12 березня – 90 річниця народження Романа Різняка (Макомацького)

Якби мені довелося знімати фільм про УПА, то кращого сюжету, ніж життєвий шлях Романа Різняка («Макомацького»), здається, годі придумати.
У першому кадрі мав би бути довоєнний матч трускавецької «Зорі» із польською командою, за яку виступав популярний футболіст Збігнєв Макомацький. «Зоря» у цьому поєдинку програє. Героєм матчу стає пан Збишко. Але за деякий час у «Зорі» з’являється свій «король» футболу Роман Різняк, який демонструє такі фінти, такий дріблінг, уміння забивати голи «сухим листом», що навіть у дечому перевершує польського майстра. Роман виводить свою команду у лідери турніру.
У наступному кадрі Роман Різняк уже з псевдонімом «Макомацький» втомлений йде зі стадіону з ватагою хлопців після чергового переможного матчу. А тут до нього підбігає гурт дівчат: «Романе, поляки закопали високого гладенько обструганого стовпа, а зверху поклали усякого добра. І ніхто не може дістатися до нього. Ляхи ще й глузують, що у нас нема хлопця, який би міг продемонструвати спортивну виучку». Роман розпихає людей, проходить до стовпа, слинить долоні і вмить піднімається вгору, зриває призи, кидає братам-полякам, які наскакують на ті дріб’язки і чубляться між собою.
Далі має бути дискусія братів Різняків Мирослава і Романа щодо Організації українських націоналістів. Мирослав докоряє Романові, що у того в голові сміх, дівки, забави. Мовляв, пора за розум братися, йти в ОУН. Роман спокійно відповідає, що ще встигне, що його роботи ніхто не зробить.
Після цього Мирослав із бойовою трійкою береться підірвати радянський військовий склад, але групу видає провокатор. Хлопців заарештовують, відправляють у Дрогобич в тюрму НКВД, де всіх закатовують. Про цю трагедію дізнається Роман. Він просить сестру Оксану принести йому нову осінню одежу, яку нещодавно пошив. Одягає, крутиться перед дзеркалом, і, стримуючи розпач та душевний біль, промовляє: «Це я впосліднє одівся…»Керівництво ОУН направляє Романа Різняка на спецкурси до Мюнхена. Тут він вивчає структуру армій, обов’язки військових служб, німецьку зброю, поводиться з німцями так, що навіть досвідчене око не може пізнати в ньому чужинця.
Через «вікна» на кордоні, налагоджену систему зв’язку Роман Різняк перекидає бойові групи для виконання різноманітних завдань, особливо із здобуття і транспортування зброї для підпілля.
Початок 1944 року. Стрийські військові склади. До них під’їжджають підводи з дядьками та німецькою охороною. До коменданта заходить красивий німецький офіцер, показує папери на продукцію зі складу. Німці перевіряють документи і видають зброю. Офіцер (це, звичайно ж, Роман Різняк «Макомацький») командує завантаженням, перераховує зброю, чіпляється до вантажників, вимагає уважності. Фіри зі зброєю, патронами, одягом, взуттям та продуктами від’їжджають, а заїжджають нові.
Однак німці щось запідозрюють у документах. Починають допитуватися, кому і скільки треба амуніції. Група прикриття Різняка відкриває вогонь. Фіри тікають. Одна куля влучає Романові в легені. Побратими відвозять його на хутір Вербину біля села Монастирець, що на Стрийщині. Сюди, до хати селянки Мельник, прибуває сестра Оксана та наречена Софія Гресько. Організація присилає зі Львова лікарів, які під час операції в сільській хаті витягують кулю з легень. Через п’ять місяців Роман стає на ноги. Але за ним усюди полюють німці.
У червні 1944 року несподівано помирає батько Романа — Олекса Різняк. На похорони зійшлося багато людей. Співають хори «Просвіти» і церковний. Панахиду править отець Михайло Камінський. Всі очікують, що на похорон прийде й син Роман. Не дрімають і німецькі сексоти. Коли отець Камінський співає: «Прийдіте, послєднєє целованіє єсть», Роман підходить до труни і прощається з батьком. Але слідом за ним до хати увірвались і німці, оточили двір. Отець не перериває служби, хори продовжують співати.
Німці крутяться коло покійника, але Романа не знаходять і полишають господу. Виявляється, коли есесівці заходили в хату і всі звернули на них погляди, Роман непомітно шуснув під катафалк.
Шостого серпня 1944 року у Трускавець входять радянські війська. У будинку нареченої Романа Різняка — Гресько Софії — розміщується штаб Червоної армії. Оселяється тут ще й Герой Радянського Союзу Каспіцов, родом із Ленінграда. «Добрі люди» доносять, що Софія знається з «Макомацьким». Каспіцов пропонує Софії виїхати до Ленінграда, обіцяє допомогти вступити до одного з інститутів і цим самим уникнути важкої долі, яка на неї чекає тут. Але Софія не погоджується.

дорозі інсценують напад на машину. З кабіни вискакує водій. З криком «За Родіну! За Сталіна!» кидається в ліс, але падає, підкошений «вражеской пулей». До Софії підбігають люди, зав’язують очі і тягнуть до лісу. Приводять до ватри, навколо якої сидять «упівці», а поруч — яма. Кажуть, що вони «повстанці» і воюють з москалями. Родичка кидається до них, дякує, каже, що її син також повстанець. А Софія інтуїтивно відчуває провокацію і на запитання, чи знає вона Романа Різняка, відповідає заперечно. Командир «повстанців» звіріє. Кричить, що вона продалась москалям, що через неї загинуло багато людей, наказує закопати в землю. Софію б’ють нагайкою зі свинцевими кулями, тягнуть за волосся, привозять і кидають під хату.
Після катувань на подвір’я Софіїного будинку заходить радянський капітан. Софія разом з Каспіцовим спостерігає за ним і впізнає у ньому Романа. Хвилинне запаморочення. Пояснює Каспіцову, що їй потрібно щось терміново зробити і вибігає назустріч Романові. Той лається з вартовим на ґанку будинку, що не по формі віддає честь та й гвинтівку не так тримає. А після цього шепоче Софії слова любові. Каже, що вірить їй більше, ніж своїм хлопцям. «Деякі з них можуть не витримати катувань. А ти все витримаєш». Роман просить Софію піти разом з ним у ліс до підпільників. Але дівчина пояснює, що не може цього зробити, бо родину катуватимуть. Роман і тут знаходиться, каже, що викраде її, відтак родина не буде винною, і ніхто її не чіпатиме. Але й на це Софія не погоджується.
Енкаведисти заарештовують Софію Гресько за підозрою у стосунках з повстанцями. На допит приходить начальник НКВД Дрогобицької області генерал Сабуров і душевно починає: «Ты такая хорошая, ты очень красивая. Ты можешь выйти замуж даже за генерала. Хочешь, устрою? Зачем тебе этот бандит с такой бандитской фамилией — Резняк?» А Софія вперто твердить, що ніяких стосунків з Романом Різняком не підтримує і просить від неї відчепитися. Але у квітні 1948 року у Самборі «трійка» заочно присуджує Софії Гресько сім років тюрми. Родину висилають на Сибір.
Роман Різняк організовує напад повстанців на табір виселенців у Трускавці. Тут родичі, знайомі, односельці Романа. Він гадає, коли звільнить їх, то всі будуть раді, повтікають. Але втікати ніхто не хоче. Ніхто не хоче рятуватись. Усі воліють краще відбути «своє», аби мати спокій. Це вражає Романа. Але він не опускає рук. Влаштовує викрадення генерал-майора Сабурова, а потім виторговує за нього 200 заарештованих повстанців. Одного разу енкаведисти вирішили упіймати відважного «Макомацького», адже ніхто не клюнув ні на обіцяний орден Леніна, ні на 30 тисяч карбованців. Довелось щось нове видумувати. Про це дізнається Ніна, яку причарував і завербував «Макомацький». Вона повідомляє Романа, що на їхній квартирі начальники-енкаведисти радитимуться, як його впіймати. Роман каже, що хотів би і сам послухати енкаведистів. Чарівна Ніна проводить Романа на ту раду через потрійну варту чи то під виглядом своєї подруги капітанші Клешньової, чи то під виглядом кравця, бо слово «Макомацького» для неї закон. Отож, провела вона Романа і посадила під стіл, за яким сіли великі начальники і почали обговорювати, хто і що має робити. «Макомацький» слухає, де енкаведисти влаштовують явки, які в них паролі, хто в якому селі виконує завдання сексота, провокатора.
Ніна в цей час наливає начальникам горілочку. А язики плещуть і плещуть про все на світі. «Макомацькому» вже й обридає сидіти та все це слухати. На допомогу приходить якийсь полковник. Він хоче під столом Ніну за коліно помацати, але потрапляє на «Макомацького». Схоплюється, а всі за ним. Здіймається крик. «Макомацький» у тій паніці піднімає стола на енкаведистів. Поки вони п’яні шукають свої пістолети по кобурах та кишенях, «Макомацький» вискакує у вікно, яке йому приготувала для втечі розумниця Ніна. 1951 року «зразкову» радянську сім’ю Сабурових відправляють з Дрогобича у Москву.
Не обійтися у фільмі і без такого епізоду. Поляк Гондроленскі запрошує на Різдво рядового міліціонера, волинянина Андрія Макарчука, де влаштовує зустріч з «Макомацьким». Останній дарує Андрієві свою фотографію. У чергового міліції на столі Андрій помічає серед знімків бандерівців, яких розшукують, такий же знімок, як йому подарував «Макомацький». Черговий пояснює Андрієві, що Різняка німці цілу війну шукали, а тепер за ним ганяє міліція. Обіцяють за його голову орден Леніна і 30 тисяч карбованців. Андрій вдає, що ця історія його не цікавить, а сам задумується над почутим.
Згодом на вулиці Андрія торкає капітан радянської міліції і запитує прекрасною російською мовою, як пройти до військового санаторію. Андрій по голосу впізнає «Макомацького». Розмова продовжується відкрито.
— Тепер ти знаєш, хто я?
— Так.
— І ордена не хочеш?
— Ні.
— Може, гроші візьмеш? Родині допоможеш.
— Нехай інші вдавляться ними, — відповідає Андрій.
— Тоді йди зі мною… Так допоможеш рідним, своєму селу… З відповіддю не кваплю…
Наступна зустріч відбувається у військовому санаторії. Андрій повідомляє про згоду допомагати повстанцям. У санаторії Роман Різняк колегує з радянськими командирами, які тут лікуються. «Відпочиває» з ними з горілкою та картами, відтак дізнається про дислокацію військових частин, плани боротьби з підпільниками. Від офіцерів чує, як вони про нього говорять, як шукають, і сам обурюється, що того бандита ще не впіймали. «Враги местные кругом», — підсумовує бесіду відпочиваючий Чугайов. А зайшовши до кімнати кликати сусіда на «водку», помічає на простирадлі автограф: «Тут був Макомацький». Весь персонал санаторію звільняють з роботи.
Андрій Макарчук дізнається, що у Трускавці на підпілля працюють ще два міліціонери — Володимир Петрущак та Дмитро Мацейко. Вони разом передають підпільникам амуніцію, медикаменти, розповсюджують у місті листівки. До Трускавця прибуває СМЕРШ, який викриває міліціонерів. Відбувається суд. Андрія Макарчука та Дмитра Мацейка засуджують на 25 років. Володимир Петрущак гине під час затримання. За дев’ять років Андрій повертається з Колими, зустрічається у Трускавці з директором музею-курорту Мазуром, що має зуб на «Макомацького», який нібито вбив його брата. Андрій також розповідає, що незаконно відсидів за «Макомацького». І тоді Мазур по секрету другові по нещастю розповідає, як у Дрогобичі прибіг до нього на склад чоловік на псевдо «Клепач» і сказав, що здасть «Макомацького», якщо йому гарантують життя. За два дні має відбутися зустріч на Помірках. Мазур дзвонить куди треба. «Клепача» забирають машиною.
Роман Різняк оточений енкаведистами. Відстрілюється до останнього патрона. Багатьох поранює. Коли його обступають, підриває гранату. Його тіло привозять до міліції, кидають на землю і скликають людей для упізнання.
Вивезена на Сибір родина Різняків одержує листа від знайомої Ганни Божик такого змісту: «На Помірках було весілля. За молодого був Роман».

Частину інформації взято з сайту: ttp://www.olhovsky.110mb.com/vid4ajduh.html