в якийсь момент вирішила, що може не тільки захоплюватися письменниками, а спробувати писати сама. Перші невдачі не зламали наполегливу творчу натуру і через кілька років прийшов успіх – ІІ місце в конкурсі «Коронація слова».
В ці листопадові дні письменниця відпочиває у Трускавці, тож нам випала нагода зустрітися з нею та порозмовляти.
– Пані Зінаїдо, розкажіть, будь ласка, трошки про себе, про Ваш шлях до творчості…
– Я приїхала до Трускавця із Черкащини, є такий мальовничий край Монастирищина, селище Цибулів.
Писати почала ще маленькою, у сім років. Моє оповідання про кольорового песика надрукував журнал «Малятко». Згодом у газеті «Зірка» (колись була така газета) надрукували моє фантастичне оповідання «Соснячок». Потім я ще писала багато віршиків для себе, як і всі діти.
Згодом у мене часу вже так не було, наступила велика пауза. Після школи я вчилася в Уманському державному педагогічному університеті імені Тичини на вчителя. До цих пір працюю в школі – вже двадцять років.
У 2007 році чоловік подарував мені ноутбук, я на ньому набрала фантастичне оповідання «Звичайне чудо». Моїм улюбленим жіночим журналом є «Cosmopolitan» і я туди відправила це своє «фентезі». А через тиждень до мене зателефонувала головний редактор «Cosmopolitan» і запитала, чи я даю згоду на публікацію мого твору в журналі. Звичайно, я була щаслива, і від цього моменту почалась моя творчість. Я писала, надсилала в різні видання, газети, журнали, і так доросла до великої прози, до роману, який отримав срібного «Оскара» у Києві на конкурсі «Коронація слова» в 2012 році.
– Тобто, Ви активно займаєтеся літературою вже шість років?
– Так.
– 
Коли я читав Ваш твір «Необдумана Міловиця», то зрозумів, що там Ви розкриваєте деякі сімейні таємниці, розповідаєте про долю Вашої бабусі по матері Пистини Прилуцької. Чи не було у Вас якоїсь внутрішньої боязні, що Ви таємниці сім`ї виносите на широкий загал?
– Мені завжди була цікава доля моєї бабусі. Ще маленька я слухала на сімейних застіллях різні цікаві історії про нашу сім`ю – що відбувалося в часи колективізації, Голодомору, війни, як люди виживали у скрутних часах. Бабуся на війні втратила чоловіка і залишилася сама з багатьма дітьми. Потім я додатково почала дізнаватися ще про прадіда, прабабусю. І так у мене виник задум написати повість. А вийшов роман, який я і надіслала на конкурс. Так сімейні історії стали основою сюжету «Необдуманої Міловиці».
А щодо того, чи не страшно писати правду, то я вважаю, що кожна людська доля – це життєвий рух. Людина народжується для того, щоб здобути якийсь життєвий досвід. І чому цей досвід має бути тільки для однієї сім`ї, коли він такий цікавий і повчальний?
Як говорив один із критиків, це роман не стільки про епоху, скільки про стосунки в родині. Про батьків, які прокляли свою дочку тільки за те, що вона вирішила вийти заміж за того, кого кохала. І оце родове прокляття позначається на кожному поколінні. Я досліджувала цю тему і це було ще одним мотивом написання книги – щоб інші люди відносилися свідомо до дітей, до слів, тому що слово важливе і може призвести до непередбачуваних наслідків.
Мої книги відображають життя. Життя є настільки цікавим, що я не бачу потреби щось вигадувати, бо навіщо? Людина має читати і пізнавати чийсь досвід.
– А як Ваша книга потрапила на конкурс «Коронація слова»?
– Я два чи три роки поспіль надсилала на цей конкурс свої твори. В 2012 році, коли я надіслала цей рукопис, то вирішила, що якщо він не ввійде хоча б у десятку кращих, тоді перестану писати. Але сталося так, що мені у травні зателефонували і сказали, що мій твір зайняв призове місце. Тоді я ще не знала, що воно настільки високе.
Я поїхала на цей конкурс зі своєю сестричкою, Галиною Козловською, яка, до речі, працює в санаторії «Карпати» у Трускавці. І коли оголошували номінантів, то виявилося, що я зайняла високе друге місце. Я була водночас і схвильована, і здивована, і рада.
Раніше я вважала, що робота письменника – це дуже довга і важка праця, а писалося мені швидко і легко. Значить, маю талант…
– Перемога надихнула Вас на написання нових творів?
– Коли в мене був успіх із книгою «Необдумана Міловиця», то я повернулася додому окрилена і з багатьма задумами. І одразу кинулась писати. За шість місяців я написала три романи і відправила їх на конкурс. До фіналу пройшов один, «Я, Миколайко».
Це моя найновіша книга, яка теж перемогла на конкурсі «Коронація слова» (в цьому, 2013 році). Її я написала всього за два місяці. Якщо «Необдуману Міловицю» називають жіночим романом, то «Я, Миколайко» є романом чоловічим. Це гумористичний роман про хлопчика-розбишаку, який виріс і став заробітчанином. Роман відображає нашу епоху, відображає чоловічі таємниці. Бачите, тут на обкладинці навіть є попередження: «Обережно, ненормативна лексика!»?
Експерт «Коронації слова» із десятирічним стажем Микола Мартинюк, директор луцького видавництва «Твердиня», сказав, що це вперше за весь час участі в роботі конкурсу він так голосно та щиро сміявся. Він був дуже здивований, що цей роман написала жінка – на конкурс я відправила твір під псевдонімом «Микола Заробітчанин».
Отже, маю стимул далі розвиватися, готую на конкурс нові твори і маю намір перемагати – аж до здобуття першої премії.
– А хто був прототипом роману «Я, Миколайко»?
– Прототипом був мій чоловік, Луценко Василь, він дуже гарно вміє розповідати. Коли він розповідає про дитинство, про сучасність, то всі сміються.
Мені якось спало на думку: «А чому б не позаписувати ці історії?». І я таємно від чоловіка почала їх записувати. В мене вже назбиралося матеріалу на роман, я тоді відправила його на «Коронацію слова», а чоловікові не признавалася, навіть трішечки побоювалася. Коли ж розповіла, то він здивувався і каже: «Та я тобі ще порозповідаю». І хоча вийшла книжка, та чоловік не читав роману, бо каже, що він і так все знає.
– «Необдумана Міловиця» є Вашою першою книгою?
– Ні. Першою моєю книгою була збірка оповідань «І нащо мені той дід?». Це побутові гумористичні оповідання, написані з історій, які я чула на автобусній зупинці. Тут є історії моїх односельчан і містян, а також ті, які я сама пережила. Були й інші книги. Мої твори також вміщувалися в літературних альманахах.
– А що Ви б порадили тим, хто хотів би писати, але не може відважитися зробити перший крок?
– Я сама молодий автор. Надзвичайно популярний письменник Борис Акунін, коли його запитали про таємницю таланту, сказав, що всі можуть писати: «Я просто сідаю і пишу».
А ще для цього треба мати час. Як сказала одна американська письменниця, жінка може бути письменником тільки після 42 років, бо до того часу займається сім`єю, вихованням дітей, і тільки потім у неї з`являється час і вона вже може писати. Мені вдалося це трошки раніше…
– 
Пані Зінаїдо, давайте поговоримо трохи про Трускавець, про відпочинок. Пригадайте своє перше перебування на нашому курорті, що змінилося від того часу?
– У місті Трускавці, в цій чарівній перлині Прикарпаття, проживає моя сестра. Вона, як я вже сказала, працює в санаторії «Карпати». І саме до неї в гості я приїхала у Трускавець – це було вісімнадцять років тому. Пам’ятаю як нині – тоді була дощова погода. Трускавець мені сподобався одразу і відтоді приїжджаю сюди на відпочинок постійно.
Місто кожного року стає все кращим. Це як куточок Європи: гарні будівлі, квітники, хороші краєвиди, якими милуєшся – не намилуєшся…
Намагаюся приїжджати до Трускавця двічі на рік, навесні та восени. Відпочиваю тут тільки в «Карпатах», бо вважаю, що це найкращий санаторій у Трускавці. Дуже затишно тут, дуже привітний персонал. Тут працює симпатична жінка, медсестра Реня Богданівна Неклюдова. Іноді я приходжу до неї просто привітатися – і вже стає приємно, піднімається настрій, настільки це привітна позитивна людина.
Геннадій Євгенович Саєнко – я йому дуже вдячна, до нього я вперше потрапила як до психолога, він талановитий лікар. Потім я ходила до нього як до лікаря-вертебролога. Завжди вислухає, з розумінням поставиться. Вдячна я і Валі, психологу – в мене ж професія вчителя і нерви не завжди в порядку, то в «Карпатах» їх можу нормалізувати.
Тут дуже гарна бібліотека, гарні холи, відвідую басейн. Багато квітів – це мені особливо подобається. Ну, і, звичайно ж, «Гражда», парк «Підгір`я» як кращий зразок садово-паркового мистецтва.
Дякую і генеральному директору Леву Ярославовичу Грицаку, який підняв санаторій на такий високий рівень, на зразок для інших відпочинкових закладів.
– 
А які недоліки Ви зауважили на курорті Трускавець?
– (сміється) Я приїжджаю сюди відпочивати і недоліків не помічаю. Я тільки милуюся, фотографую, розмовляю з людьми. На бюветі є галерея і там стоять художники, то я підходжу до них і мені приємно з ними спілкуватися, оскільки я теж людина мистецтва, митець слова. Люблю говорити з продавцями, з майстринями, які вишивають. Негативу я тут не бачу і не відчуваю, можливо тому, що їду сюди з метою відпочити, розслабитися.
Мені дуже подобаються тут хмари, які опускаються на осіннє листя. Ідеш і дехто говорить «ой, цей дощ», а мені здається, що я в СПА-центрі. Волога торкається обличчя і воно стає молодшим, кращим.
Як і всі відпочиваючі, люблю прогулюватися в парку біля бювету. Там грають на скрипці, кобзі, баяні, я люблю послухати музику, спів. Ходжу з великим задоволенням на концерти, милуюся красою карпатських краєвидів, прогулююся біля озера. Приїжджаю сюди і маю потім натхнення на півроку…
– А Трускавець не надихає Вас на якісь нові теми для творчості? Можливо, колись Ви напишете твір на курортну тематику?
– Є такий задум – написати роман, який би називався «Курортниця». Я вже продумую сюжет, поки що працюю над інтригою. В мене у творах є моменти, коли я згадую про Трускавець. Так, у одному з поданих мною на «Коронацію слова» творів є цілий розділ, де дія відбувається власне у Трускавці, в санаторії «Карпати», з відпочивальниками. Більше не можу нічого сказати – так вимагають умови конкурсу. Якщо цей роман здобуде перемогу, то про це ми дізнаємося вже в травні 2014 року.
– Що б Ви сказали тим людям, які ще ніколи не були у Трускавці? Варто сюди їхати?
– Звичайно ж! Я запрошую їх приїхати сюди, насолодитися красою природи, всіма можливостями, які дарує цей славний курорт. Тільки є один нюанс: якщо їхати, то краще купити дорожчу путівку, щоб відпочинок не був зіпсований якимись «невідпочинковими» моментами.
В «Карпатах» все створено для того, щоб людина відпочивала і насолоджувалася цим відпочинком. Та є санаторії, які можна назвати гуртожитками, хоча це, звичайно, вина не їхніх керівників, а є якісь об’єктивні фактори, можливо, фінансові. Тому особиста моя думка така: якщо відпочивати, то відпочивати гарно, або зовсім не відпочивати.
– Дякую за розмову, творчих злетів Вам.
– Дякую.
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень