Під час ВСІХ виборчих кампаній в Україні починають лунати гасла політиків про право жінки на визнання та достойне місце в суспільстві Спостерігаємо це і під час теперішніх перегонів. Та варто згадати, які були урядові ініціативи у цьому напрямку та що з ними сталося.
Отож, у грудні 2006 р. Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2006р. №1834 була затверджена «Державна програма з утвердження тендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року», відповідно до доручення Прем’єр-міністра України від 29.03.2010р. №13806/1/1-10 був розроблений проект державної програми з утвердження гендерної рівності на період до 2016 року. Прийняті акти юридичне забезпечують тендерне моделювання способу життя українського суспільства, визначають основні напрями державної гендерної політики.
Окрім цього, на Саміті ООН (вересень 2010 р.), присвяченому узгодженню програми дій для прогресу досягнення Цілей розвитку тисячоліття, Україна зобов’язалася до 2015 року виконати наступні завдання:
– забезпечити гендерне співвідношення (30% до 70% тієї чи іншої статі) у ВРУ, серед депутатів місцевих органів влади, серед вищих держслужбовців у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади;
– скоротити наполовину розрив у доходах жінок і чоловіків (співвідношення середнього рівня зарплат, %).
Це передбачає здійснення наступного комплексу заходів із забезпечення гендерної рівності у доступі до гідної праці; забезпечення можливостей гармонійного поєднання зайнятості па ринку праці та в домашньому господарстві; трансформації сталих стереотипів щодо традиційного розподілу гендерних ролей; удосконалення системи національної статистики шляхом розширення переліку гендерно-чутливих індикаторів. Однак слід зазначити, що діючі механізми та інструментарії забезпечення гендерної рівності в Україні досі залишаються недосконалими. Сьогоднішня влада ними нехтує.
На це зверталася увага і на засіданні Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок (на 45 сесії (18.01.- 05.02. 2010)), де у Заключних коментарях підкреслювалося, що в українському суспільстві сильними залишаються стереотипи щодо ролей та обов’язків жінок і чоловіків; недостатньою є представленість жінок у парламенті; у вищих ешелонах виконавчої та державної влади; відсутня практика застосування компенсаційних заходів, зокрема, введення квот; значними є відмінності у заробітній платі жінок і чоловіків, все ще існує професійна сегрегація та гендерно-зумовлене дискримінаційне ставлення роботодавців у державному та приватному секторах тощо. Особливо наголошувалося на відсутності статистичної інформації про становище жінок відповідно до всіх напрямків, що їх охоплює Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (СЕDAW), та на необхідності підвищення гендерної культури в суспільстві та проведення заходів з підвищення обізнаності державних службовців з положеннями гендерного законодавства. Таким чином, нагальною постала необхідність кардинального покращення політики та практики утвердження гендерної рівності в українському суспільстві.
Та чи спостерігаємо ми оте покращення «політики та практики» з боку нинішньої влади, – питання риторичне. Якщо говорити про жінок-політиків, то складається враження, що їх десь близько десяти осіб. Всім відома «патріотка», наша землячка з Колодруб, Ганна Герман (Стецько), Раїса Богатирьова, Ідо своїм медичним фахом долучилася до нашої безпеки та захисту, нестримно агресивна на всіляких шоу Інна Богословська та ще пара-трійка жінок, що презентують партію влади. Жінка-політик від опозиції, – за ґратами, зроблено все, аби вона, Юлія Тимошенко, жодним чином не стала депутатом Верховної Ради України. У партійних списках, як правило, жінки, що співають, або професійні спортсмени. При всій повазі до них, важко погодитися, що воші формуватимуть соціально-чутливу політику у парламенті. Бачимо це й на місцевому рівні, коли депутатський корпус зовсім не переймається долею жінок-підприємців, чи трудових імігрантів, що напризволяще залишили своїх дітей на бабусь та дідусів, а часто й на зовсім чужих людей. Це явище не може не тривожити людей, котрим не байдуже, у якій країні житимуть їх нащадки. Країні, де поціновують жінку-берегиню, чи там, де парламент швидше нагадує ринг для боїв без правил. Бо, як це не прикро визнавати, віз і нині там. Той, у який впрягалися наші урядовці, – лебеді, щуки та раки.
Віктор Возняк, дрогобичанин, кандидат у депутати Верховної Ради України по 121-му виборчому окрузі, газета «Нові Горизонти»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень