В Україні 8 травня відзначили День пам`яті та примирення. Але це неофіційне свято, бо для більшості українців 8 травня було звичайним робочим днем. Натомість вихідним і «червоним у календарі» в Україні і далі продовжує бути 9 травня, День перемоги.
Парадокс, але українці не лише двічі відзначають великі релігійні свята та Новий рік, але й два дні «шанують» «свято праці» 1 та 2 травня, та знову два дні (8-9 травня) так чи інакше згадують про події ІІ світової війни.
У Трускавці заходи до Дня пам`яті та примирення пройшли 8 травня з ініціативи міської влади. В них взяли участь міський голова Андрій Кульчинський, секретар міської ради Наталія Пономаренко, голова Ради ветеранів міста Трускавця Віктор Бессарабов, кілька працівників міськвиконкому, запрошена учнівська молодь та духовий оркестр. Більшість трускавчан це свято проігнорували з тої причини, що це звичайний робочий день і приводу святкувати немає.
Та ж ситуація повторилася і 9 травня. На офіційний в українському календарі День перемоги до Меморіалу біля готелю «Бескид» прийшло заледве п’ять десятків осіб, переважно старшого віку. Владу на заході представляли депутат Львівської обласної ради від ВО «Батьківщина» Олександр Чебаненко та депутати Трускавецької міської ради від Блоку Петра Порошенка «Солідарність» Михайло Кіселичник та Василь Вовчанський. Окрім ветеранів внутрішніх справ, яких на віче пам`яті було найбільше, покласти квіти до символічного Монументу Слави прийшли керівники окремих оздоровниць, діти учасників ІІ світової війни, ті, для кого цей день є насправді важливим.
З кожним роком учасників подій ІІ світової війни залишається щораз менше, і це цілком зрозуміло – навіть ті, хто народився у травні 1945-го, є вже старенькими пенсіонерами, а що вже казати про тих, хто воював.
На віче пам`яті з нагоди Дня перемоги виступив голова Ради ветеранів Трускавця Віктор Бессарабов. Він згадав про день 22 червня 1941 року, коли на самому початку радянсько-німецької війни перші бомби впали в селі Модричі і це були перші жертви, загинули молоді воїни.
Перемога. Вона була бажаною тоді, в 1940-х, вона є бажаною і зараз. Мир (як і здоров`я) цінуємо тоді, коли втрачаємо, коли його бракує, коли починаєш розуміти, яка ж насправді це благість жити без обстрілів, без страху за життя своїх рідних, без чіткого бачення сьогоднішнього та завтрашнього дня. Тому перемога є бажаною не так задля упокорення ворога, як задля настання миру. Віктор Бессарабов згадує обіцянку Петра Порошенка завершити війну за місяць чи за рік. Пройшло набагато більше часу, а миру нема, як нема і перемоги. Поки що. Бо вона обов’язково буде.
Пам`ять. Як каже Віктор Бессарабов, і тоді, і тепер залишаються вдовами молоді дівчата, жінки, а сиротами залишаються маленькі діти. Віктор Андрійович із жалем говорить про свого загиблого в АТО 27-річного похресника. Загиблі залишаються в пам`яті людській, хоча тіла їхні і перетворюються на субстанцію, з якої створені. Ми не можемо воскресити тих, хто віддав життя за нас, за Батьківщину, але можемо вшанувати їхні могили. З мертвими не воюють ніде. В Україні теж цього робити не потрібно, як це закликають деякі провокатори, а підспівують їм гарячі голови.
Примирення. Якщо з перемогою та пам’яттю все зрозуміло, то з примиренням справи кепські. Віктор Бессарабов під час свого виступу цитує слова Господньої молитви: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Але прощати насправді важко, це під силу тільки вибраним, тільки сильним особистостям. Слабкі прощати не вміють, як не вміють і захищати. Вони вміють пускати ману, злословити, маніпулювати. Зовнішній ворог спеціально діє за принципом «Divide et impera», нацьковуючи українців одних на других, розігруючи карту меншин, різноманіття конфесій, зіштовхуючи лобами людей з різними політичними поглядами та і взагалі різною життєвою позицією. Україна досі не зрозуміла, що жити потрібно за принципом «Viribus unitis» («В єдності сила»). А єдність неможлива без примирення, без якихось компромісів та поступок у речах другорядних, явно неважливих.
Віктор Бессарабов запросив учасників вшанування пам`яті полеглих у ІІ світовій війні на символічний фуршет до приміщення Ради ветеранів на вулиці Івасюка. Старенькі люди ставили букети бузку, куталися в благенькі плащі і йшли, щоб символічно пом`янути тих, кого вже немає. Бо це пам’ять.
Холодний травневий день немов нагадує, що зелень і квіти – це добре, але є ще війна, яка холодом віє зі Сходу та Півночі. Перемога 72 роки тому не була б можливою без України, а ця війна остаточно не завершиться, поки на наших східних рубежах буде тиранія, диктатура, деспотія, поки народ тієї країни добровільно терпітиме рабство. Тому до нової перемоги потрібно йти довгою та тернистою дорогою. Але світло в кінці тунелю, про яке говорив Віктор Бессарабов, обов’язково буде.
А чи буде примирення? Це залежить від кожного з нас. Інколи воно є добрим тактичним ходом, а інколи основою чудової стратегії. Стратегії сильної України, до реалізації якої долучитися маємо всі.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень