Історія перша. З пекла в затишок
Киянка Олена Напненко та її донька Марія у Трускавці бувають щороку. Марія хворіє на ДЦП, тому до міста-курорту їздили на щорічну реабілітацію за сприяння одного з благодійних фондів столиці. Ось і цього року планували в травні чи червні знову приїхати на лікування у клініку Козявкіна. Та доля розпорядилася інакше – до Трускавця їх відправила війна. І сталося це з початком березня
Розповідає Олена Андріївна Напненко.
«Було дуже важко, страшно і складно, коли почалися стрілянина, бахкання, бомбардування. Ми з донькою протрималися десять днів. Це були десять днів пекла, інакше не скажеш. Ночували в підвалі. Я переживала не за себе, а за дочку. Вона на інвалідному візку, тож я для неї – все, і вона для мене – все. Кожен день, вірніше по декілька разів на день – повітряна тривога, ракетні удари, бомбардування, обстріли. Ми спускалися в підвал і молилися, чекали, марно сподіваючись, що за декілька днів все закінчиться, що воєнні дії припиняться. Але, на жаль, так не сталося.
Тоді ми вирішили їхати з Києва. Їхали поїздом. Я знала, що у Трускавці завжди здається багато квартир, тому не думала, що виникне така проблема з поселенням. На щастя, допомогли волонтери, поселили в один з готелів, але це було буквально на дві доби. Звісно, ми заплатили, але нам сказали, що це тільки на дві доби, дальше місця немає.
Я хочу подякувати всім добрим людям з «Консиліума» за те, що дали нам безкоштовне житло. Кажуть, що випадковостей немає, і напевно зовсім не випадково, що у час, коли в нас з донькою зовсім опускалися руки і ми не знали що буде завтра, доля звела мене з медичним директором ТОВ «Консиліум» Петром Скурчанським. Я істерично шукала будь-яку можливість поселення, та на мої дзвінки всюди мені відповідали, що зайнято, місць нема і в найближчі місяці не буде. Не знаю як і хто дав мені телефон «Консиліума», але це був подарунок долі. Бо куди мені було повертатися з Марією? Під обстріли?
І ось я вже тут, в палаті приватного стаціонару МЦ «Консиліум». Умови прекрасні, маємо окрему кімнату, де лише я і Маша. Тут є кухня, ми самі собі готуємо, купуємо продукти і готуємо. Ми звикли жити ощадливо, тому на продукти нам вистачить. Я попросила обласний гуманітарний штаб міста Трускавця і нам привезли допомогу – памперси, інші засоби гігієни (туалетний папір, зубна паста та інше). А за проживання в нас не беруть ні копійки. Сказали, що можемо жити тут, скільки буде потрібно…», – розповідає Олена Напненко.
Олена і Марія гуляють знайомим їм Трускавцем. Вони не з тих, що нарікають на долю чи на умови, кажуть, що дякують за все, що мають. Поки що не зверталися за одягом чи іншими речами для теплої пори року. Поки що не знають, коли зможуть повернутися до Києва. Поки що тримаються.
«Поряд з нашим будинком повністю розбомбили сусідній дім в нашому Шевченківському районі… Це чудо, що нам вдалося вчасно виїхати і що ми залишилися живі… Віримо, що Бог дасть, що все буде добре. А взагалі не хочеться ні думати нічого, ні говорити нічого. Прийшов ранок – і дякуємо Богу, що він прийшов, що ми прокинулися, відкрили очі і над нами мирне блакитне небо…», – каже Олена Андріївна.
Дякувати Богові та захисникам України у Трускавці дійсно небо тихе, мирне та спокійне. Серед кількох десятків тисяч біженців, які розмістилися в санаторіях, готелях, квартирах та приватних садибах – і киянка Олена з донькою Марією. Дякувати «Консиліуму» та його генеральному директору Роману Войтківу, у них та ще в 24 біженців є житло. Нехай тимчасове, нехай не рідне, але зате безпечне, безкоштовне, з усіма умовами, потрібними для цивілізованих людей.
І нехай благословить Бог кожну людину, котра не відвертається від біди ближнього, а простягає руку допомоги. Бо сказано в Біблії: «Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській» (Книга Левит, гл. 19, вірші 33-34).
«Я хочу подякувати всім добрим людям, які зустрічаються мені на життєвому шляху. В останні тижні таких людей особливо багато – починаючи від провідниці у вагоні та волонтерів і закінчуючи добрими людьми з «Консиліуму». Мені здається, що раніше було менше добрих людей, ніж зараз. А може це війна так облагородила людей. Адже саме в часи випробувань, у темні часи люди показують свою справжню суть. Тож це прекрасно, що в Україні світлих, добрих, благородних людей не бракує. І нехай так буде завжди…», – каже Олена Напненко.
Історія друга. Будьмо разом!
26 людей знайшли прихисток від війни на базі Медичного Центру «Консиліум» у м. Трускавці. Серед них – і велика сім`я киян: тато, мама та їхні дві дорослі доньки з дітьми.
Оксана Олександрівна Науменко прогулюється в мікрорайоні Стебницького кільця з п’ятимісячним синочком та батьком. Її сестра з дитиною та мамою вирішили погуляти центром Трускавця, адже на курорті встановилася дійсно весняна тепла сонячна погода, і в чотирьох стінах сидіти не хочеться.
Спілкуємося з Оксаною Науменко під шум пожежних машин – недолюдки все ще палять суху траву. Та попри завивання пожежних, на душі спокійно.
«В нас типова історія – як і у багатьох інших киян. Кілька разів ми спускалися в підвал, ночували там, але з маленькою дитиною це дуже важко. Одного разу спустилися з коляскою, а іншого без неї, то всю ніч тримала малого на руках. Оскільки обстріли не припиняються, то вирішили втікати задля безпеки нас і наших дітей. Найперше поїхали ми з сестрою і з дітьми. А через декілька днів приїхали тато з мамою. Тож зараз ми всі разом. Проживання нам забезпечив «Консиліум».
Я у Трускавці вдруге, а мої батьки їздили сюди кілька разів на курорт. Моя сестра тут теж була декілька разів. Тепер нам дали тут безкоштовний прилисток. В «Консиліумі» умови прекрасні, нас все влаштовує. До Києва дуже хочемо повернутися і надіємося, що війна швидко закінчиться перемогою України. Але зараз, на жаль, там і далі тривають обстріли, уламки ракет падають на житлові будинки, на торгові центри, тому ми змушені перебути цю лиху годину тут, у гостинному Трускавці.
Пропозицію виїжджати за кордон ми навіть не розглядали, адже як туди поїдеш з такою маленькою дитинкою? Якщо б були там якісь родичі чи хороші знайомі, на яких можна покластися. В нас таких за кордоном немає. А їхати у невідомість… Ні, залишаємося в Україні.
Тут у Трускавці нам добре, до нас прекрасно ставляться. Та все одно хочеться додому, до рідної домівки. І дуже хочеться, щоб нарешті настав довгожданий мир!», – каже Оксана Науменко.
Ось що розповідає про благодійний проєкт допомоги біженцям медичний директор Медичного Центру «Консиліум» Петро Скурчанський.
«В нас були великі плани щодо продовження державно-приватного партнерства у Трускавці, на травень ми планували відкриття оновленого відділення. Поки що це довелося заморозити. «Консиліум» продовжує працювати, проводимо діагностику та ургентні операції. Щодо планових операцій, то люди вирішують перечекати, принаймні до кінця війни.
Коли за декілька перших днів війни Трускавець повністю заповнився біженцями і вільних місць просто не стало, акціонери ТОВ «Консиліум» вирішили допомогти людям в потребі. Було вирішено надати безкоштовне житло тим, хто найбільше цього потребує. Таку ідею висловив генеральний директор «Консиліума» Роман Войтків, я з колегами підтримали його одностайно.
Станом на 24 березня ми прийняли і надали дах над головою 26 біженцям. У кожної родини – своя непроста історія. Це матері з грудними дітьми, інваліди, котрі потребують особливої опіки, ті, хто опинився у безвиході.
Окрім надання житла ми стараємося допомагати біженцям і в інший спосіб. Вдячні тим, хто передає їм гуманітарну допомогу, адже для цих людей вона не буде зайвою. Наші переселенці хоча й не оплачують за житло, але купують продукти, необхідні речі і їхні грошові запаси вичерпуються. Тому якщо хтось має можливість допомогти їм, то може це зробити або напряму, або за нашим посередництвом.
В складний час війни кожен має віднайти себе, своє місце, наближати закінчення війни та перемогу України своїми вчинками. Маємо триматися і допомагати іншим. Маємо бути разом.
Вимушені переселенці можуть залишатися в нас, доки захочуть», – каже Петро Скурчанський.
Історія третя. Наймолодший біженець
Він народився в час війни, 3 березня 2022 року, під час обстрілів Житомира. І у віці п’яти днів став біженцем. Це маленький Тимофій Сердюк, який більшість свого життя провів не в рідному домі, а у Трускавці – як біженець від війни.
Вчителька англійської мови Ольга Сердюк пригортає до грудей синочка і розказує про березень 2022-го, який вона запам’ятає на все життя.
«Мене забрали до лікарні, бо в нас було планове кесареве. Після операції ми почули сигнал повітряної тривоги, сирену. Десь хвилин двадцять всі стояли за кількома стінами, після чого нас спустили в підвал. Ті два дні, які я перебувала в пологовому, ми весь час втікали в підвал.
Недалеко, десь кілометр-півтора від нашої лікарні знаходилася школа №25. Зараз її вже немає. Під час руйнування був такий вибух, що в лікарні повибивало шибки. Тому нас так швидко і виписали – на другий день після пологів. 3 березня народився мій Тимофійчик, а 4 числа нас вже виписали.
Між сиренами ми сіли в таксі і поїхали до батьків. Там побули пару днів, але через ці ракети, постійне укриття в підвалах ми змушені були виїхати з Житомира.
Виписали нас у п’ятницю, потім були субота й неділя, а також вихідні 7-8 березня. Тож свідоцтво про народження Тимофія ми отримали вже тут, у Трускавці.
Найперше ми з Житомира приїхали до Львова, але там для нас з новонародженим немовлям не знайшлося відповідного місця. Нас примістили в село Звенигород під Львовом, там ми пожили два дні. Оскільки в селі немає ні лікарні, ні можливості зробити документи, ми вирішили шукати якесь місто, де б змогли жити. Цим займався мій чоловік. Не знаю як він вийшов на п. Петра (Петро Скурчанський – медичний директор Медичного Центру «Консиліум» – прим. авт.), але тепер ми в безпечному місті, де можемо отримати медичну допомогу для дитини, всі необхідні обстеження та щеплення. Я вважаю, що нам дуже-дуже пощастило, що ми потрапили саме в Трускавець. І так ми з 11 березня вже тут.
В Житомирі педіатр нас не оглядав. Перший педіатр подивився мого сина вже тут, під час нашого перебування в «Консиліумі», у Трускавці. В день заселення при нас головний лікар Трускавецької лікарні Ігор Стасик зателефонував лікарці, і вона прийшла, оглянула Тимофійчика, сказала через два тижні прийти до неї, вона поміряє, поважить. Так що все добре.
Чоловік ще тут, але мусить їхати, бо в нього робота, та й він в Житомирі на військовому обліку. Він впевнився, що ми добре прилаштовані, тому мусить їхати. Я ж не можу їхати додому через ту постійну небезпеку нападу з Білорусі. Підвал у нашому домі в Житомирі жахливий, як же ж мені туди з малою дитиною щодня? Я ще як була на останніх тижнях вагітності, то постійно ті сирени, а ми живемо на четвертому поверсі п`ятиповерхівки, то постійно туди-сюди, в підвал і назад. Я вже казала, що буду сидіти в тому підвалі, бо вже так набігалася.
Та й до своїх батьків у Коростенський район не можу поїхати, там дуже близько до Білорусі, то з дитиною я туди не поїду.
Тут виходимо гуляти на годинку-півтори, бо ми на грудному вигодовуванні. Найдальше – до «Мандарину», поки туди, поки назад, і нам вистачає. Дали нам коляску, її залишаємо внизу, біля дверей, і ходимо гуляти щодня. Продукти ходимо купувати разом, готуємо тут на кухні.
Люди тут дуже гарні, ввічливі, привітні. Наприклад, в ЗАГСі я кілька разів перепитувала, мені все терпляче пояснили, допомогли.
У Трускавці теж повітряні тривоги, але бачу, що люди не так сильно реагують, відчувається, що місто безпечне. Тому і нам з вами спокійніше.
Але все одно ой як хочеться додому. Дуже сумую за домом, за рідними. Зідзвонюємося, звичайно, але так хочеться притулитися до мами, обійняти її. Вона навіть не бачила свого онука, бо там в селі Інтернет дуже поганий, відеозв`язок неможливо налагодити.
Читаю різні прогнози, що скоро все має закінчитися. Я вже так цього чекаю!», – каже Ольга Сердюк.
Через декілька днів чоловік Ольги залишить дружину й сина у Трускавці та повернеться до Житомира. А вона разом з двома десятками інших біженців і надалі перебуватиме під опікою «Консиліуму».
Ініціатива приватного бізнесу щодо надання безкоштовного тимчасового житла постраждалим від війни – це приклад, який варто наслідувати іншим. «Консиліум», який за 11 років на ринку новітніх медичних послуг зарекомендував себе з найкращої сторони, показав як можна і треба допомагати людям. І в мирний час, і в час війни.
Державно-приватне партнерство, якому сприяє Трускавецька міська рада показало свою ефективність. Приміщення не пустують, а служать для впровадження новітніх медичних технологій. Місто отримало сучасний центр малоінвазивної хірургії та урології. Місто отримує податки, працівники заробітну плату, а пацієнти – можливість безболісних ефективних процедур, малоінвазивних операцій.
В теперішній складний воєнний період ТОВ «Консиліум» на чолі з Романом Войтківим показує приклад солідарності, милосердя, максимального ефективного використання потужностей. Перетворивши палати в кімнати і надавши біженцям безкоштовне житло, «Консиліум» доводить, що Україну – не здолати, і що наша спільна перемога вже близько.
В.К.
Примітка. Ця публікація є поєднанням трьох окремих статей, розміщених в період з 28 березня по 15 квітня на Фейсбук-сторінці Медичного Центру «Консиліум».
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень