На жаль, таких щораз менше, а на теренах Дрогобиччини – взагалі екзотика. Хоча наш край вплинув на творчість багатьох бардів (згадаймо Тараса Мазура, Лілію Кобільник і ін.), проте почути їх вдається одиницям. А слухати є що. Тож запрошення у Трускавець також сприйняв з громадською прохолодою: подумаєш, ще один поет в стилі «сонце світить, дощ паде, тато їде, вуйко йде». Перебуваючи 26 вересня у Трускавці, вирішив так, між іншим, завітати в музей Михайла Біласа, а може когось зустріну знайомих. Відкриваю двері у фойє – темнота і повна тиша. «Напевно, зустріч перенесли» – подумав я, проте світло свічок по периметру приміщення дало змогу розгледіти фігури непоодинокого слухача. І ось у світлі свічок і неяскравого прожектора з’явився сам винуватець події. Так нестандартно розпочався вечір Ігоря Пирога.
Добре, за початок – п’ять балів. Що далі? Де стандартний пафос поета, де возвеличене читання любовної лірики і т.д.? Насправді усього цього там не було. Там було пряме спілкування з публікою, яке перепліталося з куплетами з якісною модерновою поезією на найрізноманітніші теми. Починали з філософської депресії, далі плавно перемкнулися на соціальну лірику. Врешті і про кохання поговорили, але не так як завжди, а відкрито, автентично, перемішуючи серйозні теми з невинними жартами. Здавалося, осінній дощ, який періщив за вікном, підігравав партію у якійсь літній світлій мелодії. Коли за інструменти взялися барди, хмари було розігнано вщент, адже стільки авторської пісні Трускавець очевидно давно вже не чув. У паузах між виступами лунали експромти пана Ігоря, які завжди були влучними, в тему до попередньої пісні. Розповідаю усе це, щоб бодай якось передати атмосферу у залі.
Якщо говорити про персоналію Ігоря Пирога, (а довідався про нього уже після концерту), стає зрозумілим джерело неформального стилю поета. Виявляється, Ігор Пиріг уже тривалий час очолює Пласт у сусідньому Бориславі. Тож якість поезії десь прямо пропорційно характеризує діяльність цієї організації. Справді, спілкуючись з батьками, діти яких потрапили під патронат Ігоря Пирога, окрім піднесення та схвальних месиджів «куди потрапила їх дитина» нічого іншого не почув. Тож не дивно, що авторський вечір став цікавим, нестандартним і динамічним, адже серед виступаючих було багато вихованців поета. Справді, даний захід переді мною поставив одне запитання і одну культурну проблему. Насамперед, як такий рівень виконання досі не був помічений громадськістю і культурними колами регіону? Але з запитання виникла проблематична відповідь: пан Ігор зі своїми вихованцями вирвався у культурному розвитку занадто вперед, залишаючи за собою містечковий осередок полько-вальсової культури. Як не прикро визнавати, але такому мистецтву тут ще наразі не місце, в чому я переконався, повертаючись з концерту додому і слухаючи черговий російський шансон з чергового кабака. Прикро, але після стількох промінчиків культурної надії повернулися вересневі хмари з дощем і кризова депресія.
Ярослав Баран
P.S. Свідомо не цитую жодного твору поета, щоб якось заінтригувати читача побувати на черговому творчому вечорі, який сподіваюся все-таки відбудеться десь незабаром.
ТОП коментованих за тиждень