Уперше в Гошеві з 26 на 27 лютого 2011 р. Б. відбулася зустріч мігрантів, їхніх родин та всіх охочих, котру, з благословення Голови Пасторально-місійного відділу УГКЦ, владики Йосифа (Міляна), організував о. Василь Поточняк – виконавчий секретар ПМВ (УГКЦ). Нагадаємо, що подібні зустрічі тривають упродовж двох років і відбулись у Львові, Тернополі, Києві, Дрогобичі, Бориславі, Болехові, Самборі.
На зустрічі було присутньо близько 230 осіб із Львівщини та Івано-Франківщини. Спільно із Комісією у справах мігрантів та Благодійним фондом «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії, було проведено працю в групах, де цього разу проблему сім’ї аналізували родинознавець Максим Бондаренко та психолог п. Олександра Козанкевич.
У п’ятьох групах різнобічно висвітлювано проблему заробітчанства та наслідків, які вона несе. Серед негативів називалися наступні: «На сьогодні заробітчанство стало як вірус, який передається від батьків до дітей, а відтак – на все суспільство», – говорить учасник. «Іноді заробітчанство не є причиною розлучень, а лише приводом», – зауважує один із священиків, котрі брали участь у праці в групах. «Причини шукаємо в комусь, а не в собі», – звучала така фраза. «Не осуджувати. Підходити до кожного окремого випадку індивідуально» – постійне нагадування, яке є ключовим на кожній зустрічі.
Повертаючись чи переживаючи розлуку, люди починають усвідомлювати: «Я повернувся із заробітків і навчився цінувати мить із сім’єю» – говорить учасник. «Вершиною спілкування тих, хто далеко, має стати молитва».
П. Олександра Козанкевич, підводячи підсумки та оцінку праці у групі, запропонувала своє бачення загальної теми зустрічі: «Виклики сучасного християнського подружжя. Духовність сімей». «Треба вміти відрізати «психологічну пуповину» – жити без допомоги батьків, самостійно приймати рішення», – підкреслює п. Олександра. «Усе робити разом (спільна молитва, їжа, домашні обов’язки, спілкування). Вміти відкритися, що є ризиком болю, а, з другого боку, – гарантом близькості. Вміти так керувати своїм подружжям, щоб ніколи не дозволяти на домінацію другої особи. Вміти і мати бажання, за святим Франциском Асизьким, заспокоювати потреби того, хто поруч. Вміти захоплюватися дітьми. Вміти тішитися маленькими речами. Щастя складається з маленьких, дрібних речей – вони творять суть життя», – підсумувала ведуча.
На Молебні, який було відслужено у (нижньому) храмі Святого Миколая, і де, цього разу, окрім о. Василя П. та о. Ігоря Козанкевича, а також місцевого пароха, були присутні ще й декани Долинський та Болехівський, у своїй духовній науці о. Василь Поточняк зосередив нашу увагу на післанництві, яке сповняє кожен християнин стосовно іншого, де б ми географічно не перебували. Роздумуючи над словами Святого Письма: «Ви є лист Христовий, якого пізнають і читають усі люди» (ІІ Кор. 3, 2), отець наголошує на важливості і відповідальності кожної людини за спосіб свого життя. «Через кожного з нас Ісус Христос посилає свій лист світові. Християнський «лист» не полягає в тому, щоб ми прийшли у храм у гарному одязі та гарно помолилися: годину-дві-три. Наш «лист» люди відчитують поза храмом, там, де вони нас чекають. Тому, хто до нас приходить, – даймо. Каже Ісус: «Дай кожному, хто тебе просить». Не обов’язково давати те, що просить, важливо не відпустити з нічим. Даймо навіть більше, ніж він просить. Бог нас посилає у світ і без нас не може допомогти іншим. У цих тижнях приготування до посту ми увесь час читаємо: «Поможи ближньому, дай їсти, пити…». Дияволові дуже подобається, коли християнин вічно такий змучений, засмучений, понівечений, нерадісний, увесь час йому щось не вистарчає. Ми надбудовуємо зло – і сатана торжествує. А не маємо так робити. Святе підбадьорення допомагає людині розвиватись. Підбадьорюймо усіх тим, що Господь Бог живий. У кожному стражданні відкриється, що моє страждання – не найстрашніше. Як я з Господом – воно легке», – завершує духівник.
Хресна дорога під нічним небом у стіп Чудотворної Гошівської Богородиці, схід нагору підіймає не лише наше тіло, але й душу. Роздуми над духовним станом сім’ї, пошматованої через байдужість, час розлуки, зневіру і рутинність, лунали серед нічної тиші сосен, а руки тримали лампадки, притискали до грудей світло та нагадували кожному, що і у темряві безвиході Бог подбає про тебе і дасть тобі світильник в особі іншого, котрий матиме те післанництво – розвіяти сутінки та вказати шлях.
З вервицею в руках ми складали нашій Матері свої подяки та прохання, у 15-хвилинній святій тиші вслуховувались у теплий голос, який вкрадався серце. Прославляли молитвами Матір Того, Хто терпів недостатки, але завжди мав мир і спокій у собі і «дарував це святе підбадьорення», як говорить о. Василь, іншим.
Та найбільш промовистими були свідчення, якими ділилися люди. Так – чуда трапляються і сьогодні, але більшість із нас через свою духовну сліпоту їх не зауважує. Глибокою та проникливою була молитва батьків за дітей. Відчувалось – молились серця.
«Бог судитиме нас по ставленні до інших людей, не за обрядами, не по проспіваних Акафістах, не за постами, не за одягом, а по відношенню до ближнього», – як нагадав у своїй проповіді о. Василь. «Ісус каже, що маємо помагати один одному у простих речах. «Я був голодний, а ви не дали мені їсти, нагий був, а ви мене не одягнули». Це дуже просто. Як мало Бог хоче! Він буде нас судити по простих речах: як ми вміли ділитися з потребуючим. Господь каже, що, помагаючи потребуючим, помагаємо Ісусові. Як ми звертаємо увагу на дітей Ісуса, то Ісус звертає увагу на нас».
На завершення о. Василь навів приклад зі свого життя, який став, мабуть, для всіх розчарованих і засмучених чудовим приводом для розважання над нашим вмінням Дякувати.
«На початку свого священичого служіння я отримав дзвінок від однієї особи. Прийшовши до нього – почув: «Я увесь час дивлюсь на ту скобу, що забита у стелі, і хочу покінчити життя самогубством». Тих кілька годин, які я провів біля нього, не знаючи, що сказати, вплинули на вибір рішення: «Раз Ви стільки часу витрачаєте на мене – то я ще комусь потрібний», – такими були його переможні слова».
«Ми сьогодні роз’їжджаємось по домівках, але не тільки географічно, а духовно. Можливо, ще в дорозі зустрінемо людей потребуючих, наших рідних вдома. Звернімо увагу, поможімо, може, це буде тією крихтою, яку Христос запише на небесах. І не сумніваймося в цьому», – побажав священик.
Іванна Рижан
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень