Той скупий на сонце й тепло день 11 жовтня 2011 року ще й досі стоїть у мене перед очима. На Хрещатику, поблизу Печерського суду, вирує розбурхане, багатотисячне, многолике і многоголосе людське море. А в прилеглих вулицях і провулках, як чорні привиди, клубочаться безликі тіні. Спецпризначенці! До того судного «Юлиного дня» ніхто не підозрював, скільки цієї хижої нечисті – «Беркутів», «Грифонів», «Барсів», «Леопардів», як мошкарі в дощове літо, розплодилося в Україні. Сотні міліцейських автобусів, на яких і злетілось-сповзлось до Києва це «звіро-птаство», запрудили центр столиці від Бессарабки аж до Європейської площі. За номерами «це-ментовозів» можна вивчати географію України: Львів, Донецьк, Житомир, Хмельницький, Дніпропетровськ, Одеса.. Відчувалось майже фізично: на Київ, на Україну, насуває чорна біда. Провісником її був «воронок», який ще завидна «прилетів» із Лук’янівського СІЗО й угніздився під будівлею «печерного суду».
– Автозак? – жахнулись люди .- Невже посміють «яничари» третю за впливовістю жінку планети (за версією журналу «Форбс») і «Людину року Центрально-Східної Європі», яку їй присудив економічний форум у Криниці Гурській, безневинно запроторити за грати?
Посміли!
Позбавити Тимошенко волі терміном на 7 років! – тремтячим голосом (у народі про такий «тембр» кажуть: як у курокрада!) виніс на заході сонця свій вердикт «Пілат – Кіреєв».
Скажи хто у цю мить, що старезний Дніпро-Славута змінив свій одвічний плин, і від мосту Патона узяв «цоб-цабе» і поплив у зворотному напрямку – на Валдай, це не викликало б таких емоцій, як цей нахабний за своєю цинічністю, безсовісний і безсоромний вердикт.
– За що?
– Янучари!
– Юлі – во-о-лю-ю! – Завирувало людське море.
Не забуду зойк однієї жіночки в терновій хустці, яка, почувши вирок українського «кривосуддя», аж за серце схопилася: «Що ж тепер з нами буде?».
Дідусь, якому – літ і літ, у вицвілій, ще мабуть – повстанській мазепинці, у відповідь лиш скрушно зітхнув: «Репресії – повертаються! Знов будемо співати, як за комуняків: «Хто не був – той буде, Хто був – не забуде Той день, що провів у тюрмі!»…
«Сьогодні в Україні остаточно померло правосуддя» – пригадую реакцію Левка Лук`яненка.
Не день, не добу – 933 дні і ночі була «заживо похованою» вона у Качанівській колонії під Харковом. Без ковтка свіжого повітря. Без сонця. Під недремним оком наглядачів. Щоб доморощений тиран, шапкокрад і ґвалтівник із своєю межигірською камарильєю міг спокійно «царствоваті і всєм владєті»!
За що?
А хоча б за те, що не змогла стерпіти «пітьму Єгипетську», в яку, на порозі третього тисячоліття, занурили Україну своїми «віяльними» відключеннями доморощені хапуни і скоробагатьки. А тут такий «облом»: тендітна віце-прем`єрка із «Лесиною зачіскою», і, як виявилося – з Лесиною відчайдушністю, сказала тверде й рішуче – «Ні!» їхнім оборудкам на енергоринку. І не просто сказала, а повернула «досвітні вогні», вкрадені енергопройдисвітами в обмін на свої огидні бартерні срібняки в галичан і слобожанців, донечан і волиняків, жителів Приазов`я і степової Таврії. Як таке стерпіти? Як пробачити таке «віроломство»?
Отут-то й знайшовся, як сокирка під лавочкою, печерський «Кірюха»!
– Що найстрашніше було для вас у тюрмі? – запитав якось у «рекордсмена» по в’язничних термінах (33 роки тюрем за «інакомисліє»), політв’язня Миколи Кучика.
– Відчуття несправедливості, – відказав він – Це мучило більше всяких тортур…
Думаю, коли так, то не дев`ять, як у Данте, а дев`ятсот дев`ять пекельних мук довелось пережити їй, аж поки 14 квітня 2014 року Верховний Суд України в ході спільного засідання всіх палат, рішенням 42 суддів із 48, закрив так звану «справу Юлії Тимошенко». За відсутністю в її діях складу злочину! Що було очевидним для більшості українців від першого дня її судової Голгофи.
Та і за ґратами Юля була найвільнішим громадянином світу, не лишень України. А нари? Вони здалися не менш комфортними за кабмінівську розкладачку, до якої звикла леді Ю за два коротких, як спалах вогню, своїх прем`єрства. Коротких за часом, та не за теплом, який, в прямому і переносному значенні цього слова, відчули українці за кожен день її урядування.
Хочете пересвідчитись? Тоді вийдіть на будь-яку вулицю і, як пароль, скажіть два слова: «Юлина тисяча». У відгук на цей «пароль», мільйони стареньких, знедолених й ошуканих батьків наших – вкладників ще радянського «Ощадбанку» розкажуть вам, як упору прийшлася їм та виплата. І додадуть: «Як жаль, що лідеру «Батьківщини» не дали довести задумане до кінця!».
Вимовте – «Юлина швидка», і в поліській глибинці чи Олешкинських пісках, вдячні люди щиро розкажуть, як виручили їх не раз у нелегкий час меткі і верткі австрійські «Опель-комбі».
Обмовтеся – «Юлині діти», і вам покажуть цілі вулиці щасливих родин, які за три неповні роки її другого пришестя на Грушевського, по двоє діток народили, ще й третє «запланували». Бо знали, вірили, навіть переконалися: Юлине слово – криця! Саме тому виплати, запроваджені урядом Тимошенко – по 50 тисяч на першу дитину, 100 тисяч – другу і по 150 тисяч на третю й наступні, зустріли в суспільстві на «ура!». Що й породило справжнісінький «бебі-бум» в Україні.
– Популізм! – ніби чую у відповідь від невмирущого «юлефоба».
– Гай-гай! Побільше б такого «популізму»! – гірко думаю, навідуючись вряди-годи на рідне моє Полісся – в село Яцулі. Над яким, замість звичних у цих краях лелек, давно вже кружляють ворони. Бо за десять останніх літ у ньому – жодного крику немовляти. Жодної ноти з маршу «Мендельсона». Лише – похоронна мідь духового оркестру.
Школа, і та – на ладан дихає. У переносному, поки що, Богу дякувати, сенсі. Бо десятирічка, в якій колись стіни дзвеніли від дитячих голосів, аж гуде. Від… вітру, що гуляє її класами і коридорами! Минулого першовересня, із чотирьох сіл, аж два першачки прийшло.
Зате стендові, облаштованому при вході в учбовий заклад – «Ними гордиться школа», позаздрила б будь-яка міська десятирічка. А все тому, що запроваджена за прем`єрства Тимошенко система ЗНО – зовнішнього незалежного оцінювання, розчистила від корупційної «корости» систему вступу до ВУЗів, відкривши дорогу у «вищий світ» не одному нашому випускнику.
– Не знаю як де, а у нас Юлю Володимирівну за це прозвали всенародною мамою! – зазначає директорка школи із нотками суму в голосі.
– А чому так нерадісно це кажете? – цікавлюся.
– Не допускають її до влади олігархи, от що біда! – скрушно зітхає співбесідниця. – Та хіба це чудасія? Дивно було, як би чорт до церкви йшов, а не тікав від неї! Так і тут. Бо Юля в прем`єрському кріслі для них, це як ладан для рогатого дідька! Занадто сала залила вона їм за шкіру. От і бісяться! І зі всіх олігархічних телеканалів брудом її поливають. І така вона, і – сяка! Що свідчить лише про одне: не забули і не пробачили їй ні «Криворіжсталі», забраної у зятя Кучми і проданого з публічного аукціону, ні усунутого з енергоринку Фірташа з його «Росукренерго», ні сотні, якщо не тисячі інших незаконних оборудок можновладних злодюг, лавочку яких, як у нас кажуть – прикрила Юля!
Подумав: так, не пробачили! І – не пробачать! Дарма! Як писав незабутній Тичина, «нехай собі як знають, божеволіють, конають. Нам – своє робить!».
Тож «зробімо», як тепер модно стало казати, їх – РАЗОМ! Причому – раз і – НАЗАВЖДИ. Як? А дуже просто: проголосуймо за Юлю і її партію на парламентських виборах. І наш бюлетень стане тою маленькою осиновою шпичкою, яку прем`єр Тимошенко перетворить у всеукраїнський «осиновий кілок». Який Тимошенко – очільник уряду, зажене у серце вітчизняних «ватних» і «вишиватних» олігархів. Котрі, немов ті вампіри, десятиліттями п`ють і ніяк не нап`ються «живущої» крові. З України. Її народу. Кожного з нас!
Петро Воробей, письменник, м. Хмельницький,
газета «Франкова криниця Підгір`я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень