«Словник Шевченкової мови». Цієї книжки могло б і не бути, не зважаючи на те, що вона була написана. Бо ж і творилася книжка в умовах зовсім для цього несприятливих. І одного чоловіка, який узявся за ту роботу, було для цього явно замало, Але висока посвята, патріотичний обов’язок і наполегливість зробили своє – ми можемо взяти до рук абсолютно унікальну, просто неоціненну книгу. До речі, мені подарували її в Канаді. І я з почуттям великої прикрості й сорому зізнаюся, що я доти не знав про існування книги, при самій назві якої має тепліти серце кожного українця.
Огієнкову працю видавництво «Ярославів Вал» оприлюднює до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка з надією на те, що вона стане саме тією книжкою, котру з радістю і пієтетом зустріне саме вкраїнський культурний загал. [1, 258]. Михайло Слабошпицький
Я потрапив до центральної зали Музею української літератури в момент розповіді пана Михайла Слабошпицького про той прямо-таки невірогідний випадок, коли він переглядав свої книжкові скарби, які за браком житлоплощі розташувались аж у три ряди на книжкових полицях, і коли цей «Словник Шевченкової мови» з останнього ряду під стінкою якось наче символічно перемістився у крайній ряд й опинився прямо біля нього на підлозі. Він підібрав його, ще вчитався в його назву, подумав про недалеке двохсотріччя поета, мабуть, подумав ще, що брати-поляки вже відзначили двохсотріччя Адама Міцкевича 24 грудня 1998 р., а росіяни відсвяткували 6 червня 1999 р. 200-річчя свого барда Олександра Пушкіна. 200-річчя ж українського Апостола Тараса припадає на 9 березня 2014 р. І подумалося знаному в Україні літературознавцеві та книговидавцю, лауреатові Державної Шевченківської премії: це перст Усевишнього вказує Тобі – не забудь про цю велику послугу нашому істинно народному поетові, геніальному творцеві. Зрештою, сам митрополит Іларіон колись написав: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…» [2, 435].
На презентації цього раритетного «СЛОВНИКА Шевченкової мови» виступили: директор Інституту української мови НАН України, доктор філол. наук, Павло Гриценко, поет Павло Мовчан, головний редактор видавництва «Ярославів Вал» Павло Щириця, канд. філол. наук Сергій Гальченко, поет Валерій Гужва, поет Микола Ткач. Авторові цих рядків випало розповісти про відзначення у США та Канаді 2012 р. днів пам’яті митрополита Іларіона, і з цієї нагоди доктор, проф. Микола Тимошик, на замовлення академіка УВАН у США, головного редактора «Рідної Школи» (Нью-Йорк), д. ф. н. Євгена Федоренка підготував для цього українознавчого часопису у США велику ювілейну статтю з підзаголовком «2012 року виповнюється 130 років від дня народження і 40 років від дня упокоєння видатного українського вченого, державного і релігійного діяча Івана Огієнка (митрополита Іларіона) [3, 4-11].
Перелічені вище науковці та письменники кожен по-своєму оригінально з глибокою аналітикою відгукнулися про цю видатну постать в історії української культури, особливо скрупульозно вони аналізували Огієнківську енциклопедію мови Тараса Шевченка, тобто «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови». Про цей перший своєрідний стандарт нашої літературної мови можна писати й писати, аналізувати, захоплюватися. Бо в самій поетичній спадщині Т. Шевченка маємо стільки оригінальних знахідок чи пак відкриттів.
Але мені передусім хочеться зупинитися на лексиці поета, тому будівельному матеріалі нашої мови, яку Шевченко вже зустрів у досить розвиненому стані та періоді її функціонування, і сам поет зробив чималий внесок у справу її розвитку та вдосконалення. Простежити, як мінявся, шліфувався та удосконалювався лексичний запас нашої мови упродовж століть у силу своїх можливостей і ставить собі за мету автор цих роздумів. Сам І. Огієнко у статті «Шевченко як творець української літературної мови» написав на завершення такі слова: «В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту її добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови, і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч іще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.
Глибше пізнати Шевченкову мову кожному конче потрібно, що я роблю оцим моїм «Граматично-стилістичним словником Шевченкової мови». Шевченкова мова – це основа нашої літературної мови, і нехай і позостається її основою і в нашому практичному ужиткові її». [4, 32-33]. Ідея видання такого Словника виникла в 1918 – 1919 рр. у Кам’янці-Подільському, але тоді у зв’язку з політичними обставинами в Україні авторові не вдалося реалізувати цей задум. За цю ж працю вчений засів удруге в 1932 – 1933 рр. у Варшаві. На цей раз І. Огієнко «… вже вибрав із «Кобзаря» не все, а тільки те, що має головно практичну ціль при вивченні сучасної нашої літературної мови (тому відкинув і статистичні вказівки). Я задумав видати «Граматично – стилістичного словника Шевченківської мови», і тому виписував із «Кобзаря» граматичні форми і речення головно з практичною ціллю, – виписував те, що нам потрібне при щоденному писанні літературною мовою. Я списав багато тисяч прикладів, які знадобляться кожному, хто вивчає нашу літературну мову.
Так постав року 1934-го оцей мій «Словник Шевченкової мови, якого оце тепер я випускаю в світ» [5, 36]. Саме так у згаданому Іваном Огієнком 1934 році постав «Словник Шевченкової мови», що вийшов завдяки культурній допомозі «Інституту дослідів Волині». Цей Інститут був заснований 1951 року з осідком у Вінніпезі (Канада) з метою наукового дослідження Волинської землі. До числа неперіодичних видань цього Інституту належав також «Словник Шевченкової мови» Івана Огієнка та серія монографій «Волиніяна».
І. Огієнко зазначає, що, працюючи над цією монографією, він особливу увагу звернув на Шевченків наголос окремих слів і подавав його графічно скрізь, де його можна було встановити з віршованого ритму або з першого акцентованого видання «Кобзаря» 1840-го року: «Наголос Шевченкового «Кобзаря» я всебічно проаналізував і поклав його в основу літературного наголосу у своїй джерельній монографії 1952-го року: «Український літературний наголос» [6, 37]. Можливо, тут слід звернути увагу й на те, що І. Огієнко в 30-х роках ХХ ст. у порядку підтримки явища пуризму в українській мові, тобто очищення від запозичень, як це чинили чехи, словаки, українці Галичини та й поляки у ХVIII – ХХ ст., намагається запроваджувати зрозумілі для всіх українців терміни, створені на національній основі. Так замість лексеми синтаксис він послідовно у своїх статтях пропонує термін складня. «Вивченню складні Шевченкової мови, – зазначає І. Огієнко, – я присвятив багато літ свого життя і це вивчення я поклав в основу своєї праці: Складня української мови, з якої вийшла ч. І: Вступ до вивчення складні, 1935 р., і ч. ІІ: Головні і пояснювальні члени речення, 1938 р., але року 1939-го навала Совєтів спалила цей том у Жовкві»… , тобто у місті, яке у радянські часи мало назву Нестеров, але ввесь час у «Вірі й Культурі» друкуються з цієї праці мої складневі нариси. І по всіх цих працях віддається більша увага вивченню Шевченкової складні [7, 37]. Навіть у цьому невеличкому уривку натрапляємо на прикметникову форму «складневі нариси» від іменника «складня», тобто синтаксичні нариси.
Сумні Огієнківські рядки «Словника Шевченкової мови» про спалення у м. Жовкві нововиданих його книжок у вересні 1939 р. зусиллями радянських геростратів – «визволителів». Червоноармійці повторили таку ж «визвольну» місію царської армії 1918 р., яка протримала в облозі майже 500 днів старе княже українське місто Перемишль, а у Львові та ж царська армада спалила на вуличних вогнищах десятки тисяч томів української літератури, виданої з такими труднощами під антиукраїнським тиском польської адміністрації в Галичині. Згадую про таку ж сумну долю спадщини геніального чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670) на Моравії та в Польщі, де в м. Лєшно внаслідок польсько-шведської війни (1656 р.) згоріли його Великий словник чеської мови, десятки педагогічних творів – наукові праці, на створення яких було необхідно Яну Амосу Коменському до трьох десятків літ.
Одразу необхідно зазначити, що в ту пору І. Огієнко приділяв велику увагу українській граматичній термінології або як тоді під впливом процесу пуризму формулювали «українському граматичному назовництву». У згаданій передмові до Шевченкового Словника подає перелік відмінків в нашій мові, і п’ятий із них називає зовним, тобто кличним, а середній рід іменників передусім іменує «ніяким», а на другому місці ставить термін «середній». В останньому випадку відчувається вплив на митрополита Іларіона польського мовного середовища, де він змушений був тоді проживати. Щодо термінології чи назовництва, то хотілося б тут підкреслити, що І. Огієнко у передмові до «Словника Шевченкової мови» не можна в цьому Словнику пройти повз лексему «Дунай» чи поширені в Галичині проходить повз лексеми Дунай і «дунаї». Але, видати, що ці лексеми так само вживалися й у Центральній Україні, бо І. Огієнко трактує ці терміни: «Д у н а й» – річка взагалі, а то й взагалі вода». Пам’ятаю, що в одній із новел Романа Іваничука є фраза «Ріки, як дунаї розлились», а на Дрогобиччині я записав якось од матері Теодозії Пасемко такий вислів: «Після зливи на сіножатях розлились дунаї». Навіть ця деталь спростовує висловлювання одного антиукраїніста, «что Галиция – это одна полонизация». І. Огієнко, будучи вихідцем із містечка Брусилова на Житомирщині, цілком резонно при поясненні слова «дякувати» слушно ставить після нього займенник «кому» в давальному відмінку, як це характерно для української мови на всьому Правобережжі України. Зрештою, практично більшість слов’янських народів поряд з німцями дякують комусь. Тому після дієслова «дякувати» І. Огієнко поряд «кому» дякувати ставить і російський займенник «кого» у знахідному відмінку, бо росіяни «благодарят кого». Автор цих рядків так прискіпливо опрацьовує саме цей коментар автора митрополита Огієнка до слова «дякувати», бо, працюючи свого часу в Українському товаристві дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами, мав нагоду спостерігати, як працівники відділу пропаганди й агітації Київського міськкому партії, намагались всіляко вкладати в уста ведучих вечорів дружби, а це були секретарі Київського міськкому партії, таку характерну фразу «дозвольте подякувати всіх учасників нашого заходу за активну участь у вечорі радянсько-польської, радянсько – чехословацької чи радянсько-угорської дружби». Тоді вираз «дякувати комусь» був витіснений із повсякденного вжитку з української мови особливо у середовищі партійної та радянської еліти, всі вони копіювали один одного і по українському можна було лише «дякували когось». В одному із пасажів ми згадали, як удосконалювалась наша мова у процесі свого розвитку, знаходила нові форми. Звернемось до лексеми «краса» та «красота» (С. 122). Сьогоднішні автори, стилісти віддають перевагу лаконічнішому слову «краса», рідше вживаючи «красота», що за кількістю складів вдвічі перевершує «красу». І в рецензованому Словнику Івана Огієнка автор вибрав із творів Т. Шевченка аж 34 приклади з лексемою «краса» у різних відмінках і лише 8 прикладів «красоти» зі своїм коментарем «красота» архаїчне, нове – «краса» [8, 122].
У цьому Словнику І. Огієнко не проходить повз архаїзми, що зрідка трапляються в українській мові, зокрема фіксує лексему «якомога» від дієслова могти, що докладно повторює стороукраїнські форми дієприслівника, котрі асоціюються із чеськими формами від дієслова moci – могти: moha – для чол. роду; mohouc – для жіночого та середнього роду і формою mohouce – для всіх трьох родів у множині. Тут варто згадати й лаконічну українську форму «можучи», що заміняє якихось три-чотири чеські слоформи.
Шевченківський вислів обоюдний меч, що скидається на церковнослов’янізм, І. Огієнко радить краще передавати українською обосічний меч [9, 152]. Конструкція одружитись на комусь – русизм; оженитися з кимсь – це по-українському. Саме такі поради подає у цьому глибоко українському словнику автор Іван Огієнко. [10, 155-156].
«Оковита (горілка, лат. aqua vitae). Ні меди, ні оковита не пилися 492. Взяла кварту оковити» – у цьому Огієнковому тлумаченні слово «оковита», яке сформувалось в українській мові на базі латинського виразу «aqua vitae», що у перекладі означає «вода життя» автор І. Огієнко, як мовознавець щонайвищої категорії, тлумачить походження чи виникнення в українській мові цього неологізму з латини та водночас засвідчує активне функціонування цього слова не лише у тогочасній мові Київщини та Полтавщини, тобто того діалекту, що ліг в основу української літературної мови. [11, 157]. Але не можна не відзначити, що ця лексема латинського походження вживалась практично в усіх регіонах України. Цікаво підкреслити, що в Галичині ця латинська aqua vitae – оковита деформувалась у здрібнілу форму іменника «оковитка» і подекуди в окремих населених пунктах Дрогобиччини майже не вживали слова «горівка», тобто «горілка», а цей новотвір «оковитка» геть витіснив літературне «горілка».
У часи Т. Шевченка «Перебендя 41 – той, хто любить поговорити, вередливий, кобзар. Перебендя старий, сліпий, хто його не знає? Він усюди вéштається та на кóбзі грає» [12, 164], – так тлумачить це слово глибокий знавець історії української літературної мови І. Огієнко, який водночас є і автором популярного підручника «Історія української літературної мови». І саме в цьому випадку доречно назвати його чудовий підручник «Історія української літературної мови», що побачив світ з ініціативи Редакційної ради видавничого проекту Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле воротття». Співголови цієї Редакційної ради – Анна Фіґус-Ралько (від Канади) та Микола Тимошик (від України) [13, 437сторінок], а віддрукував його Науково-видавничий центр «Наша культура і наука», а/с 1, Київ-107. Не можу не відзначити, що колись популярне в Україні слово «перебендя», а нині у ХХІ столітті геть вийшло з ужитку, хіба згадаємо його в березневі дні Шевченківських урочистостей або в театрі під час театральних постановок, де виступає цей герой-розумаха, котрий насправді був великим навчителем простого українського люду на базарах, сільських майданах та левадах, то були народні митці, що кликали український люд на боротьбу за краще життя проти поневолювачів..
Подає І. Огієнко глибокі роздуми над власною назвою нашої Батьківщини: України, і його думки подаю в лапках: «Україна. Літературна форма тільки У к р – а ї н а. Але у мові поетичній, у віршах уживається і Вкраїна, Україна, рос. Украйна…
За часів Шевченка форма Украйна була сильно поширена як у літературі російській, так і в українській. У Шевченка вона звичайно з вимог віршового ритму.
«Форма «в Україну» – це нормальна форма для самостійної держави, а форма «на Україну» – це форма підлеглої кому землі. Див. про це докладно: М. Іларіон: Наша літературна мова, Вінніпеґ, 1959 рік, ст. 105 – 127. За час Шевченка ці дві форми вже плуталися між собою, тому й Шевченко вживає обидвох цих форм. Але форма «в Україні» в «Кобзарі» вжита 41 раз, а форма «на Україні» – 33 рази» [14, 232-233]. – в Україні – Вкраїна, зазначаючи, що форми «Вкраїна», «вкраїнський» допустимі лише у фольклорі.
«Частіше для зазначення місця руху Шевченко вживає правдиво української форми орудного без «по» (берегом, городом, гаєм, лісом, лугом, полем, селом, степом, улицею, шляхом, яром): «Ой піду я не берегом-лугом», «Сова летить лугами, берегами та нетрями, та глибокими ярами, та широкими степами, та байрaками». «Чи городом, чи то селом, мете собі як помелом», «Пішов степом сіромаха», «Ідуть шляхом чумаченьки», «Іде шляхом до Києва», «Йде Залізняк Чорним Шляхом» «Бендерським шляхом уночі ішли цигани», «Тими шляхами ходив я та плакав» [15,171-173].Таких зразків правильної української мови ХІХ ст. можна відшукати у мові, зафіксованої Т. Шевченком чимало у Словнику Шевченкової мови, маємо читати і перечитувати, відновити те, що упродовж ХХ і ХХІ століть внаслідок розмаїтих впливів мовних ми загубили, загубили внаслідок русифікації нашої мови, що переконливо розкрив і викрив у своїй монографії «Українська мова в Совєтській Україні» доктор філології Роман Смаль-Стоцький. Нині ця монографії, на жаль, не вивчається у наших ВНЗ, не опрацьовується у вищих навчальних закладах, як і не опрацьовуються українська літературна мова на спецкурсах та семінарах, де можна так багато почерпнути молодому поколінню, вивчаючи мову не лише Тараса Шевченка, але й Івана Нечуя Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Максима Рильського, Володимира Сосюри.
Ось такі думки викликав у мене «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» Митрополита Іларіона, що побачив світ як репринтне видання у видавництві «Ярославів Вал» у Києві 2013 року. Йдучи назустріч 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, ми мали б згаданий Словник Івана Огієнка зробити настільною книжкою кожного студента – філолога у всіх ВНЗ особливо Лівобережжя та Півдня України. 29.05.2013 р. Науково-дослідний інституту українознавства та всесвітньої історії на засіданні Вченої ради під керівництвом проф. Петра Кононенка серед інших питань опрацьовував і затверджував заходи до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка на період 2013-2014 рр., серед яких автор цих рядків вніс пропозицію запропонувати нашій науково-дослідній інституції, зокрема відділу філології, провести спецсемінари за Словником Шевченкової мови Івана Огієнка, репринтне видання ТОВ «Видавниче підприємство» «Ярославів Вал», упродовж 2013-2014 рр.
Література
1. Митрополит Іларіон. Словник Шевченкової мови. – К.: Ярославів Вал, 2013. // Репринтне видання // С. 32-33.
2. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К.: Наша культура і наука, 2001. С. 442.
3. Тимошик Микола. А я в роботі краю щирій лишусь навіки з чужиною in журнал Рідна Школа ч. 2 (162) Квітень 2012 р. (Нью-Йорк) // С. 4-11.
4. Митрополит Іларіон. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови.// В-во Ярославів Вал Репоринтне видання К. 2013 // С. 32-33.
5. Там само // С. 36.
6. Шевченко як творець української літературної мови Митрополит Іларіон. Словник Шевченкової мови. – К.: Ярославів Вал, 2013. Київ – 2013. С. 442 (на обкладинці).// С. 37.
7. Тимошик М. А я в роботі краю щирій лишусь навіки з чужиною…// Рідна Школа. – 2012. – ч. 2, квітень // С. 37.
8. Там само, С.122. (про красу і красоту)
9. Там само, С. 152 (про обосічний меч)
10.Одружитися з кимось С. 155-156.
11. Оковита, Там само, С. 157.
12. Перебендя, Там само, С.164.
13. Видавничий проект Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття Іван Огієнко. Історія української літературної мови. В-во Наша культура і наука, Співголова Анна Фігус Ралько (від Канади), Співголова Микола Тимошик (від України) // Київ – 2001 // С. 440 сторінок.
14. Митрополит Іларіон. Словник Шевченкової мови // С. 232-233 (Про Україна, Вкраїна, Украйна) // С.232-233.
15. Там само, С. 171-173 (для зазначення місця руху за Шевченком).
Іван Пасемко, науковий працівник відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень