Якось в Інтернеті я переглянув незвичайне відео – лист бійця Національної гвардії України жителю Слов`янська, який залишив свій будинок під час АТО, де невідомий солдат, вибачаючись, звертається до господаря будинку, в якому на час оселилися українські військовослужбовці. Автор листа пише: “Коли ти прийдеш додому, ти зрозумієш, що тут ночували ненависні тобі карателі. Ми постаралися нічого не зачепити з решти речей. Ні книг, ні іграшок твоїх дітей… Я прийшов сюди не захоплювати твою землю, це моя земля, це частина моєї країни, я не можу ослухатися ні наказу командира, ні голосу своєї совісті… Чому ж ти не став захищати свою землю? Чому ти повірив, що я, який прожив з тобою 23 мирні роки в одній країні – твій ворог? Коли іноземне бородате, вбране опудало стало ходити по вулицях твого міста з іноземними прапорами, хіба ти не подумав, що рано чи пізно це приведе у твій дім мене, а тебе змусить кинути все нажите і рятувати себе від обстрілу?”.
Підсумував боєць АТО свій лист з надією, що прийде той час, коли не треба буде ховатися і: “Ми відбудуємо будинки, знову запрацюють заводи, через якийсь час діти перестануть боятися ударів феєрверків. І найголовніше, коли настане цей час, щоб ти зрозумів, ніхто не зробить, крім тебе, так, щоб це не повторилося”.
Я не знаю долю цього воїна, я не знаю долю господаря цього будинку, але я би дуже хотів, щоб цей лист потрапив до рук Путіна. А ще би дуже хотілося нагадати йому історію, не ту, яку в Росії підносять кремлівські пропагандисти своєму «населению», а справжню, адже історію не можна переписати.
Ще починаючи від московського князя Долгорукого до нинішнього російського президента Путіна, Росія проводила і проводить агресію до своїх сусідів, і не тільки до них. Та «собиратели русских земель» покійні і живі мабуть забули, що коли була заснована Київська Русь, на місці де зараз стоїть Москва, жаби квакали. За вікном XXI століття, а ви знаєте – передчуття погані. Пригадаймо – 1956 рік, коли 600 радянських танків, пересікли кордон Угорщини на подолання “проблем” в цій країні, 1968 рік – “Prazske jaro”, Празька весна (мабуть, найбільш відома акція спротиву радянській владі), далі Афган, потім 1980 рік – Польща, де по сьогоднішній день судять “колег” Войцеха Ярузельського. Сьогодні ж маємо агресію Росії проти України!
Колись Гітлер окупував «братню» Австрію, сьогодні це хоче зробити Путін до «братнього» українського народу. Ось така вона – Путінська Росія, про неї Альфред Кох писав: «Многострадальный народ страдает по собственной вине.., их никто не покорял, их никто не загонял в тюрьмы. Они сами на себя стучали, сами сажали в тюрьму и сами себя расстреливали…».
Росії не можна вірити – про її дружбу, про спільне коріння, про спільну віру, про спільні слов’янські інтереси з Україною. Азіатську ментальність росіян не можна змінити до тих пір, допоки вони вірять своєму царю.
В свій час підлив олії до вогню і візит патріарха Кирила до України. Можливо, його звіт про перебування в нашій країні став останньою краплею чи довершальним штрихом до різкого тексту медведєвського послання українському президенту. Очевидно, Кирило дав зрозуміти кремлівським квартирантам, що Україна віддаляється, і якщо Росія не робитиме вольових превентивних кроків, то рано чи пізно Україна, як свого часу прибалтійські країни, відійде остаточно. Так і чую панічні бідкання Кирила про Україну: «Мы её теряем». Реакція Путіна не забарилася, він розпочав війну проти України, але до сих пір бреше, що російських військ і техніки на сході України немає
Американський часопис Newsweek опублікував статтю, під заголовком «Зраджені» – про російських солдатів, які воюють в Україні. У статті розповідається про секретність навколо дислокацій військових, яку жінка десантника з Костроми назвала «схожою на пастку, створену шизофреніком», а також про таємні поховання, що відбуваються вночі за світла фар вантажівок.
Солдати кажуть, що не знали про те, що їх везуть воювати в Україну. «Якби я знав, що їду на війну, я б звільнився ще в Костромі. У мене двоє маленьких дітей вдома», – розповів один із десантників. Видання зазначає, що військовослужбовці не підписували додаткових документів, хоча їхні поточні контракти не передбачають участі у бойових діях за кордоном. Перша вантажівка з так званим «вантажем 200», в якій було 31 тіло російських «волонтерів», приїхала в Росію ще на початку червня 2014 року, зазначає видання. Ні один російський державний телеканал не повідомив про це і не повідомляє по нинішній день. Сім’ям «добровольців» знадобилося декілька днів, щоб знайти тіла своїх близьких. Зараз 2017 рік, скільки є 200-х по той бік війни сам Бог знає.
Війна – це найважче випробовування, яке випадає на долю нації, народу. Історія ще не знає жодного випадку, коли би диктатор не поніс кару за скоєні ним злочини. І так буде з путіним (пишу з маленьким букви) – за загибель наших воїнів, за загибель мирних людей, за знищені міста та села…
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви. (Ліна Костенко)
Євген Бродзінський
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень